Раді Вас бачити!

Глава 2

До університету Поліна їхала сама.

Жовтневий Київ повільно прокидався за вікнами маршрутки: мокрий асфальт, жовті крони каштанів, кав'ярні з запітнілими вікнами, люди в темних пальтах, які поспішали, ховаючи обличчя від холодного вітру.

Вона сиділа біля вікна й дивилася, як місто ковзає повз неї.

Їй подобався жовтень. У ньому все було красивішим, ніж мало бути перед зимою.

Навіть старі будинки, навіть калюжі, навіть люди, які вже починали втомлюватися від холоду.

Поліна дістала телефон. Сім повідомлень.

Три від Олени. Два від Софії. Одне від невідомого номера. І ще одне — без імені, лише сердечко замість контакту.

Вона відкрила останнє.

«Доброго ранку, Поппі. Не передумала?»

Поліна прочитала повідомлення двічі.

Усміхнулася. Пальці швидко набрали відповідь. «А ти?» Вона не відправила.

Видалила. Замість цього написала:

«Побачимо.»

Телефон сховався назад у сумку.

Коли вона зайшла до університетського корпусу, холод одразу змінився теплом.

У холі пахло мокрим одягом, кавою і парфумами. Студенти стояли групками біля високих вікон, сміялися, фотографувалися, сперечалися через дедлайни.

— Попелюшка!

Поліна обернулася.

Олена махала їй рукою з кінця коридору.

Вона була невисока, темноволоса, у величезному бежевому пальті, яке робило її схожою на загорнуту в ковдру дитину.

Поруч стояла Софія — висока, білява, з ідеальним хвостом і чорними окулярами.

— Ти знову запізнилася, — сказала Софія.

— На три хвилини.

— На сім.

— Це ще не запізнення.

Олена засміялася.

— Ти сьогодні дуже гарна.

— Дякую.

— Це нова спідниця?

— Ні.

— Точно нова.

Поліна тільки усміхнулася.

Вони пішли коридором разом.

Університет вона любила саме за це.

Тут ніхто не знав, скільки разів Марина говорила їй, куди можна йти і о котрій треба повернутися.

Ніхто не знав, що батько ніколи не втручався.

Ніхто не знав, як Поліна іноді стояла перед дзеркалом у своїй кімнаті й думала, ким їй дозволено бути.

Тут вона була просто Поліною.

А для деяких — Попелюшкою.

Це прізвисько з'явилося ще на першому курсі. Через її попелястого кольору волосся. Через стару історію про мачуху.

Через те, що вона одного разу прийшла на студентський бал у сукні, яку позичила в Олени, а потім зникла раніше за всіх.

Відтоді «Попелюшка» приклеїлася до неї мертво. Деякі навіть не знали, як її звуть насправді. Поліна не заперечувала. Їй навіть подобалося.

— До речі, — Софія нахилилася до неї, — сьогодні ввечері йдемо в «Мілано».

— Я не можу.

— Чому?

— Марина.

Дівчата одночасно скривилися.

— Господи, твоя мачуха, — сказала Олена. — Як вона взагалі тебе відпускає жити?

Поліна засміялася.

— Ніяк.

— Ти серйозно?

— Абсолютно.

Вони зайшли до аудиторії. Викладач уже був біля дошки.

Поліна сіла біля вікна.

На столі перед нею лежав альбом для ескізів. Вона відкрила його й автоматично почала малювати. Пальці рухалися легко.

Лінія плеча. Талія. Довгі ноги. Силует сукні.

— Ти коли-небудь малюєш щось нормальне? — прошепотіла Олена.

— А це ненормальне?

— Це сукня за десять тисяч доларів.

Поліна не підняла голови.

— Тоді тим більше нормальне.

Олена тихо засміялася.

За вікном почався дощ. Дрібний, майже невидимий.

Поліна дивилася на свій малюнок і думала про зовсім інше. Про повідомлення.

Не передумала?

Вона взяла телефон. Нових повідомлень не було. Поліна заблокувала екран. А через кілька секунд знову розблокувала.

І перевірила ще раз.