Раді Вас бачити!

Віктор Андрійович Коваль виявився саме таким чоловіком, про якого в інтернеті писали багато, але знали мало.

Сорок три роки. Одружений. Власник кількох компаній, частина з яких була зареєстрована на нього особисто, частина — на партнерів. Нерухомість у Києві та за містом, автомобілі, рахунки в різних банках. Дружина походила з родини, яку Влад теж добре знав за прізвищем, хоча особисто з нею ніколи не перетинався.

На фотографіях Віктор завжди виглядав упевнено. Дорогий костюм, спокійний погляд, рука на плечі дружини або келих у руці на якомусь благодійному заході. Він умів подобатися людям і, зважаючи на кількість знайомих, умів підтримувати потрібні зв’язки.

Влад перегортав документи, сидячи за столом у вітальні.

На кухні працювали криміналісти. Хтось обережно пакував келихи, хтось фотографував пляшку вина, а біля дверей стояв поліцейський, який фіксував усе, що бачив.

— Дружина вже приїхала? — запитав Влад.

— Ні. Чекаєм.

— Хатня працівниця?

— У коридорі.

Влад відклав папку.

Жінка сиділа на краю стільця й тримала сумку обома руками. На вигляд їй було років п'ятдесят. Темне волосся зібране на потилиці, простий светр, темні штани. Вона була дуже бліда.

— Ви працюєте у Віктора Андрійовича давно?

— Майже три роки.

— Як часто приходили?

— Щодня, крім неділі. Зазвичай на вечірню зміну. Віктор Андрійович не часто тут залишається... залишався на ніч.

— О котрій сьогодні прийшли?

— О восьмій.

Влад кивнув і зробив коротку позначку.

— Що було, коли ви зайшли?

— Хвіртка була зачинена. Я відкрила ключем. Потім побачила, що двері будинку не зачинені.

Вона замовкла.

— І що ви зробили?

— Подумала, що він забув їх закрити. Зайшла. Покликала його. Ніхто не відповів.

Жінка опустила очі.

— Потім побачила … тіло.

Влад не перебивав.

— Я одразу вийшла назад і подзвонила в поліцію.

— Ви заходили далі після того?

— Ні.

— До цього ви коли-небудь бачили в цьому будинку інших людей?

Жінка трохи подумала.

— Бувало.

— Чоловіків? Жінок?

— І тих, і інших.

— Часто?

Вона подивилася на нього з легкою недовірою.

— Я не питала.

— Я не питаю, чи ви цікавилися його особистим життям. Мені потрібно знати, кого ви могли бачити.

— ... В основному жінок.

— Не одну й ту саму?

— Ні.

Влад зробив ще одну позначку.

— А сьогодні?

Жінка похитала головою.

— Я нікого не бачила.

Влад закрив блокнот.

— Добре. Поки що цього достатньо.

Вона підвелася, але біля дверей зупинилася.

— Я вам дещо скажу?

— Кажіть.

— Він останні кілька днів був нервовий.

Влад підняв очі.

— Що саме ви помітили?

— Не знаю. Просто… говорив телефоном і сердився. Двічі просив мене не приходити раніше восьмої. Раніше такого не було. Я зазвичай приходила на сьому, а то й раніше.

— Коли це почалось?

— Учора і позавчора.

— Ви чули, з ким він розмовляв?

— Ні. Я не стояла під дверима.

— Зрозуміло.

Жінка вийшла.

Влад ще кілька секунд дивився на зачинені за нею двері, потім узяв телефон.

На екрані було кілька пропущених дзвінків.

Серед них — номер дружини Віктора.

Влад передзвонив.

— Слухаю, — почув він жіночий голос.

— Владислав Грач. Слідчий у справі вашого чоловіка. Ви вже близько?

На тому кінці запала коротка пауза.

— Так. Буду за десять хвилин.

— Добре. Я вас чекаю.

Влад поклав телефон на стіл і знову відкрив папку.

У кімнаті пахло вином, стиглими фруктами й чужим жіночим парфумом.

Цього разу він звернув на запах увагу.