Раді Вас бачити!

Я зрозуміла, що день буде зіпсований, ще зранку, коли мені на ногу впала кришка від каструлі. Точно лиховісний знак.

Особливо якщо згадати, що за пів години згоріла яєчня, кіт виблював шерсть просто на новий килим, а колишній примудрився надіслати повідомлення: «Ти чудова, але я не готовий для серйозних стосунків».

Я стояла посеред кухні з чашкою кави та втупилася в екран смартфона так, ніби поглядом могла спалити до біса цей гаджет разом з автором.

— Не готовий? — пробурмотіла я крізь зуби. — Зате готовий спати зі всіма підряд? Чи як це розуміти?

Кіт підтримуюче мявкнув. Хоч хтось у цьому домі демонстрував солідарність.

Я вже збиралася заблокувати Артема й відкрити сезон вечірньої самотності під келих вина, як раптом у квартирі мигнуло світло. Спочатку раз, потім другий, а за мить за спиною пролунало стороннє:

— Мені імпонує твій характер.

Я заніміла. Повільно поставила горнятко на стільницю, бо адекватні люди не розвертаються різко, коли у власній закритій квартирі раптом лунає незнайомий чоловічий бас. Адекватні люди спочатку нащупують зброю, тому я й потягнулася до ножа.

—Марна справа, — спокійно констатував прибулець.

Я різко крутнулася навколо осі. І… краще б це був звичайний маніяк, тому що посеред моєї кухні стояла неймовірна, неможлива краса у темному вбранні, ніби щойно випала з кадру дорогого фентезійного блокбастера. Вугільне волосся, хижі золотаві очі й такий зверхній вигляд, наче він знає про мене більше, ніж моя власна мама. Я зненавиділа його з першої секунди.

— Ти хто взагалі такий?

— Бог.

— А я британська королева.

— Її вже немає в живих.

— Це була метафора, розумнику!

Він усміхнувся, поблажливо так, занадто впевнено для гостя, що незаконно вторгається на чужу територію. Чи то пак — божества. Стоп, я щойно серйозно подумала «чи то пак божества»?

— Гаразд, — видихнула я, стискаючи руків'я. — Припустимо, ти не псих, що втік і переховується, тоді поясни чого тобі від мене треба?

— Тебе.

Оце вже тхнуло проблемами і я міцніше вхопилася за руків'я ножа

— Слухай, «твоя всевишність», у мене видався напрочуд паршивий день. Тому або ти зараз нормально пояснюєш, що тут відбувається, або я починаю верещати на весь під’їзд.

— Ти не будеш кричати.

— Це чому ж раптом?

— Бо тобі занадто цікаво.

І, чорти б його побрали, він мав рацію, мені справді було цікаво. Повітря навколо незнайомця дивно вібрувало, шкіру поколювало від статичної електрики, а золотаві очі притягували погляд, ніби магніт. Все навколо чомусь здавалося… хибним, наче межа між світами стоншилася до неможливого.

— Існує інша реальність, — озвався він низьким голосом. — І ти маєш туди вирушити.

Я мовчки свердлила його поглядом кілька секунд, потім різко розвернулася до шафки, витягла пляшку італійського вина й зробила чималий ковтнули просто з горла.

— О, в більше ти нічого не хочеш? — хмикнула я.

— Алкоголь тут не допоможе.

— А якщо я запущу цією пляшкою тобі в голову, допоможе?

— Ні.

— Шкода.

Він навіть не здригнувся. Ба більше — здавалося, ця маленька вистава його щиро забавляє. Ненавиджу таких чоловіків, о,собливо настільки ефектних.

— У моєму світі відроджується магія, — продовжив він із крижаним спокоєм. — Для її стабілізації потрібні нові союзи.

— Звучить як огидна секта.

— Скоріше, як невідворотна доля.

— Це лякає ще більше.

Я перехилила і зробила ще один ковток і тут цей красунчик добив мене остаточно:

— На тебе вже чекають троє чоловіків.

Я вдавилася вином прямо посеред кухні, закашлявшись і ледь не випаливши легені.

— Скільки?!

— Троє.

— Та ви там усі зглузду з'їхали!

— Можливо.

— Ні, серйозно, це якийсь експериментальний магічний гарем? Бо я одразу попереджаю: я не з тих милих дурочок, які мовчки готуватимуть борщі на чотирьох мужиків!

Його губи ледь помітно затремтіли від стримуваного сміху.

— Повір, вони зараз теж не в захваті від цієї перспективи.

— Прекрасно! Тобто на всіх нас чекає грандіозна колективна травма.

— Приблизно так.

Я люто витріщилася на нього, він — на мене. І у цей момент кіт здивовано мявкнув, демонстративно розвернувся і гордовито вийшов із кухні. Зрадник пухнастий.

— Я нікуди з тобою не поїду, — відрубала я.

— Поїдеш.

— Ага, розбіглася.

— Марто.

Від того, як низько й оксамитово він вимовив моє ім'я, уздовж хребта пробіг крижаний табун мурашок. На долю секунди здалося, що навіть час навколо нас зупинився, а за мить підлога під ногами спалахнула сліпучо-золотим полум'ям.

— О ні… — прошепотіла я, відчуваючи, як зникає ґрунт.

Еліар самовдоволено посміхнувся:

— О так.