Раді Вас бачити!

Крижаний вітер завивав на дворі. Останні сонячні промені, зникали за схилами гір. Ніч входила в свої права. Попиваючи стимулюючий відвар, Тімос втомлено спостерігав, як розгоралось маленьке вогнище біля його ніг. Тепла від пари тліючих деревин, вочевидь було недостатньо, щоб повністю зігріти альфу, однак воно дозволяло хоча б висушити наскрізь мокре взуття, та освітити вихід з печери. 

В глибині ж лунали розмови інших солдат, що вже готувались до сну. Температура в останні дні сильно впала, що не могло не позначитись на стані групи. Змерзлі ноги, все тяжче йшли вперед, а крижані пальці рук, ледь утримували сумки, що вже говорити про зброю. Та й загальний настрій сильно впав. З кожним днем, розмов ставало все менше та менше. Кожен намагався зберегти якомога більше сил, для подальшої дороги.

Готуючись до чергування, Тім легко сперся на стіну. Зимові ночі довгі й абсолютно непроглядні. Навіть зорі все частіше ховались за хмарами, не радуючи своїм блиском. В останній раз він ніс караул ближче до початку вилазки. На той момент, це не викликало великих складностей. Чого не можна було сказати про цю ніч. 

Очі зрадницьки закривались, а загальна втома, так і підбурювала здрімнути з пару хвилин. Зробивши черговий ковток теплої рідини, альфа щільніше замотався в хутряну накидку. Поступово, голоси стихли, залишаючи лише мірне потріскування вогнища. Тиша окутала печеру.

Несподівано, з глибин долинули тихі кроки, наче хтось бажав непомітно пробратися до виходу. Тім обережно підтягнув до себе шаблю, про всяк випадок готуючись до бою. Хоча всередині не мало бути нікого окрім їх групи, альфа не ризикував розслаблятися. Невідомо, на що здатні ельфи, на підконтрольних їм територіях.

Кроки швидко наближались, зручніше перехопивши рукоять, альфа уважно зазирав у пітьму проходу. В наступну мить, в тьмяному освітленні вималювався силует омеги. Тім полегшено відпустив зброю, повернувшись в зручне положення.

Між двома навислими стінами стояв загорнутий в плед Лео. Розпущене волосся, пасмами спадало по плечам, сягаючи худої талії. В руках же він тримав товсту книгу. Помітивши реакцію альфи, він лише приставив пальця до губ в знаку тиші. 

Наміри омеги були неосяжними, тому Тім з інтересом спостерігав, як він швидко промайнув повз, та всівся якомога ближче до вогнища. 

- Що ти робиш? – не дочекавшись хоча б якихось пояснень, обізвався альфа. 

В діях мага не було сенсу. Як би безумно це не звучало, він збирався читати, однак хто в здоровому глузді, добровільно відмовився б від сну, за такої можливості. Лео ж лише невдоволено підняв погляд. 

- Не хочу спати. Я просто почитаю, не звертай уваги. Заважати не буду.

Під очима в омеги, вже давно залягли глибокі тіні. Інколи здавалось, що він взагалі не спить. Ще на початку шляху, Тім не раз цікавився його станом, однак кожен раз отримував розпливчасту відповідь «Все добре, я просто втомився». Однак, причина виявилась куди простішою, ніж надумав собі альфа. 

- Ти впевнений? – все ж не витримав Тім. - Завтра буде складний день, краще спробуй заснути.

Омега проігнорував пораду. Його увага повністю зупинилась на красивому каліграфічному почерку. В наступну секунду, з кінчиків його пальців вирвались маленькі краплини світла, й плавно піднялись над книгою. Яскраві цятки, повільно парили над текстом, освітлюючи кожну літеру.

- Краса, – не стримався альфа. 

Він не міг відірвати погляду. Картина, що предстала перед ним, була просто дивовижною. Маленькі яскраві краплини, витали в повітрі, переливаючись срібно-блакитним світлом.

Омега лиш слабо посміхнувся. Його тоненькі пальці, обережно перегорнули крихкі сторінки підручнику. Здавалось, їм був уже не перший десяток, адже папір помітно пожовтів, а деякі аркуші мали серйозні пошкодження. Тім повільно перевів погляд на обличчя омеги, й застиг. Ніколи раніше він не бачив мага таким. Його очі сяяли, а завжди хмурі брови, розслабились. Здавалось, що він тримав у руках не книгу, а рідкісний скарб, єдиний у світі. 

Вперше з моменту знайомства, Тім зрозумів, яким красивим був омега. Навіть очевидна втома, не псувала чарівності його обличчя. Від подібних думок, стало ніяково, а вуха зрадницьки почервоніли. 

Нарешті помітивши на собі чужу увагу, Лео підозріло підняв очі, повертаючи звично холодний образ. 

- Щось не так? 

Краплина розчарування розлилась в грудях альфи. Він хотів хоча б трішки продовжити ту чарівну мить.

- Що це за книга? - ніяково поцікавився Тім. Він всією душею сподівався, що його думки ніяк не відзначились на обличчі. 

Омега відповів не одразу. Декілька хвилин Лео пропалював альфу поглядом, оцінюючи його наміри. Проте, не помітивши нічого підозрілого, все ж таки здався. 

- Тіос віддав мені старий підручник по чаклунству. Нічого серйозного, прості захисні чари, – тихо пролепетав він, та дещо згадавши, вже холодніше додав. - Але нікому про це не говори. 

Тім швидко кивнув, аби зайвий раз не хвилювати омегу. Лео й так був надто серйозним. І хоча альфа не розумів причин такої реакції, допитуватись не став. 

- Знаєш, – невпевнено почав Тім, коли маг вже збирався повернутись до своїх справ. – Ще перед відправкою, я хотів тобі дещо віддати.

Лео повільно перевів здивований погляд, спочатку на обличчя альфи, а потім на його руку, що вже деякий час ховалась за спиною. Певний інтерес блиснув у чорних очах, однак сам омега тримався досить холодно.

Тім чесно намагався тримати обличчя спокійним, однак краплинка поту, все ж зрадницьки ковзнула по скроні. В роті стало сухо, а губи так й нороволи розповзтись в дурнувату посмішку. Дорахувавши до десяти, він обережно витягнув невеличкий кинджал. Той мав чорне руків’я та тонке, однак продовгувате лезо. З першого погляду, він більш походив на об’єкт декору, ніж на справжню зброю, однак на думку альфи дуже личив магу.

- Навіщо це? – омега не поспішав брати подарунок, а в його голосі відчувалась певна підозра.

Хвилина затягнулась, Тім так і сидів, з простягнутою рукою, не розуміючи що робити далі. Знаючи характер омеги, він навіть й не сподівався, що той стрибатиме від щастя, однак вірив, що він принаймні прийме кинджал.

- Ем… якщо чесно, - голос дрижав. - Ще після нашої першої зустрічі, я попросив Боба зробити його. Мені хотілось вибачитись перед тобою, й зробити символічний подарунок на знак примирення. Однак, останні події. Сам знаєш. Все ніяк не було можливості віддати його.

Пояснення, все ж змусили омегу трішки розслабитись, однак настороженість так й не покинула його обличчя.

- Скільки він коштував? Навіть такий добряк як Боб, не став би робити щось на замовлення задарма.

Весь час піднята рука, вже починала боліти.

- Це не має значення, – альфа благально поглянув на Лео. – Прийми його будь-ласка, інакше я помру від ніяковості.

Долинув дзвінкий сміх. Омега неспішно наблизився, та нарешті забрав подарунок. Його пальці, обережно пройшлись по лезу та обігнули руків’я.

- Дякую, – майже беззвучно прошептав Лео.

По спині Тіма пробігли мурахи. Ще ніколи в житті, він так не радів подяці. 

Наступні декілька годин пройшли доволі спокійно. Лео, поринувши у світ символів та знаків, невідривно читав сторінку за сторінкою, лиш зрідка відриваючись задля того, щоб начертити чергову печать. Тім же спостерігав за цим дійством, інколи підкидаючи дрова в багаття. 

Так вони й сиділи, в тиші ночі біля маленького вогнища. Поступово гул вітру стих, забираючи з собою останні звуки. Сонливість новою хвилею накривала альфу. Перед очима пливло, а методичне перегортання сторінок, в купі з потріскуванням дров, зливались в мелодичну колискову, що так й манила заплющити очі.

- Якщо хочеш спати, то можеш трішки здрімнути, я розбуджу тебе коли буду йти, – крізь димку долинув голос Лео.

З останніх сил, Тім підвівся на ноги, та потягнувся, відганяючи дрімоту. Як би привабливо не звучала пропозиція, він не міг дозволити собі скинути обов’язок на омегу.

- Дякую за пропозицію, але тобі теж не завадило б відпочити. 

Скептично оглянувши альфу, Лео повільно відклав книгу вбік й схрестив руки на грудях.

- З нас двох, відпочинок потрібен точно не мені, – хитра посмішка торкнулась його губ. – Не я ж тут носом клюю. Та й в будь-якому випадку, не думаю, що зможу зараз заснути, тому вже краще використаю час з користю.

Не маючи що відповісти, Тім лише підняв руки в знак капітуляції, й повернувся на своє місце. Він щиро не розумів, чому омега, витрачає дорогоцінні години сну, на читання, але сперечатись не став. Надто вже йому подобалась атмосфера спокою, що царила біля вогнища.

- Добре, тоді якщо ти не проти, може поговоримо про щось? Так і час пройде швидше, і я розвію сонливість. Як тобі ідея?

Весь вигляд омеги, демонстрував бажання повернутись до свого попереднього заняття, однак помітивши щирість в очах альфи, він не зміг відмовити. Рука, що вже встигла потягнутись за книгою, повільно перемістилась на коліна, а чорні очі уважно поглянули на Тіма.

- Як забажаєш. Про що хочеш поговорити?

- Та про що завгодно. От скажи, чим би ти хотів зайнятись, коли закінчиться війна?

Омега вже збирався щось відповісти, однак в останній момент завмер. За останні роки, він не дозволяв собі навіть замислитись на подібну тему, концентруючись на сьогоденні, на небезпечній реальності, що тільки но й чекала моменту, щоб пирнути ножем в спину.

- Ну навіть не знаю, – трохи ніяково обізвався Лео, його думки шалено метались, в спробі підібрати принаймні якусь відповідь. - Можливо, назбирав би достатньо коштів, та пройшов навчання в башті. Якби це було можливим, то став би магістром й вивчав таїнства магії, – на останніх словах, він не зміг втримати мрійливу посмішку.

- Тобі так подобаються чари? - підкинувши пару деревин у вогнище, поцікавився альфа. 

Він досить мало розумівся в цій темі. Однак достатньо було один раз поглянути на Лео, й ставало зрозуміло – він закоханий в свою справу.

- Ну, магія це дещо дивовижне, - спробував пояснити омега. - Ми ніколи не зможемо повністю її осягнути, вона виходить далеко за межі людського розуміння, але саме цим й приваблює.

Тім просто не міг не скористуватись піднесеним настроєм омеги:

- Якщо тобі не складно, можеш міні щось показати? Якесь маленьке заклинання?Від несподіванки Лео втратив дар мовлення. 

- Емм, ну я не настільки в цьому вмілий, – чесно зізнався омега, та в противагу до невпевненого голосу, в його очах промайнув блиск азарту. – Але, якщо так хочеш, то добре, тільки не смійся.

Не чекаючи реакції альфи, Лео швидко знайшов камінчик й почав малювати символи на землі. Тоненькі лінії перетікали в дивовижні візерунки, та з’єднувались воєдино. Обличчя омеги, світилось ентузіазмом. Тім уважно спостерігав за кожною його дією. Як би він не намагався це приховати, магу кортіло продемонструвати свої навички.

За пару хвилин, печать була готова. Присівши поряд, Лео поклав руку в центр та почав тихенько зачитувати заклинання. Райдужки його очей оповила срібна нить, а символи на землі заповнились світлом. В наступну мить, тоненький золотий ланцюжок вирвався з землі та метнувся в бік альфи. Не встиг Тім зреагувати, як його руки вже були зв’язані. 

Місце, де енергетичні потоки торкались шкіри поколювало. З цікавості альфа спробував вирватись, однак на диво, як би не намагався пути не піддавались. 

- Ну як тобі? – хитра посмішка грала на обличчі мага. Увесь його вид кричав від гордості за себе. 

- Це дійсно неймовірно, краще будь-яких мотузок та кайданів. Ніколи б не подумав, що такий тоненький ланцюжок, може бути настільки міцним. В тебе справжній талант.

Не очікуючи похвали, омега зніяковів й швидко відвів погляд. Поступово чари розвіялись, звільняючи альфу. Почервоніла шкіра, злегка свербіла, однак іншого дискомфорту не відчувалось.

- Це звичайне заклинання зв’язування. Його вивчають всі учні башти, тому тут немає нічого особливого.

Тепло розлилось по грудях альфи. Навіть якщо Лео сам цього не розумів, своєю поведінкою він прямо напрошувався на похвалу. Це було досить мило, як для буркотливого, на перший погляд, омеги.

- Ну а сам ти, чим хочеш зайнятись після війни? – несподівано обізвався Лео. – Чому так дивишся? Мені може теж цікаво.

- Навіть не знаю. Можливо став би купцем. Вони часто подорожують й бачать весь світ. 

- Не погано звучить. І чим би ти торгував? Спеції, тканини, чаї?

- Всім і одразу, а якщо справа не піде, то стану Імперським лицарем, отримаю безліч нагород та землі й доживу свій вік у розкоші.

До вух альфи в мить долинув дзвінкий сміх. Лео майже склався навпіл, тримаючись за живіт. Маг ледь знайшов у собі сили, щоб відновити дихання.

- Оце амбіції нічого не скажеш. 

Спостерігаючи як щиро сміється омега, Тім нарешті наважився запитати, те що цікавило його ледь не з першої зустрічі.

- Можна ще одне питання?

- Ну питай, – відкинувши неслухняне волосся, махнув маг. 

- Як ти опинився на фронті?

Тиша. Тім пожалкував в той момент коли останнє слово злетіло з його губ. Гарний настрій вмить зник з обличчя омеги. Навіть рожеві щоки втратили свій колір, залишаючи за собою бліду тінь. Його пальці нервово стиснули тканину штанів.

- Може є інше питання? – якимось незвично зацькованим голосом поцікавився Лео.

Тім ніколи не бачив його таким… І якщо чесно й не хотів більше ніколи бачити. Одна дурно кинута фраза, повністю знищила ту приємну атмосферу, що склалась між ними. 

- Якщо не хочеш говорити, то не треба, кожен має право на секрети, – спробував знизити рівень напруги альфа, однак бажаного результату це не принесло.

Омега лише кивнув, занурюючись в свої думки, й повністю втратив інтерес до співрозмовника. Дивлячись кудись в порожнечу, він більше не вимовив жодного слова. Тім не наважився знову завести розмову, мовчки спостерігаючи, за догораючим вогнищем. Кожен розмірковував про щось своє.

Ближче до ранку, Лео почав клювати носом, й опершись об стіну задрімав. Підігнувши ноги до грудей, він усіма силами намагався повністю сховатись під маленьким клаптиком тканини, однак холод все одно досягав кінцівок. 

Якомога тихше підвівшись, Тім зняв з плечей накидку, та обережно вкрив змерзлого омегу, дозволяючи йому поспати хоча б пару годин до світанку.

***

Ніч видалась темною. Густі хмари повністю покривали небо, не даючи навіть краплині світла прорватись назовні. Однак, саме це дозволяло невеликій групі людей залишатись непоміченими. Цей маршрут Олос знав достеменно. За останні чотири роки, він проходив його понад сотню разів - так часто, що міг із пам’яті відтворити кожен камінчик, що траплявся на шляху. Відсутність світла не тільки не заважала, а й навпаки дарувала впевненість у власних діях. Так було зазвичай, але не сьогодні.

Командир вірив у своїх людей, вони – еліта ійодських солдат. Не даремно в розвідку брали лише найкращих. Тихих, обережних і максимально готових до неочікуваних ситуацій. Навіть якщо під час місії виникнуть проблеми, Олос знав - вони впораються. Це була не сліпа впевненість, а перевірена роками істина. Однак, що до другої частини групи, альфа такої впевненості не мав.

Олос знав план, і розумів, що без чаклунів він приречений на провал. Однак, одне діло чути теорію, а зовсім інше втілювати її на практиці. На словах головнокомандувача все звучало просто – провести чаклунів до сірої зони, захистити, поки вони наносять печаті, й безпечно повернутись. Легко, правда ж? Та й близько не так.

Надто гучно. Хоч як вони не намагались пересуватись обережно, непідготовані люди, ніколи б не змогли рухатись на рівні з професійними воїнами. Кожен необережний крок вів за собою сотню звуків, від скрипіння снігу під ногами, до невчасно тріснутої гілки. Все це сильно нервувало альфу. 

Зупинившись за високим каменем, Олос махом руки дав сигнал чекати. Це була небезпечна ділянка. Хоча вони були ще досить далеко від основної бази ворога, проте ризик зустрітись з часовим, зростав з кожним пройденим метром. Обережно виглянувши з-за укриття, альфа швидко обвів поглядом територію. Здавалось, що все чисто, однак останні фокуси ельфів змушували остерігатись навіть власної тіні.

Почекавши ще декілька хвилин, альфа нарешті віддав команди своїм людям. Часу було в обмаль. До наступного обходу залишалось не більше двадцяти хвилин. За умови, що ворог не змінив порядок чергування. 

З темряви пролунав крик ворона. Сигнал! Олос швидко обернувся до групи, даючи команду починати. Зрозумівши командира без слів, чаклуни під проводом розвідників заметушилися, розпорошуючись територією. У них не було права на помилку. Якщо ельфи щось запідозрять, то неодмінно посилять охорону й весь план розвалиться, як паперовий будиночок на вітру. 

Гра йшла на секунди. От солдати виривають неглибокі ямки, продираючись через шар снігу та промерзлий ґрунт, от вже ховають в них кристали та магічні писання, швидко засипаючи землею. Олосу здавалось, що після цієї місії він неодмінно втратить більшу частину волосся. В тиші зимової ночі, навіть найменший звук, віддавався гулом. 

Чаклуни почали зачитувати заклинання. Це був найризикованіший момент. Нерви альфи натягнулись до грані. О великий Кхра, будь-ласка, хоч би все вдалося. Їм потрібно буквально ще пару хвилин і все. 

От, один за одним, чаклуни завершували, підіймаючись на ноги. Залишилось тільки засипати місця печатей снігом та повернутись назад. Напруга в душі Олоса почала слабшати, а на губах заграла легка посмішка.

БАМ! Земля здригнулась під ногами. Зі сторони гір долинули гучні звуки. У душі командира все схололо. От ідіот, знав же старинну притчу – не радій завчасно інакше ковтнеш горя. Однак, часу на докори не було, тому швидко прийшовши до тями, Олос віддав команду ховатись, а сам спробував розгледіти джерело звуку.

Ну за що ти так, о великий Кхра. Це був голем! Прямісінько на них йшов гігантський кам’яний монстр, освітлюючи територію своїми криваво-червоними очима. Він був меншим за тих, що напали на фортецю, однак пару метрів не грала різниці, враховуючи непереможність чудовиська. Серце калатало як навіжене, та холодний розум дозволяв аналізувати ситуацію. 

Треба зачаїтись. Големи сильні, однак як показала минула битва – обділені інтелектом. Олос хотів у це вірити, інакше… Неприємні думки одразу відлетіли на задній план. Діяти треба було в моменті. Кинувши знак розвідникам, альфа швидко перебрався, ховаючись в розломі двох каменів. 

Зрозумівши план командира, солдати схопивши оторопілих від страху чаклунів розбіглись по території, намагаючись злитись з природою. Частина магічних агрегатів, так і залишилась лежати на землі. Не маючи часу зібратись, альфи облишили речі там, де хвилину тому створювали печаті, сподіваючись, що голем не зверне уваги на мотлох під ногами й пройде повз.

БАМ! З кожним наступним кроком, душа Олоса наближалась все ближче до п’ят. Голова переповнювалась панічними думками: можливо це інший вид големів? Що робити якщо монстр атакує? Треба розділитись. Яким би сильним не був монстр, він не зможе переслідувати декілька цілей. А що, якщо поряд зачаїлись ельфи? Це ускладнить відступ. Треба… 

БАХ! Гігантська нога ступила в метрі від схованки. Олос завмер, не наважуючись навіть вдихнути. Секунди тягнулись вічність, поки голем обводив очима територію. Червоне світло зробило коло, майже торкнувшись ніг альфи. Здалось, що навіть серце зупинило свій рух.

На щастя, не помітивши нічого підозрілого, монстр продовжив обхід. Проте, розслаблятись було зарано. Попереду ховались інші солдати, що з панікою спостерігали за наближенням гіганта.

Олос хотів вірити, що все обійдеться, однак досвід підказував інше. Когось та помітять. Потрібно спланувати план відступу. Перебираючи десятки варіантів розвитку подій, альфа почув тріск. Одна з колб підв’язаних на поясі чаклуна розбилась, привертаючи увагу монстра. Ні, тільки не це! 

Розвернувшись, гігант застиг, шукаючи джерело звуку. Червоне світло покрило землю, скануючи кожен сантиметр. Несподівано, воно зупинилось на магічних агрегатах, що так одиноко лежали в снігу. Його колір очей в мить змінився на синій, уважно аналізуючи невідомі об’єкти. 

Секунда, дві, три. По спині Олоса стікав холодний піт. Голем підняв ногу, та з силою вдарив туди, де раніше знаходились речі. Земля здригнулась. Від різкого звуку у альфи неприємно скрутило шлунок. На місці речей міг бути і він. Тим часом вважаючи, що загроза ліквідована, голем повернувся до нормального стану й відновив маршрут.

Лише коли гігант зник з поля зору, альфа нарешті зміг видихнути. Він вже й забув коли востаннє відчував такий страх. Хай би як Джен не вмовляв його в майбутньому, Олос більше ніколи не погодиться вести за собою когось крім своїх людей.

Зібравшись з силами, альфа віддав команду збиратись. Треба якомога швидше покинути ворожу територію. На другий раз їм так не пощастить.

Підібравши залишки того, що змогло вціліти після атаки монстра, й засипавши місця печатей снігом, група нарешті вирушила в напрямку фортеці. У Олоса язик би не повернувся назвати місію вдалою. Вони шуміли, ледь не потрапили на очі голема, втратили безцінні ресурси, залишили сотні слідів, та й не відомо чи взагалі досягли бажаного ефекту печатей. Однак, в той же час, все могло завершитись в рази гірше. 

Вкотре поглянувши собі за спину, альфа вирішив просто не думати, а що якби… Вижили, і на тому добре. 

***

- Закопуйте глибше, чи ви хочете щоб нас розкрили? А? – бурчання Тіоса вже починало дратувати інших членів групи.

В самого ж мага настрій був не краще. В останні дні, він постійно відчував дивний магічний фон. Він наче дратуюча муха, постійно жужав над вухом, викликаючи головний біль. Основна ж проблема була в тому, що альфа абсолютно не розумів його природи. Якби хтось намагався застосувати чари, він одразу б помітив. Однак, це було щось інше, набагато слабше. Наче сліди старого закляття. Альфа вже декілька разів намагався відслідкувати джерело цього неприємного відчуття, проте кожен раз терпів невдачу. 

Найбільше ж Тіоса дратувала реакція командира. Коли він доповів про свої підозри, той лише відмахнувся, радячи відіспатись та не звертати уваги. «Якщо це не несе загрози, то й нехай» - маг вже в сотий раз прокручував цю фразу в голові, й з кожним разом гнівався все більше й більше. Довбаний старик!

- А ти не хочеш допомогти? - огризнувся Дан – один з чаклунів групи.

- Не хочу. В мене своєї роботи вистачає, - проігнорував невдоволення колеги Тіос. – Чи може ти хочеш накласти чари? Ні? Тоді копай.

Зустрівшись з таким напором, молодий альфа в мить втратив запал й тихо продовжив своє заняття. 

Тіоса ж хвилювало зовсім інше. Він розумів суть плану, і якщо закрити очі на певні деталі, то це дійсно могло спрацювати. Але, що робити з големами? Маг обережно присів на холодний камінь. Як і наказав командир Крег, альфа кожен день, вже протягом тижня зв’язувався з ним за допомогою магічного шару, звітуючи про стан справ. З його ж слів, можна було зрозуміти, що в фортеці дослідження застрягло на місці. Чаклуни ніяк не могли розібратись в будові монстрів. 

Це дуже погано. Навіть якщо вийде встановити всі печаті й залишитись непоміченими, в що Тіос мало вірив, а потім активувати їх. Припустивши, що на кожному етапі їм посміхнеться удача й все вийде. Якщо до моменту активації куполу ельфи піднімуть големів, вони всі трупи. Від неприємних думок Тіоса відірвав оклик. Орланд швидко наближався до нього.

- Тіосе, тобі треба дещо побачити, - напружений тон одразу не сподобався магу. В голові промайнула сотня здогадок й жодна з них не радувала.

Цей альфа точно не став би запрошувати його таємно випити вина, або обговорити дратуюче керівництво. А отже щось трапилось, і в цьому замішана магія. Неприємне передчуття нахлинуло новою хвилею.

- Йду, - повільно вставши, Тіос обережно потягнув затікши спину. – А ви чого дивитесь, вже закінчили роботу? 

Невдоволені чаклуни тихо вилаялись, продовжуючи закопувати кристали. 

Слідуючи за солдатом, маг вийшов на широку галявину, порослу деревами. Оглянувшись довкола він спочатку навіть не зрозумів навіщо його кликали, поки не помітив згорблену фігуру Альса. Він уважно розглядав щось під ногами. 

- Ну нарешті, іди сюди й поглянь, – помітивши мага, старий альфа швидко помахав йому, підзиваючи ближче.

Тіос навіть уявити не міг, що ж такого зацікавило командира, однак покірно підійшов ближче, й за пару кроків замер не в силі поворухнутись. Волосся стало дибки, а кров пришвидшила рух. Всього за секунду, він відштовхнув старика, падаючи на коліна та шалено розгрібаючи сніг. Це ПЕЧАТЬ!

- Чому не покликали одразу? – намагаючись розібрати символи, гнівно викрикнув маг.

- Ого скільки сили, а то завжди поводиш себе так, наче в секунду помреш від втоми, – відступивши на пару кроків, розсміявся Альс. – Не зиркай так на мене. Я одразу як помітив їх відправив Лана по тебе. Це небезпечно?

Відірвавшись на секунду, альфа нервово ковтнув слину.

- Вона не активна, Точніше вже використана але…

- Тобто причин хвилюватись немає. Я ж казав, що ти даремно нервуєш Орланде, кому взагалі збреде в голову лазити по горах в таку погоду. Ну крім нас звичайно, – розсміявся Альс.

Проте Тіос його вже не чув. Руки безупинно розчищали ділянку, відкриваючи все більше та більше писань. Вона гігантська! Це була не звичайна печать, вона покривала неймовірно велику територію. Однак, навіть це не найгірше.

Тіос не міг розібрати чаклунські тексти. Навіть не так, він вперше в житті бачив подібні символи. Жодне закляття відкрите людством, не мало нічого подібного. Відповідь спливала сама по собі. Ельфи. Печать залишили ельфи!