Раді Вас бачити!

Глава 3

Після пар вони втрьох зайшли до маленької кав'ярні навпроти університету. Це було їхнє місце ще з першого курсу — вузьке приміщення з високими вікнами, темними дерев'яними столами й полицями, на яких стояли старі книги, здебільшого куплені господарем десь на барахолках. У жовтні тут завжди було особливо затишно: на склі збиралися краплі дощу, від дверей тягнуло холодом, а всередині пахло корицею, кавою та ванільною випічкою.

Олена скинула пальто на спинку стільця й одразу простягнула руки до чашки.

— Я сьогодні помру від цього університету.

— Ти це говориш щотижня, — сказала Софія.

— Бо щотижня він намагається мене вбити.

Поліна засміялася й відсунула до себе тарілку з круасаном. Вона майже не їла зранку, але Марині про це краще було не знати. Марина чомусь вважала, що дівчина повинна снідати вдома, а якщо не снідає — значить, із нею щось не так.

— До речі, — Олена подивилася на Поліну поверх чашки, — ти сьогодні ввечері точно не можеш?

— Не можу.

— Твоя Марина?

Поліна кивнула.

— Вона тебе коли-небудь відпустить?

— Може, років у тридцять.

— А батько?

— Батько в нас декоративний.

Софія пирснула зі сміху.

— Не смійся, — сказала Поліна. — Це правда.

Вона сказала це легко, майже жартома, але Олена на секунду перестала усміхатися. Вона знала Поліну вже третій рік і досі не могла зрозуміти, як можна жити в одній квартирі з людиною, яка контролює буквально все: о котрій повернутися, з ким дружити, що вдягати, куди їхати на вихідні. Їй здавалося, що Поліна терпить це тільки тому, що дуже любить батька.

— А якби ти просто не послухалася? — запитала Софія.

Поліна підняла очі від чашки.

— І що?

— Ну... прийшла б додому пізніше.

— Тоді буде скандал.

— І?

Поліна усміхнулася.

— Ти ніколи не жила з Мариною.

На цьому тема зазвичай закінчувалася.

Подруги знали Марину як сувору мачуху. Знали, що Поліна не любить говорити про неї багато. Знали, що батько завжди мовчить під час їхніх сварок. Знали навіть деякі дрібниці: що Марина перевіряє, чи не залишила Поліна чашку в кімнаті, що не терпить безладу, що може одним поглядом змусити Поліну переодягнутися перед виходом.

Але вони не знали всього.

І Поліна не поспішала їм розповідати.

— Слухайте, — Олена раптом оживилася. — У суботу в нас вечірка.

— У кого?

— У Макса.

Софія одразу скривилася.

— У того самого Макса, який минулого разу розповідав усім, що його батько володіє половиною Києва?

— Саме в нього.

— Тоді я не йду.

— А я йду, — сказала Поліна.

Дівчата подивилися на неї.

— Ти ж щойно сказала, що Марина тебе нікуди не відпустить.

— До суботи ще три дні.

— І що змінилося?

Поліна знизала плечима.

— Нічого. Але я ще не питала.

Олена засміялася.

— О, тоді все зрозуміло.

За вікном посилювався дощ. Люди бігли тротуаром, прикриваючи голови сумками й капюшонами. На склі повільно стікали краплі, розмиваючи жовті дерева по той бік вулиці.

Поліна дивилася на них і думала про суботу.

Вона любила такі вечори. Гучну музику, красивий одяг, запах парфумів у гардеробі, чужі квартири з панорамними вікнами, дівчат, які годинами обговорювали хлопців, і те коротке відчуття свободи, коли ніхто не знає, де ти була вчора.

— Ти чого усміхаєшся? — запитала Софія.

— Нічого.

— Я ж бачу.

— Просто думаю про суботу.

— Оце вже небезпечно, — сказала Олена.

Поліна засміялася.

Для них вона була просто Поліною.

Хорошою студенткою, яка іноді сперечалася з мачухою, любила красивий одяг, могла проспати першу пару й ніколи не відмовлялася від хорошої вечірки.

Вони знали її давно.