Раді Вас бачити!

Металевий дзвін обладунків. Дрижання землі. Грім, що розривав небеса, й яскраві спалахи блискавки. Під супровід вибухів, сотні солдат неслись в бій. Страху не було, лише ціль, віра й молитва Кхра – єдина на всіх. 

- Розділитись, беріть ворога в коло! 

Крик Олоса вмить потонув у шумі битви, однак йому вже було все одно. Він нісся попереду, ведучи людей за собою. В грудях шалено калатало серце, наче все його життя, весь його тернистий шлях, був пройдений лише заради цього моменту. 

Лезо блиснуло в повітрі, розсікаючи тіло першого ельфа. На білому снігу зійшли криваві квіти. Налякані обличчя, метушня. Завжди горді й величні створіння, не знали куди себе подіти. Не звиклі до нападів, ельфи просто не розуміли, як реагувати. На противагу їм, загартовані сотнями боїв воїни, невпинно неслись вперед.

Десятки мечів зіткнулись в бою. Ця битва не була схожа на жодну іншу. Серця людей бились в унісон. Кожен крок, кожен замах зброєю, ніс в собі волю перемоги. Бажання повернути вкрадене життя, щастя, близьких. Жага помсти надавала сил, змушувала йти вперед, ігноруючи рани та біль. 

Кров текла ріками. Вона була всюди, на обличчі, на латах, навіть у роті. Колись світле волосся, стало яскраво-червоним. Руків’я меча, зрадницьки ковзало в спітнілих долонях, змушуючи посилити хват. М’язи горіли, а дихання зривалась. Однак, в той же час, втомлену душу розривала ейфорія. Ще ніколи, альфа не був настільки щасливим.

Тіла одне за одним бездиханно падали на землю. Ельфійські чаклуни намагались активувати големів. Невпинно читаючи заклинання, вони сподівались на останній порятунок. Однак, все було марним, вони лише даремно витрачали час. Магія не піддавалась. Енергія розвіювалась, не встигаючи досягнути цілі. Шалені потоки, не піддавались жодному контролю. Паніка оповила ворога. 

Лучники контролювали виходи з поселення. Як тільки перші ельфи ринули назовні в пошуках порятунку, тисячі стріл безперервним градом накрили тіла дезертирів. Порятунку не було. Ворогу залишалось лише два варіанти: вступити в бій і загинути з честю, або ж тікати й пасти від стріли.

На губах Олоса грала посмішка. Як же довго він мріяв змінити ролі. Не просто крастись, як заляканий щур, а наступати. Гнатись за своєю здобиччю, що так відчайдушно тікає, рятуючи свою шкуру. І досягти її. Це відчуття неможливо було описати жодним зі слів.

Вперше з початку війни, одна проста істина відкрилась перед солдатами. Ельфи, не якісь непереможні створіння. Вони такі ж як і люди. З плоті та крові. Вони також бояться за своє життя. А значить їх можна подолати! Перед смертю всі рівні. 

Меч танцював у вмілих пальцях. От він протнув живіт одного, а от вже зніс голову іншому. Втома відійшла на задній план. Навпаки, тіло відчувалось надто легким, воно літало над полем бою, наче в шаленому кривавому танці.

Зовсім поряд, долинув роздираючий душу крик. Юний боєць протнув серце темноволосому ельфу. Його тіло, з глухим ударом впало на землю. На секунду в очах розвідника спалахнуло впізнання. Саме цей чаклун в минулому році вбив трьох його підлеглих. З посмішкою на губах, він заживо спалив юних солдат. Одному з них, навіть не виповнилось двадцяти двох років. Крихта жалю сплила в душі альфи. Шкода, що не він забрав життя цього покидька. 

Свист меча змусив повернутись до реальності. Бій ще не завершено. Крок. Випад. Лезо стрімко розсікло горло ворога. Олос легко струсив головою, відганяючи непотрібні думки. Він ще зможе на повну помститись за кожного загиблого товариша. Ельфів на всіх вистачить.

Ніч лише починається.

***

Краплини поту стікали по скронях. Наскрізь мокра сорочка, неприємно липла до спини. З роту виривалися клубні пару, застилаючи погляд. Навіть крижаний вітер не міг перебити палаючий жар тіла. 

Рухи альфи були вивірені. Кожен замах меча, кожен удар, методично знищував ворога, не залишаючи йому жодного шансу. 

З ноги відкривши двері в невеличкий будинок, Орланд неспішно пройшов уперед. Всі відчуття були загострені на максимум. Навіть ледь чутний скрип, не міг втекти від його гострого слуху. Однак, альфа не поспішав викривати схованку ельфа. Обігнувши кімнату, він одну за другою відчинив шафи, перевірив кожен закуток. Навіть заглянув під ліжко. Лише повністю впевнившись, у відсутності засідки, Лан неспішно підійшов до скрині. 

Один точний рух, і лезо на дві треті проникло між дерев'яними дощечками. Роздався здавлений писк. Навалившись всім тілом, Орланд прокрутив руків’я. Скриня шалено задрижала. Вочевидь, ельф намагався вибратись, однак вага воїна не дозволяла відкинути масивну кришку. За декілька хвилин рухи повністю стихли. Супротиву більше не було, натомість по підлозі розповзлись криваві плями. 

Шум крові відлунював у вухах, однак альфа не міг дозволити собі перепочинок. Поселення мало бути зачищеним до світанку. Ба більше - жоден ельф не мав покинути його меж живим. 

Витягнувши меч, Орланд вже збирався рухатись далі, як погляд на секунду затримався, на невдалій схованці ворога. Він й сам не розумів навіщо, однак рука потягнулась вперед, відкриваючи скриню.

В середині лежав зовсім молодий юнак. Якби альфа не знав про довголіття ельфів, то прийняв би його за підлітка. Скручене тіло, вигнулось в неприродній позі. Кінчики пальців були повністю здерті, натомість на стінках виднілись криваві лінії. Обличчя юнака, навіки завмерло з виразом жаху та недовіри. 

Орланд деякий час уважно розглядав бездиханне тіло. Він очікував відчути принаймні щось: гнів, радість, зневагу, та хоча б жалість. Однак, ні, в середині було абсолютно пусто. Це був просто мертвий ельф, не більше не менше. 

За дверима долинув крик, повертаючи альфу в реальність. Штурм вирував на повну. Час був зовсім не підходящий для роздумів та самокопань. В останнє поглянувши на юного ельфа, воїн повністю втратив до нього інтерес. Ноги самі понесли вперед. Він й так надто затримався. Потрібно було поспішати.

Вулиця зустріла альфу їдким запахом диму. Подекуди окутані вогнем будинки, яскраво палали, освітлюючи пітьму ночі. Стрімкий вітер, тільки погіршував ситуацію. Полум’я хутко перекидалось з одного даху на інший. Дихати ставало все важче.

Перехопивши зброю, Орланд не оглядаючись понісся вперед. Чим швидше вони вб’ють всіх ельфів, тим швидше повернуться в фортецю. А там на нього чекатиме… Від подібних думок, серце альфи зайшлось в шаленому танці, а кінчики губ мимохідь поповзли вгору. Як же йому хотілось побачити Ейвора. Відчути легкий аромат гібіскусу, й забути про всі труднощі останніх днів.

Будь його воля, альфа вже давно б покинув це криваве місце. Однак, всьому свій час. В даний же момент, він мав повністю зосередитись на своїй місії. Обережно просуваючись в бік центральної площі, Орланд методично знищував ворога. Жодного зайвого руху. Подекуди, складалось враження, що альфа зовсім й не ризикував життям в пеклі битви, а просто відпрацьовував давно завчені рухи на тренувальному плаці 

Несподівано, з-за куту долинув тупіт. З кожною секундою звук ставав все гучніше та гучніше. Хтось наближався. Хутко відскочивши в бік, Орланд причаївся за складеними бочками, й невідривно спостерігав за перетином вулиць. Він не міг впустити втікача. І дійсно, зовсім скоро на дорогу вибіг високий ельф. В одній руці він тримав довгий меч. В іншій же ніс незрозумілий предмет. 

Не підозрюючи засідки, ворожий солдат ринув вперед. Рука альфи, міцно стисла руків’я меча. Треба було підрахувати ідеальний момент. Не надто швидко, щоб завчасно не відлякнути ельфа, однак й не запізно, щоб не впустити ворога, або й того гірше потрапити йому на очі.

Кроки лунали вже в метрі від схованки альфи. Один, два , три! Випад. Замах. Лезо меча метнулось вгору, розсікаючи ногу ельфу. Гарячі бризки розлетілись в повітрі, омиваючи все довкола. Декілька крапель потрапило на обличчя альфі. Вираз шоку, на секунду сплив на блідому обличчі. Ворожий солдат, декілька разів здивовано кліпнув, оцінюючи ситуацію, однак вже в наступну мить відсахнувся вбік, уникаючи нової атаки. 

Коли їх очі зустрілись, грім розірвав небо. Ривок. Випад. Чорне лезо метнулось до голови Орланда. По шкірі пробігли мурахи. Меч пройшов всього в сантиметрі від скроні. Затримайся він хоча б на секунду, то в кращому випадку залишився б без вуха, а в гіршому… 

Інстинктивно відступивши на пару кроків, для перегрупування, альфа знову зайняв бойову стійку. Мить, і вони метнулись на зустріч. Два меча зітнулись в повітрі. Від сили удару, кисті болісно хруснули. Ельф був сильним, надто сильним. Майже в два метри зростом, він повністю нависав над альфою.

Від напруження на руках здулись вени, а через стиснуті зуби пробивалось тяжке дихання. Лан розумів, він не зможе побороти противника фізично. Якщо зараз він нічого не зробить, то з великою вірогідністю просто загине. Очі шалено метались по території, аналізуючи місцевість. Крок назад. Стрибок. Удар! Вивернувшись з під натиску, Орланд різко відскочив від стіни будинку, атакуючи в повітрі. 

Лезо меча безперешкодно розсікло шкіру. Не встигнувши відреагувати, ельф гнівно зашипів, хапаючись за поранену руку. Ця хвилинна затримка, дозволила альфі зайняти більш вигідну позицію. Ближній бій з подібним противником, не краща ідея. Один невірний крок і він втратить лідерство. Середня дистанція найкращий варіант. Триматись на достатній відстані, щоб не потрапити під ворожу атаку, і в той же час достатньо близько, щоб швидко атакувати самому.

В думках картина виглядала чудово, однак на практиці з перших же секунд виникли серйозні проблеми. Не зважаючи на габарити, ельф був досить швидким. Він з легкістю блокував більшість атак, помалу підлаштовуючись під темп та методику ведення бою альфи. Сам же Орланд, втомлений від довгої дороги та тривалої битви, поступово втрачав концентрацію, й все частіше пропускав удари.

Всього за п’ять хвилин бою, альфа вже мав з десяток поранень, в той час як противник, лиш набирався впевненості. Атаки з кожним разом ставали все сильнішими, а рухи впевненішими. Удар! По рукам пройшла хвиля вібрації. Орланд ледь встиг заблокувати останній випад. Потрібно було негайно щось робити, на довго його не вистачить.

Несподівано, в шаленому вирі думок, сплила одна безумна ідея. Пальці сильніше стиснули руків’я зброї, а погляд невідривно слідував за кожним рухом противника. От він робить крок. От заводить меч для удару. В цей момент, наче все завмирає. Орланд різко зривається вперед, ліва рука злітає вверх, готова прийняти на себе удар. Хотілось вірити, що лати витримають, однак… 

Лезо наближалось з шаленою швидкістю, не залишаючи часу на сумніви. Намагаючись не думати про наслідки, Орланд й сам приготувався до атаки. Можливо в цій битві він і втратить руку, однак забере життя ворога.

Несподівано, до вух долинуло ледь чутне постукування бусин на вітру. Серце альфи пропустило удар. В наступну мить з пронизливим свистом, повітря розсікла тоненька стріла. Орланду тільки й залишилось, що спостерігати, як масивне тіло похитнулось. 

Здавалось, ельф навіть не зрозумів, що відбулось. Кров, струмочком потекла по блідим вилицям, перетікаючи на шию. Темно-синє око, було наскрізь пробите. Він впав. Спочатку на коліна, однак за декілька секунд, бездиханний труп розпластався на брудній землі.

Альфа пустим поглядом оглянув мертве тіло. Одна частинка його душі раділа за збережену руку, однак друга, до дрижання в ногах боялась повернути голову, й побачити того, кого взагалі не мало бути в цьому пеклі. Орланд міг скільки завгодно заспокоювати себе, говорячи, що у фортеці безліч лучників, й це міг бути хто завгодно. Однак він знав. Знав хто стоїть у нього за спиною.

Обернувшись на пів кроку, альфа завмер. З вуст проти волі зірвалась лайка. Всього в декількох десятків метрів, на даху кам’яного будинку, стояв омега. Його заплетене в товсті коси волосся, розвівалося на вітрі, а фіолетові очі невідривно спостерігали за воїном.

- Що ти тут робиш? – Орланд й сам не впізнав власний голос. В ньому злилась вся та буря емоцій, що панувала в душі альфи.

Омега ж швидко оглянувши територію, лише сильніше стиснув лук. Як би він не намагався цього приховати, Ейвор тремтів.

- Намагаюсь не залишитись вдівцем! 

Орланд й сам не помітив, як зірвався на біг. Ноги самі несли його вперед. Багатоденна втома повністю зникла, а біль від ран, розчинився в хвилі нестримної паніки. Він більше не думав, ні про місію, ні про ворогів. Все що цікавило альфу – Ейвор. 

Хутко здершись на дах, Орланд зупинився напроти омеги. Як же він скучив. Навіть у тьмі ночі, альфа з легкістю міг розгледіти таке рідне обличчя. Нахмурені брови, стиснуті в тонку лінію губи й декілька маленьких зморшок у перенісся. Хоча про останнє, він Ейвору ніколи не скаже.

- Ти мав залишатись в фортеці, тут надто небезпечно – Орланд швидко оглянув омегу, перевіряючи його стан – Коли це все завершиться, я серйозно поговорю з Юліоном, а якщо буде потрібно і з Альсом. А зараз давай відведемо тебе до чаклунів, там безпечні…

Не встиг альфа завершити, як щоку обдало вогнем, а голову відкинуло в бік. Він не одразу зрозумів, що відбулось. Повернувши погляд на омегу, Орланд просто застиг. Ейвор ледь стримувався, щоб не заплакати, а маленька долоня в мить почервоніла, й нестримно дрижала.

- Що ти тільки-но збирався зробити? – спочатку тихий голос, поступово переріс в крик – Відповідай! Що та збирався зробити!? А!?

Орланд зробив крок вперед, намагаючись заспокоїти омегу, однак відповіддю йому став крижаний погляд. Він не знав, що сказати в своє виправдання, тому просто обережно обійняв чоловіка. Навколо розгоралась пожежа, по вулицям бігали солдати відловлюючи ельфів, зовсім не підходящий час, для сімейної сварки. Ейвор й сам чудово все розумів, однак лють роздирала омегу з середини.

- Ми ще поговоримо про це – вирвавшись з обіймів, вже спокійніше огризнувся лучник – Зараз є справи важливіше.

 Ейвор впевнено дістав стрілу з колчану. Тонкі пальці вміло натягнули тятиву. Одне око повільно заплющилось, навіть дихання омеги сповільнилось. Орланд ніколи б не зізнався, однак він обожнював бачити чоловіка таким. В мить, стріла стрімко ринула вперед, потрапляючи точно в ціль. 

Коли лучник знову поглянув на альфу, маленька ниточка самоконтролю обірвалась. Орланд обхопив м’які шоки коханого, й обережно притягнув до себе. На секунду затримавшись, він впевнено наблизився, й поцілував такі бажані губи.

Світ перестав існувати. Війна, битва, небезпеки, біль, все відійшло на задній план. Світ звузився до одного конкретного омеги, його дихання, запаху, серцебиття. Хотілось забути про все, й просто залишитись в цьому чарівному моменті.

- Ти навіть не уявляєш як я скучав – розриваючи поцілунок, прошептав альфа.

Ейвор деякий час просто дивився в рідні, блакитні очі. Вочевидь йому хотілось багато чого сказати, однак всі слова, що так і норовили злетіти з вуст, змогли вміститись в два.

- Я теж.

***

Куди б не впав погляд, всюди простягалась тьма. Наче в’язка смола, вона зливалась з кожною клітинкою, проникла в найглибші частини свідомості. Холодна, всюдисуща, в безкраїй безодні, вона поглинала навіть натяк на проблиски світла. 

Тім завис на межі свідомості. Його тіло, безвільно, наче зламана лялька, парило в просторі, без змоги поворухнутись. Здавалось, він навіть не дихав. Просто існував. Не як людина, і навіть не як жива істота. Просто суть. 

Пройшла година? День? Рік? Тім не знав. Час втратив свій лік. Він міг шалено нестись вперед, залишаючи за собою втрачене минуле, і в той же час стояти на місці, не дозволяючи майбутньому перейняти права. Можливо, він взагалі спинився в момент знищення останнього містку зі світом.

Все змішалось: реальність і вигадка, життя і смерть. Тім втомлено заплющив очі. Бажання боротись повністю зникло. Думки розпливались, варто було лише спробувати за них ухопитися. Вони вислизали, як вода крізь пальці, залишаючи по собі лише порожнечу. Спогади ж, поступово танули, розчиняючись в безкраїй пітьмі. Всепоглинаюча апатія заполонила душу.

Несподівано, в грудях відчувся жар. Спочатку легке поколювання, поступово переростало в серйозний дискомфорт, наче щось пропалювало шкіру. В пошуках джерела болю, альфа повільно припідняв повіки. Розум підказував, що в цьому не було сенсу, але він все ж не зміг проігнорувати секундний порив.

Серце пропустило удар. На секунду Тім навіть подумав, що йому привиділось. Цього просто не могло бути. Однак, в наступну мить пітьму знову розірвав маленький промінчик світла.

І цього було достатньо. Душа, що вже встигла втратити будь-яку надію, знову наповнилась життям. Хотілось ринути вперед, доторкнутись до цих маленьких вогників, відчути їх на кінчиках пальців, й нарешті знайти шлях до реальності. Проте тіло не рухалось. Як би не намагався альфа, йому не вдавалось поворухнути навіть пальцем. Наче викинута на берег риба, він безвільно пручався у просторі, не контролюючи власного тіла.

Після сотень спроб, втома, все ж змусила Тіма спинитись. Він не міг безкінечно продовжувати пручатись. Гарна ідея точно б не завадила в цій ситуації, однак, свідомість продовжувала розпливатись, наче хтось цілеспрямовано плутав думки.

Страх знову залишитись в пітьмі, наче плющ опутував альфу. Проте, маленькі вогники, навіть й не збирались зникати. Навпаки, з кожною хвилиною вони лише розмножувались. Вже за кілька секунд, ними був заповнений весь простір довкола. Деякі з вогників зливались воєдино, демонструючи дивовижні картини. Водночас з цим, біль в грудях лише наростала, але Тім вже не звертав на неї уваги. Всі його думки зосередились на битві, що розвивалась перед його очима. 

Альфу роздирало зсередини, хотілось ринути вперед, втрутитись, допомогти. Неможливість нічого вдіяти, знищувала Тіма сильніше за будь які фізичні муки. Він бачив як Тіос, ризикуючи всім, вкотре атакував ельфа, паралельно уникаючи ворожого заклинання. Бачив, як незрозумілий стовп світла вдарив у небо, і як ельф в мить змінився в обличчі. Також він бачив себе, розпаленого, безумного, з криваво червоними очима. Наче скаженого звіра.

Десь далеко позаду спалахнув вогник. Якби не черговий напад болю, Тім навіть не помітив би його серед десятків видінь. Проте, як тільки очі зупинились на переливанні баргяних язиків полум’я, альфа більше не зміг відвести погляду. Щось манило його. 

В мить, зникло все. Тьма знову заповнила простір. Єдине, що залишилось незмінним – вогнище. Тім спробував зробити крок. Надії майже не залишилось, однак як тільки він поворухнувся, під ногами відчулась опора. Вузенька доріжка, прямісінько на очах матеріалізувалась в просторі. 

Спочатку невпевнені кроки, перейшли в швидку ходьбу, а згодом і в біг. На перший погляд, невелика відстань виявилась в рази більшою ніж здавалось альфі. Дихання збилось, ноги горіли вогнем, але Тім не спинявся. Щось підштовхувало його до цілі. З кожною секундою, температура росла. По спині стікали краплини поту. Жар від полум’я відчувався кожною клітинкою тіла, і чомусь це не лякало, а навпаки ще сильніше впевнювало альфу в правильності його дій.

Коли до вогнища залишалось з десяток кроків, Тім й сам не помітив, як спинився. Напроти нього возвеличувався гігантський вівтар, в центрі якого нестримно бушувало полум’я. Іскри розлітались в сотні напрямків. Кожна з них несла маленький спогад, мить з давно забутого життя. Серце зайшлось в шаленому ритмі. Щось древнє виривалось з середини. Розуміння з’явилось одразу. В будь-якій іншій ситуації, альфа б назвав свої дії безумством, однак саме в цю мить він не мав й натяку на сумнів.

Крок. Ногу обдало жаром. Крок. Тіло охопило полум’я. Однак, болю не послідувало. Навпаки, хвиля спокою розлилась по душі альфи. Все здавалось настільки правильним, наче він знаходився саме там де йому місце. Наче повернувся в давно покинутий дім. Вогонь посилився. Відчуваючи наміри свого власника, він почав зливатись з самою суттю альфи. Від зап’ястків розтікалися золоті лінії, повністю оповиваючи тіло.

Яскравий спалах світла, змусив Тіма зажмуритись. Очі різонуло болем, проте за мить, світ заграв новими барвами. Крижаний вітер розсікав шкіру. Звуки вибухів, шаленим ритмом доносились до вух, а запах горілої плоті, відкликався нападом нудоти. Він повернувся!

Разом з хвилею щастя, Тіма накрила хвиля шаленого болю. Розірвана шкіра кровила, а перенапружені м’язи, відмовлялись слухатись. Та все це не мало значення. Зовсім поруч, Тіос з останніх сил відбивався від ворога. Втративши можливість чаклувати, альфа тільки й міг, що уникати ворожих атак. 

- Та що він за чудище таке!? – долинув розгніваний голос мага.

Часу на роздуми не залишалось. Перехопивши шаблю в задерев’янілих пальцях, Тім ринув вперед. Ельф уважно слідкував за кожною його дією. Відкинувши колишню величність, ворог більше не насміхався над противником. Його рухи стали вивіреними, а заклинання точними й водночас стриманими, разючими точно в ціль. Вочевидь, навіть купол не зміг повністю ослабити такого сильного чаклуна. 

Сніг хрустів під ногами. Біль пронизувала тіло, але на рівні з цим, по м’язам розливалась неймовірна сила. Здавалось, що те вогнище з видіння, продовжувало палати, однак вже під шкірою альфи. Змах. Дзвін. Від стрімкого удару бар’єр ельфа дав тріщину. На завжди спокійному обличчі, відлазились крихти паніки. Ролі змінились.

Атака. Відступ. Блискавка пронеслась в парі сантиметрів від руки Тіма, проте в наступну ж мить шабля знову нанесла удар. Крок. Випад. Лезо пронеслось над головою ельфа. Колись міцний купол, руйнувався від кожної атаки воїна.

Свист. Тім інстинктивно метнувся вбік. Два тонюсіньких дротики, влучили точно в щілини залишені атаками альфи. Секунда. Сяйво. БАХ. Від вибухової хвилі здригнулась земля. Десь позаду долинув крик Тіоса. 

Не чекаючи поки ворог отямиться, Тім хутко ринув вперед. У грудях розгорялося полум’я. У вихорі снігу, погляд альфи зустрівся з крижаними очима ельфа. Свист. Руку пронизав біль. Кров стікала на білосніжну землю. Сніжинки одна за другою ринули в напрямку Тіма. 

Уникнути атаки було неможливо, та альфа й не збирався цього робити. В нього була ціль, інше не мало жодного значення. Не відчуваючи ґрунту під ногами, Тім ледь не летів на зустріч ворогу. Випад. Удар. Лезо пройшло наскрізь. З вуст ельфа зірвалось шипіння. Схопившись за ранений бік, він хутко відскочив назад, готуючи нове заклинання. Однак, це був тільки початок. З десяток дротиків ринули в його напрямку. Часу на створення бар’єру не залишалось. Вибух. 

Окутаний димом ельф змив у повітря. Одна з його рук безвільно звисала вздовж тіла. Обгоріле волосся розвивалось від поривів вітру, а колись обережний одяг пропитався кров’ю. Відскочивши на декілька метрів, Тім знову зайняв бойову стійку. Десь позаду Тіос діставав нові дротики, готовий в будь-який момент атакувати ворога. 

Пальці ельфа метались в шаленому ритмі. Оглянувши противників, він вже збирався контратакувати, як несподівано за його спиною почали з’являтись темні лінії. Не встиг чаклун отямитись, як в повітрі утворилась печать. Неприємне передчуття сплило в глибинах свідомості Тіма. Тіос же гнівно вилаявся. Вочевидь, побачене здивувало не тільки альф, оскільки й сам ельф шоковано розглядав символи.

Мить, і лінії печаті спалахнули фіолетовим сяйвом. До вух долинув невдоволений окрик ельфа, однак зовсім скоро його голос стих. Тіло почало розчинятись в просторі, поки зовсім не зникло. Здавалось, навіть нестерпний вітер, нарешті заспокоївся, занурюючи бійців у повну тишу.

- Це ще що за фокуси? – не стримався альфа. 

Позаду почувся хруст снігу. Це Тіос, безсило впав на землю. Тяжко дихаючи, маг нестримно, навіть якось істерично розсміявся. 

- Він телепортувався, – ледь видавив з себе пояснення альфа. – Якщо точніше то його телепортували, але то не має значення.

Все ще перебуваючи в певному шоці, Тім неспішно підійшов до надто вже веселого мага. Альфа обвів Тіоса пустим поглядом. Йому хотілось прям в цю мить ринути в бій, розірвати ворога, знищити всю його суть, однак противник просто зник. Не отримавши виходу, енергія, що розпалилась в тілі, поступово почала переростати в паніку.

- Тобто він може бути де завгодно? Ми не маємо попередити інші групи?

Нарешті заспокоївшись, Тіос втомлено відкинувся на спину й поглянув у нічне небо.

- Не знаю, і якщо чесно, навіть думати про це не хочу. Навряд він зможе переміститись кудись в межах куполу, тому пропоную поки забути про все й просто радіти, що вижили. Та й в будь якому випадку, я не можу використати чари.

Попри те, що відповідь була зовсім не тою, на яку він розраховував, Тім все ж вирішив скористатись мудрістю старшого товариша. Тим паче, він й сам був не в кращому стані. Поранення нестерпно нили, а втрата крові давала про себе знати запамороченням та слабкістю.

Присівши поряд ,альфа оглянув своє тіло. Він й не помітив, як рука потягнулась до маленького камінчика, що весь цей час звисав на шиї. Холод кулону заспокоював. Пульс сповільнився, а дихання поступово стало мірним. 

- То у нас все вийшло? – не вірячи у власні слова, ледь чутно прошептав Тім.

Навіть пройшовши битву й ледь не втративши життя, альфа до останнього не міг осягнути, що їм вдалось. Весь цей довгий шлях не був марним.

- Самому не віриться, – усміхнувся Тіос, хутко перекотившись на бік. – Ти мені краще скажи, що то було за шоу? Я за життя багато чого повидав, однак подібне бачив вперше. Ти взагалі людина?

Тім відвів погляд. Останнє що йому хотілось, так це ділитись своїм станом з магом. Раніше він думав, що це просто напади гніву, реакція на пережите, або ж психічний розлад, однак після побаченого в безодні, він вже й сам не розумів, що з себе являє. 

Не отримавши жодної реакції на своє питання, Тіос досить швидко втратив до нього інтерес. Все ж втома брала верх над цікавістю.

- Чому ти прийшов один? Де всі інші. Ми до останнього намагались зв’язатись з вашою групою, однак відповіді так й не послідувало – вирішив змінити тему Тім.

- Хах, в нашого чаклуна стався енергетичний колапс, – нахмурився маг. - На щастя вже за межами поселення, інакше проблем було б врази більше. Тому було вирішено розділитись, один з солдатів пішов за підмогою, а інший залишився сторожити цього бідолашного, – зібравшись з силами, Тіос різко качнувся вперед, піднімаючись на ноги. – Ну добре, посиділи й досить, треба ще перевірити, як там наші омеги.

Храм зустрів затхлим повітрям, упереміш з легким металевим запахом. Тім навіть не встиг переступити поріг, як маг тінню ринув вперед. Не звертаючи уваги на перешкоди, він біг до центру де возвеличувалась статуя Кхра. Не розуміючи, що відбувається, альфа так і застиг на місці. Лише коли погляд зупинився на згорбленій фігурі, його душа пішла в п’яти.

Темні пасма контрастували до блідого обличчя. Вкриті кров’ю руки тремтіли, спираючись на лінії печаті. Тім й сам не зрозумів, як опинився біля омеги. Лише ціпкі пальці на плечі, зупиняли альфу від поспішних дій.

- Ану тихо. Що ти збирався зробити? Якщо необдумано розірвати чари він може й загинути, - крижаний голос мага, краще за будь який вітер остудив Тімів запал. – Слухай уважно, коли дам сигнал, ти обережно витягнеш Лео з печаті, а я займу його місце. Тільки без різких рухів.

Обійшовши омегу ззаду, Тіос легко торкнувся магічних потоків. Енергія плавно оповила його пальці, перетікаючи вище, аж поки не торкнулась очей. Зробивши пару кроків, альфа повністю ввійшов у коло.

- Зараз.

Тільки й чекаючи сигналу, Тім легко потягнув напружене тіло на себе. Лео не реагував, попри відкриті очі, він повністю втратив свідомість. Як тільки омега покинув межі печаті, його тіло безвільно впало у тремтячі руки. Він не рухався, лише мірне підіймання грудей, дозволяло вірити, що він ще дихає. Лео був холодним, надто холодним.

- Йому потрібна допомога, – голос зривався. – В поселенні має бути цілитель. Я маю…

Не встиг альфа завершити думку, як в нього щось влетіло. Інстинктивно схопивши невідомий предмет, Тім здивовано поглянув на мага.

- Це зілля зцілення, дай його Лео й Норосу, і якщо залишиться випий сам. В поселеннях зараз йдуть бої, як ти збираєшся шукати цілителя? Вас скоріше там вб’ють, тому не мели дурні.

Тільки в цей момент помітивши іншого омегу, Тім обережно спустив Лео поряд, виконуючи накази мага. Лише коли склянка повністю спустіла, альфа зміг видихнути з полегшенням. 

- Тоді я сам під…

- Та замовкни вже герой недороблений, – гнівно викрикнув Тіос. - Думаєш довкола тебе світ крутиться й більше воїнів немає. Ти вже своє відвоював, тому всядься нарешті й не мозоль очі. І так тяжко зосередитись.

Тім збирався заперечити, однак не знайшов що відповісти. Слова мага дійсно мали сенс. Від нього в такому стані користі було мало. Та як би він себе не запевняв, бажання бути корисним з’їдало зсередини.

Поряд почувся легкий кашель. Лео здригнувся від болю, й сильно нахмурив брови. Альфу накрило хвилею сорому. І дійсно, що він з себе вдавав? Йому навіть не вдалось захистити омег, так про які геройства могла йти мова?

Обпершись о стіну Тім втомлено поглянув вперед. Їм залишалось тільки чекати.