Раді Вас бачити!

Глава 4. Принц

Владислав любив красиві речі.

Не обов'язково дорогі — хоча гроші ніколи не були для нього приводом вибирати гірше. Він любив хорошу тканину, правильний крій, старе дерево, дорогий папір, келихи з тонкого скла. І особливо — парфуми. Вважав, що аромат може розповісти про людину більше, ніж одяг.

Саме тому колеги ще на початку його роботи слідчим дали йому прізвисько. Принц. Спочатку з насмішкою. Потім звикли. Влад теж.

Того вечора на ньому було темне вовняне пальто, світла сорочка й тонкий кашеміровий шарф. На зап'ясті — механічний годинник. Парфум майже не відчувався, якщо не підійти близько: сухе дерево, трохи шкіри й щось гіркувате, холодне.

Телефон задзвонив о 18:57.

— Вбивство, — сказав черговий. — Віктор Андрійович Коваль. Бізнесмен.

Влад на секунду затримав погляд на своєму відображенні у темному вікні.

— Одружений?

— Так.

— Родина на місці?

— Ні. Тіло виявила хатня працівниця менше години тому.

— Добре. Я їду.

Невеликий одноповерховий будинок стояв за високим парканом, трохи осторонь від інших маєтків передмістя. Тут не було нічого від сімейного життя: жодних дитячих речей, сімейних фотографій, розкиданих книжок чи жіночих дрібниць. І взагалі будинок був на диво маленьким для такої багатої людини, але доглянутий, затишний.

Влад зупинився біля хвіртки в паркані.

Вона була зачинена.

— Замок захлопується сам, — пояснив поліцейський. — Зсередини її можна відкрити кнопкою.

Влад подивився на хвіртку, потім на будинок. Від паркану тягнулась викладена білою і червоною фігурною цеглою неширока доріжка.

На першому поверсі було кілька вікон. Одне з них , високе французьке, було привідкрите.

— Вхід?

— Через хол. Там і знайшли тіло й сліди боротьби.

Влад кивнув і зайшов усередину. На підлозі лежав перевернутий стілець. Біля стіни — уламок декоративної вази. На килимі темніли сліди взуття. Тіло вже накрили простирадлом.

— Хатня працівниця приїхала на вечірню зміну, — доповів слідчий. — Ворота відкрила своїм ключем. Вхідні двері були лише прикриті.

— Вона нічого не чіпала?

— Каже, що ні. Одразу викликала поліцію.

Влад ще раз уважно оглянув просторий хол. Зустрівся поглядом з фотографом, який якраз націлився на невеликий пістолет, що виглядав майже елементом декору на журнальному столику в кутку.

— Отже знаряддя вбився, швидше за все, шукати не доведеться. Дай Бог, щоб на ньому знайшлись чіткі відбітки.

Вони пройшли далі.

У вітальні усе виглядало майже нормально.

На низькому столику стояла пляшка вина. Поруч — два келихи і тарілка з фруктами. На дивані - недбало кинута червона жіноча сумочка з м'якої шкіри.

Влад зупинився.

— Це чия?

— Не знаємо.

— Ймовірно, власниці будинку.

— Ні. Дружина загиблого каже, що вперше цю сумку бачить. В неї вже питали.

Влад підійшов ближче, але не торкнувся.

— Все ж тут хтось з жінок був ... чи бував. Можливо, коханка.

— Схоже на те.

— Хоча це зовсім не факт, — задумливо протягнув Влад і знову перевів погляд на двері, що вели до холу.

Саме там була боротьба. Не у вітальні і не

в спальні, а у холі.

— Цікаво, він знав того, хто прийшов? — міркував вголос Влад.

— Поки не знаємо.

— Або й не встиг зрозуміти, хто це. Відкрив двері і ...

Влад мовчки підійшов до вікна. Ніч. Ріжок місяця. Біля паркану незвичної форми ліхтар ніби створює місячну доріжку, але не на воді, а на цегляній стежці.

Мокра трава, жовте листя, темні кущі. Восени навіть доглянутий сад здавався трохи покинутим. Він дивився на нього довше, ніж було потрібно.

— Знайдіть власницю сумочки. І перевірте всіх, хто мав доступ до цього будинку.

— Уже робимо.