Раді Вас бачити!

Сніг легенько похрустував під ногами. Здавалось, Кхра все ж змилостивився над мандрівниками, адже на ранок, від бушуючого буревію залишились лише згадки. Деінде, каміння, що зійшло з гір перекривало частини доріг, а білосніжна пелена повністю окутала заплутані тропи. Від рідких проблисків сонця мерехтіло в очах.

Обличчя більше не сікло гострими сніжинками, а легені не роздирало від нестримного вітру. Йти стало помітно легше. Поступово, солдати почали розслаблятись, й навіть знаходили в собі сили перекидатись жартами. Однак, гори помилок не пробачали. Вже в першу годину після виходу, декілька альф ледь втримались, не зірвавшись в безодню, через власну самовпевненість та необачність. 

Під шаром пухкого снігу, підступно зачаїлась крига, що загрожувала не тільки падінням, а й серйозними травмами. Кожен крок вимагав максимальної обачості. Темп сильно впав. Чаклуни ледве пересувала ноги від перевтоми. Єдине, що залишалось незмінним, це спина Юліона, що впевнено мелькала десь попереду. 

Лео плівся майже в самісінькому кінці. За ніч, тіло наче одерев’яніло, й відмовлялось рухатись. Стопи палали вогнем, а декілька натертих водянок, лопнули викликаючи біль при кожному русі. Взуття абсолютно не захищало від снігу та вологи, роблячи кожен крок, ледь не випробуванням на стійкість. Якщо вже на початковому етапі все було настільки погано, то як вони рухатимуться далі?

Єдине, що хоча б трішки підіймало настрій омезі, так це відсутність тягаря на плечах. Хоча до причини цієї відсутності, маг ставився двояко. Спозаранку, поки він не встиг навіть вмитись, натопленою зі снігу водою, один настирний альфа, найнахабнішим методом конфіскував всі його речі. А найбільш дратуючим було те, що Лео, хоч трохи, та все ж цьому зрадів. 

Обернувшись, омега вкотре кинув непомітний погляд на рудоволосого альфу. Він неспішно крокував позаду в компанії іншого солдата. Лео й сам не розумів, чому продовжує звертати на нього увагу. Тім майже не відрізнявся від інших подібних йому альф. Впертий, нахабний і надто самовпевнений. Проте, в той же час відповідальний та уважний до дрібниць. 

Цей альфа, вже декілька разів посягав на його гордість. Будь на його місці хтось інший, Лео вже давно б поставив нахабу на місце. Та варто було глянути на це, подекуди наївне обличчя, як гнів кудись безслідно зникав. В діях воїна не відчувалось пихи та зверхності, можливо саме через це, омега й міг змиритись з його витівками. 

Вже деякий час, слідкуючи за Тімом, Лео не міг пропустити його помітної кульгавості. Утім, альфа вперто продовжував вдавати, що з ним все добре, що страшенно дратувало омегу. Хотілось підійти й здерти цю маску, вивернути почуття назовні, й дібратись до нього справжнього. Цікавість роздирала мага з середини, однак холодний розум гальмував ризиковані авантюри. Це не його справа.

- На що ти так дивишся? - донісся зацікавлений голос Нороса. Він вже декілька хвилин щось розповідав, однак омега пропустив все повз вуха, занурившись у власні думки. 

- Вибач, що ти говорив? – трохи ніяково поглянув на друга маг. 

Це було не вперше коли Лео занурювався в себе, ігноруючи оточення. Він й сам дивувався, як Норос все ще міг терпіти таку його рису.

- Так і знав, що ти мене не слухаєш, - вдавано образився хлопець, приховуючи усмішку. - Я говорив, що серед чаклунів підіймається невдоволення. Скажи мені на милість, чому я – піхотинець, знаю більше ваших пліток ніж ти?

Лео лише фиркнув, ігноруючи провокацію друга. Він ще в печері чув, як альфи переговорювались між собою, однак лізти в розмову не став. Його думка там нікого не цікавила, та й він сам, не сильно бажав втручатись. Було очевидно як день, що після лояльного командування Крега, жорстка манера Юліона, не сподобається розніженим чаклунам.

- Їм завжди все не так, – з презирством виплюнув омега. – Але я б сильно не хвилювався з подібних дурниць. Як тільки зрозуміють, що ниття не діє на командира, то одразу заспокояться.

- Теж так думаю, - обізвався Норос, оминаючи небезпечну ділянку. - Однак мене це трохи хвилює. Не хотілося б, щоб мілкі конфлікти переросли в серйозну проблему.

Лео лише єхидно усміхнувся своїм думкам. 

- Не думаю, що Ронтор наважиться всерйоз виступити проти командира. Він тільки язиком молотити й може, а як до справ доходить, так першим й здувається. 

Поступово, і так поганий настрій, повністю сплив, роблячи омегу дратівливим. Від навантаження, починала боліти голова. 

- А ти досить категоричний. 

- Всього лише констатую факт. Що можна думати про людей, які в обличчя говорять одне, а за спиною поливають брудом, – Лео різко смикнув плечима. – Навіть командира Крега не поважають.

Між омегами повисло напружене мовчання. Маг розумів, що бурчанням лише псує, й так натягнуту атмосферу, однак нічого не міг з собою зробити. Треба було якось змінити тему.

- А як щодо… - почав було він, однак Норос його випередив. 

- Щось сталось? Сьогодні ти якийсь засмучений.

Ну тільки не це. Лео зовсім не хотів, щоб тема перейшла на нього. Краще б вони продовжували обговорювати чаклунів. 

- Просто втомився, не звертай уваги, – відмахнувся маг. – І як ти тільки витримуєш постійні тренування? – не втрачаючи надії, омега спробував перевести розмову в інше, більш приємне русло. 

Норос очевидно зрозумів наміри друга, проте наполягати на відповіді не став. 

- Не переоцінюй мене, я теж ледь пересуваю ноги, – усміхнувся воїн, легенько постукавши кулаком по бедру. - Просто за роки приловчився ігнорувати втому. Це базова навичка солдата.

Легенько штурхнувши мага в плече, Норос з цікавістю поглянув прямісінько в чорні очі.

- Ти точно в порядку? 

У відповідь Лео лиш махнув головою. Зрозумівши, що продовження діалогу не буде, воїн прискорив крок, та швидко наздогнав товаришів, що йшли далеко попереду. Залишившись наодинці з собою, Лео полегшено видихнув, відганяючи неприємні думки. 

Погляд вже звично зупинився на альфі. Тім весело обговорював щось з іншим солдатом, активно жестикулюючи руками. Здавалось, що він абсолютно не відчував втоми, хоча… 

- Це не моя справа.

***

- Далеко зібрався? – долинув хрипкий голос Альса. Сивий командир, наче шуліка, уважно слідкував за кожним кроком мага.

Тіос невдоволено закотив очі. Він давно недолюблював командира лучників за його висловлювання в бік магів. Накопичене за декілька днів роздратування, норовило вилитись в неприємний скандал. І лишень розуміння скрутності їх ситуації, стримувало імпульсивного альфу від необдуманих дій. Цьому старому пню, й так не довго залишилось топтати землю, можна й трішки потерпіти його бурчання.

- Хочу зв’язатись з фортецею. Я маю щось передати? - сухо відзвітував маг, бажаючи якомога швидше піти.

Альс з відповіддю не поспішав. Він довгим поглядом обвів альфу з голови до ніг, наче спеціально затягуючи час. Від очікування, в Тіоса мимоволі почало сіпатись око. Хотілось просто плюнути й піти, ігноруючи авторитет командування, однак такими діями маг, лише б підставив Крега. 

- Ну йди, йди, – нарешті втративши інтерес, відмахнувся сивий командир. – Новин, як бачиш поки немає. Скажеш, що все під контролем, й не затримуйся надто довго.

Тіос не відповів нічого, проте по його обличчю, можна було з легкістю прочитати, весь той вир емоцій, що крутився в голові. Часу й так було в обмаль, витрачати його на перепалки з лучником не мало сенсу. Швидко розвернувшись на п’ятах, маг вирушив у інший бік від групи, аби запобігти небажаних глядачів. 

На щастя, зовсім поряд знайшлась невелика печерка. Альфа обережно зайшов всередину, перевіряючи чи достатньо в ній місця. Простір був досить обмежений, але для однієї людини вистачало. Не гаючи часу, Тіос дістав майже списаний шматочок крейди, й почав виводити магічні тексти прямісінько на підлозі, паралельно розчищаючи бруд та пил рукавами плащу. Поставивши в середину печаті скляний шар, він нарешті дозволив собі присісти. 

Пара глибоких видихів, і з пальців мага зірвались декілька вогників. Тіос зібрав руки разом, зачитуючи слова заклинання. Енергія повільно плила, збираючись в кривих лініях малюнку. Світло перетікало в шар, піднімаючи його на рівень очей. Спочатку його заповнили кольорові хвилі, що хаотично перетікали по всій поверхні, але буквально за хвилину з них вималювався силует, а потім й портрет командира магів.

- Ти запізнився, – долинув втомлений голос омеги.

Тіос лиш потиснув плечима, опираючись на скалисту стіну.

- Альс мене затримав. В майбутньому намагатимусь зв’язуватись вчасно.

Після короткого мовчання, Крег все ж вирішив не розвивати тему, а зосередитись на головній причині розмови.

- Добре. Знаю, що надто рано питати, але що там з планом? Проблем не виникає?

Тіос мимоволі скривився. Питання командира, змусило згадати нещодавні слова Альса. Проте, як би він не хотів визнавати, але говорити дійсно було нічого. Група ледь встигла залишити першу печать. Хоча, якщо поглянути на ситуацію під іншим кутом, то відсутність новин, можна було вважати й за благо. Як не як, а жодних інцидентів, на щастя не траплялось.

- Поки все стабільно. Не так давно завершили печать, скоро продовжимо рух.

- Це добре, – з помітним полегшенням, видихнув Крег.

- Є якісь новини по големам? – без особливої надії поцікавився альфа. 

По тому як командир відкинувся в кріслі прикриваючи очі, можна було зрозуміти, що особливих зрушень немає. Тіос взагалі сумнівався в реальності опанування технологій гномів. Він швидше повірив би в те, що дві ворогуючі раси об’єднались для знищення людства, ніж в здатність ельфів підкорити собі кам’яних гігантів. Однак, подібні думки альфа розсудливо тримав при собі.

- Не можу сказати нічого конкретного, – відсторонено обізвався Крег. – Певні зрушення все ж є, однак чим більше ми намагаємось розібратись в будові, тим заплутанішою стає механічна частина. Скоріш за все, їх активує командне закляття. Проте яке саме, наразі зрозуміти так й не вдалось.

Тіос уважно спостерігав, як омега легко постукував по задерев’янілим плечам, вкотре впевнюючись в своїй теорії. Творіння гномів, завжди вважались чимось містичним та недосяжним. Сам маг відносив їх швидше до зброї, ніж до магічного творіння. 

Заглиблений у власні роздуми, альфа не одразу помітив, як Крег вже декілька разів, то відкривав, то закривав рот, не вимовивши й слова. Поза демонструвала хвилювання, однак його джерело так й залишалось невідомим. Розуміючи, що мовчання затягується, Тіос вирішив скористатися цим на свою користь.

- Командире, в мене є прохання, - хитро посміхнувся маг.

Вираз обличчя в шарі різко змінився. Тонка брова поповзла вгору, а на устах з’явився натяк на підозрілу усмішку. Омега чудово знав, що подібний тон підлеглого не віщував нічого доброго. 

- Говори.

- Пообіцяйте, що по поверненню, дасте мені місячну відпустку, - приблизившись до шару почав клянчити Тіос. - Тоді я гарантую, що ми переможемо. Ви ж знаєте, я готовий душу продати, за можливість спати й попивати вино, не думаючи про справи.

Спочатку повисла тиша, та зовсім скоро з іншої сторони почувся легкий сміх, що змусив Тіоса оторопіти. Завжди серйозне обличчя командира, стало м’яким та навіть теплим. Це була настільки рідкісна подія, що альфа не міг повірити вухам.

- Ти собі не змінюєш, - ледь стримуючись, кивнув Крег. - Добре, вмовив, дам тобі цілих два місяці спокою, та доступ до підвалу, якщо ви всі повернетесь цілими.

Не знаючи, як реагувати, маг деякий час дивився в таке знайоме, але в той же час, невідоме йому обличчя. Лише коли омега помітив його дивну реакцію, Тіос нарешті отямився, повертаючись в реальність. Коли до нього дійшли слова командира, альфа не зміг втриматись від посмішки. Одна думка про винний підвал, змусила його душу трепетати.

- Я вас обожнюю командире. Для вас все, що завгодно! - випалив він, не замислюючись. Уява вже малювала привабливу картину. Він, велично розлігшись на теплому ліжечку, попиває кислувато-солодке ягідне вино, читаючи давно відкладені книги. 

Крег мовчав. Хвилюючись, чи не розірвався зв’язок, маг знову поглянув у шар. На мить він забув як дихати. Шоковані очі омеги, невідривно слідкували за кожним його рухом. 

- Будь серйозніше, – насилу приборкавши емоції, сухо відповів командир. Його пальці швидко перебирали янтарні бусини браслету.

Розуміння ситуації, наздогнало альфу. Він перейшов межу. Аби не затягувати незручну заминку, Тіос швидко повернувся до свого професійного «я». Подальша розмова йшла спокійно, однак відчуття нервозності, до останнього не покидало омегу. Рухи були різкими, а очі дивились на все що завгодно, лиш не на обличчя підлеглого. 

Завершивши розмову, Тіос нарешті відмінив чари. Тиша печери, окутувала його зі всіх сторін. Від гарного настрою, не залишилось і спогаду. Маг повільно потягнувся, розгинаючи задерев’янілий хребет. Що взагалі відбувалось в останні дні? Пальці сильно стиснули перенісся, відганяючи непотрібні думки. Він надто загрався, треба повертатись до реальності. Тіос, як ніхто знав чим завершуються подібні відносини.

Різко видихнувши, він швидко побрів до групи. В цю мить треба було зосередитись на виконанні завдання, а не думати про всяку дурню. Тим більше, в нього з’явилась мотивація викластись на повну.

***

В лазареті витав легкий аромат трав. Чекаючи цілителя, Ейвор нервово переминав пальці. Ситуація складалась абсолютно жахливо. Омезі хотілось вірити, що він просто даремно хвилюється, але…

- Вибач, що затримався, – нарешті донісся дзвінкий голос Каліса.

- На тебе сьогодні великий попит, – через силу усміхнувся лучник, згадуючи чергу біля входу.

- Ну що можу сказати – зима. В одного застуда, інший вивихнув ногу, послизнувшись на тренуванні, ще пара обморожень. А я говорив не засипати під час караулу, – жалівся омега, паралельно виписуючи щось на маленький листочок. – І що з цими альфами робити. Постійно створюють собі проблеми. А ти що? Провідати когось прийшов, чи щось турбує?

Попри все бажання, Ейвор не міг підняти погляд на друга. Його пальці невпинно перебирали зелену бусину, вплетену в волосся, а очі тільки й метались по брудній підлозі. 

- Щось не так? – помітивши реакцію лучника, Каліс нарешті відірвався від справ.

- Можемо поговорити в тебе в кабінеті? – видавив з себе омега, озираючись довкола. - Надто багато вух для такої теми.

На щастя, цілитель кивнув, пропонуючи слідувати за ним. Не ставлячи жодних питань, він впустив знервованого гостя в просторе приміщення, зачиняючи за ними двері.

- Тепер можеш сказати, що сталось? Я починаю хвилюватись.

Ейвор обережно присів у найближче крісло, приймаючи протягнутий Калісом чай. І коли він встиг прихопити чайник?

- Це лише теорія, але… - слова стояли в горлі. – Але я напевно вагітний. 

Тиша. Єдине, що омега міг почути – шалене биття свого серця. 

- Чому ти так вирішив? – присідаючи поряд, поцікавився цілитель.

- Симптоми збігаються, та й по термінам… все сходиться.

Ейвор уважно спостерігав, як вмілі пальці лягли на його зап’ястя, нащупуючи пульс. Це була лише теорія, і як же хотілося, щоб вона не справдилася. Та водночас з тим, як змінювався вираз обличчя Каліса, надія повільно згасала, розбиваючись під натиском реальності.

Каліс повільно підняв погляд на лучника. В очах читалось здивування, розгубленість, жаль і навіть частково радість. Проте, цей вир емоцій так швидко поблік за професіоналізмом, що Ейвор міг сприйняти його за власну фантазію на тлі стресу.

- Так, ти вагітний, – максимально м’яко відзвітував Каліс.

В цей момент рухнуло все. Світло в очах лучника погасло, а на зміну йому прийшов відчай. Холодний, слизький. Він повністю окутував тіло омеги. Ні, він звичайно хотів дітей, можливо навіть декількох, однак не зараз, не тут, не тоді коли його життя знаходиться під постійною загрозою. Яке майбутнє він зможе дати, маленькому, невинному створінню?

Хотілось плакати, однак Ейвор не смів. Стиснувши руки, він повільно зробив два глибокі вдихи. В горлі стояв ком. Всі слова, що він з вечора заготував для цілителя не йшли. 

- З тобою все добре? – вочевидь стан омеги залишав бажати кращого, адже Каліс з тривогою підбіг до полиць, шукаючи якийсь відвар.

- В тебе є щось, – голос лучника дрижав, – що може викликати викидень? - коли останні слова злетіли з його губ, Ейвор і сам злякався своїй сміливості. 

Каліс деякий час мовчав, так і завмерши з витягнутою рукою. Повільно обернувшись, він невпевнено поглянув на свого пацієнта.

- Ейворе, - почав він м’яким тоном. – Я розумію, що ти шокований новиною, але не треба говорити таких жахливих речей. Це ж твоє дитя.

Підійшовши ближче, цілитель обережно взяв руку лучника, привертаючи до себе увагу. Його теплі пальці легко розтирали грубу шкіру, у спробі заспокоїти.

- Я вже все вирішив, – беземоційно відрізав омега. – Зараз непідходящий час для дітей, і я…

- А як же Лан? – Каліс не став дослуховувати, лише сильніше стиснув кисть. – Як він відреагує на твоє рішення?

Ком знову підійшов до горла. Стиснувши зуби, Ейвор з силою подавив наростаючу істерику. Йому не хотілось зараз думати про чоловіка. Надто страшно. Він сподівався, що Лан зрозуміє його рішення. Що зможе прийняти таку реальність, однак попри це все, так і не наважився зізнатись в своїх підозрах, перед його відбуттям.

Шукаючи вихід, емоції поступово перейшли в гнів. Вирвавши руку, Ейвор зустрівся поглядом з цілителем. 

- Не смій, – холодно огризнувся омега, його очі злобно блиснули. – Думаєш мені легко було прийняти таке рішення? Я не хочу прирікати свого сина на життя в пеклі. У нас ще будуть діти…

- А якщо ні? – знову перервав цілитель. – Якщо це останній шанс?

Губи омеги стиснулись в тонку лінію. В цей момент він готовий був накинутись на Каліса. Йому хотілося зробити бодай щось, щоб полегшити душевний біль.

- То це буде на моїй совісті, – нарешті відповів лучник. 

На декілька хвилин в кабінеті повисло мовчання. Ейвору здавалось, що пройшла вічність, коли цілитель відійшов від крісла.

- Добре, – нарешті здався Каліс, його голос звучав сухо, а очі байдуже слідкували за виразом обличчя пацієнта. – Я дам тобі один засіб, однак востаннє прошу – подумай ще раз.

Підійшовши до дальньої шафи, омега легко відкрив замок та дістав з полиці невеличкий флакон. В ньому переливалась мутна темна рідина. По шкірі пробігли мурахи. Ейвор невідривно спостерігав за дійством. 

- Якщо все ж наважишся, обов’язково повідом. А зараз можеш йти.

Тон цілителя був незвичним. Від холоду в його голосі, лучник навіть оторопів. Однак, сперечатись не наважився. Вихопивши зілля, він в мить покинув кабінет, ледь не влетівши в когось.

- Все добре? – долинув голос високого альфи.

Ейвор не відповів. Лише махнув головою в знак вибачення, й понісся до виходу. Серце калатало, а перед очима пливло.

Діставшись кімнати, омега нарешті зміг видихнути. Обпершись спиною об двері, він декілька хвилин просто стояв, дивлячись кудись в порожнечу. Тихе клацання засуву пролунало у повній тиші. Крок. Впавши на ліжко, Ейвор підняв флакон до гори, невідривно спостерігаючи, як рідина переливається в відблисках сонця.

Він сподівався відчути полегшення. Однак, на відміну від його очікувань, тяжкість з душі нікуди не зникла. Навпаки, щось роздирало його зсередини. Прямо перед ним - рішення всіх проблем, проте рука, не наважувалась відкрити склянку. Здавалось, що до попередніх страждань, додалось нове, ще більш жахливе.

- І що мені робити?

На очі навернулись сльози. Скрутившись на ліжку, омега з силою закусив подушку, й нарешті у волю розплакався.