Раді Вас бачити!

Глава 1

У жовтні квартира пахла яблуками, воском для меблів і чиїмось дорогим парфумом.

Поліна прокинулася від того, що за вікном тихо шелестіли дерева.

Вона ще кілька секунд лежала із заплющеними очима, слухаючи рівномірне постукування гілки по склу. Раз. Другий. Третій.

Потім розплющила очі.

На стелі плавало золоте світло.

Крізь напівпрозорі фіранки просочувалося осіннє сонце, м'яке, майже медове. Воно ковзало по світлому паркету, по краю білого комода, по дзеркалу в тонкій латунній рамі.

Її кімната завжди здавалася їй трохи чужою.

Марина любила порядок.

Не просто чистоту — порядок, у якому кожна річ мала своє місце, а кожна людина мала знати своє.

На підвіконні стояла маленька скляна ваза з трьома сухими гілочками евкаліпта. На кріслі лежав плед кольору топленого молока. Біля шафи — високі чоботи, начищені до матового блиску.

На спинці стільця висіла вчорашня сукня Поліни. Чорна. Коротка. З відкритою спиною.

Марина ввечері нічого не сказала, коли Поліна повернулася. Іноді її мовчання було гіршим за сварку.

Поліна сіла на ліжку й потягнулася.

— Поліно!

Голос Марини долинув із кухні.

— Вставай. Ти запізнишся.

— Я вже встала.

Вона подивилася на себе в дзеркало.

Довге русяво- попелясте волосся розсипалося по плечах. Обличчя після сну було майже дитячим — чиста шкіра, трохи припухлі повіки, губи без помади.

Поліна усміхнулася своєму відображенню. Буквально на секунду.

Потім усмішка зникла.

Вона відчинила шафу.

Одяг тут був розвішаний за кольорами. Кремовий, бежевий, чорний, сірий, темно-зелений. Більшість речей Марина купувала сама, тому Поліна давно навчилася не питати, скільки вони коштують.

Сьогодні вона вибрала тонкий кашеміровий светр кольору вершків, коротку спідницю в дрібну сіру клітинку й чорні чобітки до коліна. На плечі — невелику шкіряну сумку.

Перед виходом взяла з туалетного столика флакон парфумів. Два натискання - за вуха, на зап'ястя. Третє вона зробила після короткої паузи — на шию.

У дзеркалі знову з'явилася інша Поліна.

Та, яку вона любила більше.

— Сніданок охолоне. - позвала Марина.

Поліна вийшла з кімнати.

Кухня була такою самою бездоганною, як і все в цій квартирі. Великий дубовий стіл, кремові фасади, латунні ручки, кавова машина, яка коштувала більше, ніж половина студентської групи Поліни витрачала за місяць.

Батько сидів біля вікна з телефоном у руці.

— Доброго ранку, — привіталась Поліна.

Він підняв очі.

— Доброго.

І знову опустив їх до екрана.

Марина стояла біля плити в темно-синій сукні. Їй було сорок три, але вона виглядала молодшою. Не завдяки косметиці — навпаки. У ній було щось стримане, майже суворе: гладко зібране волосся, тонкі золоті сережки, ідеальна постава.

Вона поставила перед Поліною тарілку.

— Ти знову повернулася після одинадцятої.

— Я була з дівчатами.

— Я знаю.

Поліна взяла чашку.

— Тоді навіщо питаєш?

Марина подивилася на неї. Недовго. Але цього вистачило.

— Я не питала.

Батько тихо кашлянув. Поліна перевела погляд на нього. Він нічого не сказав. Ніколи не казав. Саме це вона ненавиділа в ньому найбільше. Не те, що він дозволяв Марині командувати і не те, що майже завжди ставав на її бік, а те, що робив це мовчки.

— Я сьогодні після пар затримаюся, — сказала Поліна.

— Де?

— В університеті.

— З ким?

— З подругами.

Марина повільно відклала ніж.

— Поліно.

Одне слово. Без крику. Без погрози. Але Поліна вже знала цей тон.

Вона підняла очі.

— Що?

— Не змушуй мене контролювати тебе більше, ніж я хочу.

Батько нарешті відклав телефон.

— Досить вже зранку.

Марина навіть не повернулася до нього.

— Тоді поговори з нею сам.

Він подивився на Поліну. І знову промовчав.

За вікном жовте листя летіло вниз, повільно обертаючись у сонячному повітрі.

Поліна допила каву. На її обличчі була спокійна усмішка. Тільки пальці під столом стискали край спідниці.