Раді Вас бачити!

- Генерале, передислокація завершена, – вирівнявши спину, відзвітував солдат. 

По його скроні повільно стікала краплина поту, виблискуючи в світлі каміну. Дихання було збитим, а вена на шиї швидко пульсувала. Вочевидь, юнак сильно поспішав. Настільки, що забув вичистити взуття перед входом, залишивши за собою сліди талого снігу, вперемішку з брудом. 

Ролен неспішно підняв погляд, оцінюючи зовнішній вигляд підлеглого. Зовсім молодий хлопець, ймовірно тільки нещодавно досяг повноліття. Наївне личко з сяючими очима. Абсолютно непідходяще для цього похмурого місця.

- Скажи мені будь-ласка, що вирізняє ельфів серед інших рас?

На перший погляд відповідь на питання була очевидною, і солдат вже збирався впевнено відповісти. Однак, холод в очах генерала, змусив його змовкнути до того, як хоча б одне слово встигло зірватись з губ. В мить миловидне обличчя переповнилось панікою, а думки перетворились на кашу. Якщо відповідь не влаштує великого фйона, то це буде останнім, що він вимовить в житті.

- Ми найвища раса, позбавлена вад ​і пороків, вінець творіння. Обдаровані істинною чистотою й величчю Творців, – на одному диханні випалив юнак, боячись оступитись.

Ролен прикрив рот рукою, приховуючи посмішку. Відповідь була вірною. Саме так проповідав ірос,об’єднуючи свій народ. Однак, правильність слів, не відміняла проступку.

- Так якщо тобі це відомо, чому своїм виглядом ти порочиш честь ельфійської раси? Кожен солдат - обличчя правителя. Чи ти так довго спостерігав за людьми, що уподібнився їхній нікчемності?

Фарби вмить сплили з обличчя солдата. Не розуміючи джерела генеральського гніву, він якомога точніше відтворив у голові свої останні дії. Нічого. Лише коли погляд ненароком зупинився на брудних плямах, він нарешті осягнув свою помилку. Здалось, що земля йде з-під ніг. Моментально впавши на одне коліно, юнак в паніці спробував виправдатись. 

- Прошу вибачення за свою недбалість, – з кожним словом голова опускалась все нижче та нижче, в очікуванні покарання.

- Тільки чистий тілом зможе очистити дух, – спостерігаючи за наляканим оленятком, відмахнувся фйон. - На перший раз лише попередження, однак якщо в майбутньому це повториться, звинувачувати будеш свою недбалість.

З тяжким серцем, солдат повільно піднявся, дякуючи, однак погляд так і залишився прикованим до підлоги.

- Які ваші подальші накази, генерале? 

Весь вигляд солдата демонстрував бажання якомога швидше покинути приміщення. Це було настільки очевидно, що навіть смішно.

- Повертайся до своїх обов’язків, - меланхолічно відповів Ролен, повертаючись до книги. - Нам залишається лиш чекати… 

Махнувши рукою, ельф чітко дав зрозуміти – розмова завершена. Почулось легке поскрипування підлоги й тихий хлопок дверей. Тиша наповнила кімнату. Піднявшись з теплого крісла, фйон неспішно підійшов до вікна, спостерігаючи за нестримною хуртовиною. Природа дійсно прекрасна в прояві своєї могутності. 

В енергетичному полі відчувалась незвична активність, що не могло не турбувати, проте ельф заспокоював себе, списуючи коливання на надмірне використання заклинань в останні дні. За два тижні хаос захлеснув поселення, порушуючи сталий уклад справ. Зайва метушня дратувала. Ролену не подобались такі різкі зміни. Однак яке він мав право сумніватись в мудрості великого іроса. 

- Сподіваюсь ви не помиляєтесь…

***

Напруга відчувалась фізично. Здавалось й так не великий кабінет, став ще в декілька разів меншим. На тлі останніх новин від групи Альса, піднятий вдалим просуванням завдання моральний стан, звалився на землю та змішався з брудом. Такого вони точно не очікували. 

Джен втомлено потирав скроні, намагаючись зібратись з думками й адекватно оцінити положення в якому вони, злим роком долі опинились. А він навіть повірив, що великий Кхра змилувався над їх долею, однак підозріла печать знайдена чаклунами, швидко повернула до реальності. Альфі здалось, що він відчуває дежавю. Скільки вже було таких зустрічей? Сотня? Дві? І до чого вони дійшли? 

Струсивши головою, він ще глибше занурився в тяжкі роздуми. В останні дні, через жахливу погоду, чаклунам ледь вдавалось підтримувати зв’язок за допомогою магії. Хуртовина перешкоджала направленню енергетичних потоків на далеку відстань, часто зриваючи заклинання. Це, разом з неочікуваними перемінними, ставило план під загрозу.

- Є новини? - без особливої надії поцікавився Джен.

Втомлений маг не одразу зрозумів, що питання адресовано саме йому. Відірвавшись від мутного шару, він невпевнено перевів погляд на командира. Крег спробував зібратись з думками, однак вийшло так собі. За останні дні його й так хворобливий вигляд перетворився в подобу живого мерця. Глибокі темні тіні, залягли під впалими очами, шкіра обтягнула ключиці та скули, демонструючи нездорову худобу омеги. Через часті використання заклинань його сили були на межі, однак Крег продовжував безупинно виконувати свої обов’язки.

- Я зміг передати повідомлення Юліону, однак не певен, чи вони повністю розібрали слова. Зв’язок постійно переривався, – трішки подумавши, він все ж додав. – З баштою контакту немає, не можу сказати чи причина в погоді, чи вони просто ігнорують сигнал. 

Джен лиш іронічно усміхнувся. Ну а чого він ще очікував? В голову лізли депресивні думки, а сумніви оповивали душу. А якщо він просто веде їх на смерть? Що, як в них з самого початку не було ні єдиного шансу?

- Вибачте звичайно, – несподівано обізвався Фред, він виглядав не краще за командира магів. Безсонні ночі за відновленням стін та виготовленням боєприпасів нагадували про себе. От і зараз, альфа майже спав у своєму кріслі, з останніх сил підтримуючи вертикальне положення. – Я не чаклун, і в чарах не розуміюсь, однак на власні вуха чув, як Тіос повідомив, що печать не активна і скоріш за все використана. Вона не несе загрози. Так в чому власне проблема? - від втоми його голос став грубішим, а фрази різкішими. Командир військ підтримки дійсно не розумів навіщо це зібрання, якщо все й так очевидно. - Навіть якщо ми не можемо зв’язатись з групами, це не така вже й велика проблема. Альс і Юліон знають свої завдання.

- Щоб все вийшло, їм треба мати контакт, інакше ми втратимо дорогоцінний час, – втрутився Олос, що безперестанно метушився по кабінету, нарізаючи кола. – Але ж зв’язок не повністю втрачено, достатньо просто подати сигнал і все? – сповненими надією очима, поглянув він на Крега.

 Омега лише кивнув, повертаючись до Джена.

- Мене все ж більше турбує печать, точніше не так. Проблема не в самій печаті, а в тому які руни в ній використовуються. Жоден з чаклунів ні разу в житті не стикався ні з чим подібним, тому я навіть уявити не можу, на які чари здатні ельфи. Зараз, нам як ніколи потрібна допомога башти.

Джен повільно переводив погляд з одного підлеглого на іншого. Його стратегія сипалась наче піщаний замок. Роблячи один крок вперед, їх відкидало на десять назад. 

- Та як з ними боротись!? - в котре проходячи повз, Олос зачепився за ніжку столу, й ледь не впав, скидаючи на підлогу декілька паперів. По його обличчю пронеслась сотня емоцій, від легкого роздратування, до палаючого гніву. - То в них з’являються големи, тепер печать. Що буде далі? Драконів осідлають!?

Ігноруючи емоційність молодого командира, Джен знову зосередився на магу. Його брови повільно зійшлись над переніссям.

- Чи може це бути пастка? – зробивши невелику паузу, альфа зустрів здивовані погляди командирів. - Що, якщо проблема в зв’язку не через погоду? Можливо це ельфи насміхаючись ведуть нас у свої сіті? Надто вже легко нам все дається.

Коли останні слова злетіли з губ головнокомандувача, повисла тиша. Це питання турбувало не тільки його, проте ніхто не наважувався озвучити свої підозри в слух. За весь час дороги, жодній з груп не зустрічались ельфи. Навіть розвідники, перетнулись лише з големом. А що, якщо ельфи вже давно знали про їх плани, й просто чекали ідеального моменту для пастки?

- Вибачте за прямоту, але для нас це нічого не змінить, – підвівся Фред, опираючись на край столу. – Ми використали майже всі запаси магічних кристалів, а після останньої вилазки розвідники втратили ще й безцінні агрегати… 

- Ну вибач, наступний раз кинусь під ноги голему заради пари склянок.

Ігноруючи подібний випад, альфа лише втомлено провів рукою по обличчю, повертаючись до основної теми розмови:

- Навіть якщо це пастка, ми в неї вже потрапили. Якщо зараз все залишити й повернути війська, то ми просто даремно втратимо ресурси. Я вже мовчу про припаси видані групам. Їм не вистачить їжі на зворотній шлях, адже це не входило в першопочатковий план, а використати телепорт… та легше просто напряму повідомити ворогу – ми тут були, ми щось робили. Я вважаю, що якщо вже почали, треба йти до кінця, – перевівши подих альфа продовжив. – Міняти щось на цьому етапі надто небезпечно. Краще рухатись вибудованим маршрутом, аніж петляти в пітьмі.

- Підтримую, тим паче, що я більше не погоджусь ризикувати життям задля встановлення печатей. Дякую, але мені й того разу було достатньо, – вклинився Олос. – Та й який сенс ельфам тягнути аж до підходу до поселення? Їх більшість, при бажанні вони могли б стерти ті маленькі групки в попіл.

Джен уважно спостерігав за перемовинами. Його очі постійно мимоволі зупинялись на стомленому омезі, що наче безумець вдивлявся в магічний шар.

- Крегу, оскільки серед нас, тільки ти експерт в чарах, мені важливо почути твою думку, щодо подальших планів дій.

Відірвавшись від марних спроб встановити зв’язок з баштою, маг повільно відкинувся на спинку. Його пальці нервово постукували по бильці крісла.

- Я думаю треба рухатись за основним планом, – дійшовши якогось висновку, омега впевнено поглянув на головнокомандувача. В очах не було й краплини сумніву. – На мою думку, краще діяти зараз, аніж коли ельфи вирішать скористатись тією печаттю проти нас. Тим паче, серед чаклунів є мій довірений маг, він не гірше мене розуміється в чарах, можливо в деяких випадках навіть краще. Якщо виникне екстрена ситуацію, думаю він зможе взяти її під контроль.

Опершись рукою на стіл, Джен повільно потер червоні очі. Голова гуділа. Слова кожного з командирів мали сенс, однак остаточне рішення залишалось за ним. Три пари очей, невідривно дивились в його бік, очікуючи вердикту. «О, Фаре, як мені не вистачає тебе в подібні моменти». Він би точно зміг знайти найкращий вихід однак…

Повертаючись до реальності, альфа холодно оглянув підлеглих. Ставши головнокомандувачем, він прирік себе на тягар постійних виборів і відповідальності за долю людей. От і зараз, він мусив надати перевагу сухим фактам, а не туманним підозрами. 

- Ми продовжимо діяти за планом.

Відповіддю йому стала тиша. З кожним новим вибором, тягар відповідальності на плечах Джена лише збільшувався. Альфа боявся, що в майбутньому він стане непід’ємним.

***

Чим ближче група наближалась до поселення, тим відчутніше нервував Тім. З самого ранку, його ніяк не облишало погане передчуття. Десь глибоко всередині зароджувалась тривога. Проте, альфа був не єдиним хто почувався не в своїй тарілці. Інші члени групи розділяли його стан, що й не дивно на фоні останніх новин.

Як стало відомо – зв’язок з фортецею обірвався. Вже як три дні чари просто не доходили, обриваючись на півшляху, наче щось ззовні переривало енергетичні потоки. Останньою ж краплиною стала інформація отримана від Тіоса. Чаклуни не знаходили собі місця, обшукуючи кожен клаптик землі, аби ненароком не втрапити під дію невідомих писань. Додати до цього тотальну втому та наближення фронту, й в результаті виходила купка агресивних альф, готових накинутись на власну тінь. 

Тім же всіма силами намагався відволіктись від гнітючих думок, зосереджуючись на плані. Він вже з десяток разів подумки прокрутив всі можливі варіанти розвитку подій, вимальовуючи шляхи відступу та стратегії бою. Однак, який в цьому всьому сенс, якщо вже на цьому етапі альфа ледь контролював свій стан. 

В останні дні безумство охоплювало Тіма з небаченою раніше силою. Найменший шурхіт, підозрілий звук, й він вже готовий ринутись в бій. Навіть ні в чому не повинна білочка, що так невчасно промайнула повз, ледь не стала жертвою його зриву. Ці зміни не залишились непоміченими, Юліон все частіше поглядав на альфу відмічаючи небезпечні моменти.

Єдине, що хоча б трішки підіймало настрій – кінець гірських троп. Нарешті, через два тижні шляху, їм вдалось подолати обривисті схили й спуститись на рівнинну місцевість. Довкола височів ліс. Завдяки його густоті, столітні дуби та гігантські буки захищали мандрівників від різких поривів вітру, а широкі крони стримували нещадно падаючий сніг. Пересуватись стало значно легше, чого не скажеш про ночівлі. Вогнище могло привернути увагу ворога. Тому, аби запобігти появі нежданих гостей, солдатам тільки й залишалось - щосили стискати магічні амулети, щоб хоча б трішки зігрітись.

- Мені вже все одно, що з цього вийде. Виграємо чи загинемо, я просто хочу щоб все закінчилось – в пів голосу бубнів Гейц ледь пересуваючи ноги.

Тім розумів почуття товариша. Подібні думки не рідко спливали й в його свідомості. Два суперечливих почуття боролось в глибині його душі. З одного боку майорів страх. Кінець був близько, за пів дня група наблизиться до кордонів Кіолу, а далі відлік піде на секунди. Якщо вони припустяться принаймні однієї помилки, то ці два тижня виснажливої дороги та всі прикладені зусилля, просто втратять сенс. В групи був лише один шанс й вони не мали права його втратити. 

З іншого ж боку, альфа був настільки виснажений боротьбою з власною сутністю, що волів зробити вже хоча б щось, аби позбутись цього нестерпного відчуття. Всі інстинкти палали жагою до битви. Відчуття небезпеки та постійне навантаження змушували тіло рватись вперед. Знищити ворога, розірвати їх тіла на шматки, перегризти горлянки, пускаючи кров.

Тім різко махнув головою, відганяючи непрошені думки. Кінчики губ, що вже майже встигли піднятись в шаленій посмішці, швидко спустились, повертаючи обличчю нейтральний вираз. Стиснувши пальці в кулаки так, що нігті боляче впились в шкіру, альфа зробив два глибоких видихи. Біль допомогла прочистити голову й знову зосередитись на дорозі.

- Що з тобою? – несподівано долинув знайомий голос. 

Лео підозріло поглянув альфі в обличчя, перевіряючи його стан. Після не дуже приємного закінчення розмови під час караулу, минуло вже декілька днів. Весь цей час омега впевнено робив вигляд, що не помічає альфу, всіма силами ігноруючи його присутність. Навіть коли Тім спробував вибачитись, маг лише здивовано підняв брови й відмахнувся, говорячи, що він не зробив нічого поганого. Туму подібна увага омеги викликала вир незрозумілих відчуттів.

Чорні очі неспішно оглянули обличчя Тіма. На хвилину затримавшись на стиснутих в тонку лінію губах, перейшли на руки, що до сих пір стискались в кулаки. Помітивши, на що саме дивиться Лео, альфа в момент розімкнув пальці, ховаючи долоні.

- Все добре, просто нервую – спробував усміхнутись Тім, однак вийшло непереконливо – Як сам почуваєшся? 

Вочевидь, Лео не повівся на вдавану безтурботність альфи, однак наполягати не став. Окресливши райдужки медових очей, омега втомлено перевів погляд вперед.

- Краще, ніж могло бути.

На декілька секунд повисла тиша. Тім всіма силами намагався придумати, що б таке сказати, аби розвіяти, вже нависаючу напругу. 

- Вибач за ту мою реакцію – неочікувано обізвався Лео, уникаючи зорового контакту – Ти… я не мав ігнорувати тебе, ти не зробив нічого поганого. Тому вибач.

Секунда, дві. Обличчя альфи засяяло. Він навіть й не помітив, як кінчики губ зрадницьки поповзли вгору. Спостерігати за тим, як завжди холодний омега від нервів стискає тканину штанів, невпевнено підбираючи слова, зігрівало змучену душу. Хотілось висловити все, що він відчував в цей момент, однак вдалось вимовити тільки одне слово.

- Дякую.

Лео швидко підняв очі й нарешті зустрівся поглядом з альфою. На його обличчі застигло здивування. Не такої відповіді він очікував. Пропалюючи Тіма поглядом, омега збирався щось сказати, однак його перервав підозрілий шум.

Група завмерла не наважуючись навіть поворухнутись. Хрусь, хрусь. Попереду лунав дзвін обладунків та шурхіт снігу. Серце альфи завмерло. Надії на те, що це всього лиш звір розбились в момент, коли до вух долинули перші слова. Ельфи!

Не встигло пройти й хвилі, як Юліон махнув рукою, даючи наказ ховатись. Намагаючись не подавати шуму, солдати разом з чаклунами розбіглись по території, маскуючись за товстими стовбурами дерев. Схопивши Лео за руку Тім швидко майнув, пірнаючи між коріння гігантського буку. На щастя місця було достатньо, щоб скрити двох людей. 

Сніг падав надто повільно, не встигаючи засипати свіжі сліди. Відлік йшов на секунди. Нерви були на межі. 

Голоси наближались. Ельфів було не більше п’яти. Скоріш за все, невелика група, що перевіряла прилеглі до поселення території. Вони пересувались надто впевнено, вочевидь не розраховуючи зустріти чужинців.

Тім несвідомо потягнувся до шаблі, готовий в будь-який момент вступити в бій. Погляд завмер в очікуванні перших ельфів. Кров бурлила в жилах, роблячи дихання рваним. У вухах наростав гул. 

І от на обрію з’явились перші солдати. Повільно переступаючи з ноги на ногу, вони впевнено просувались по території. Ельфійські воїни були одягнені в легкі обладунки та мали при собі по одному мечу. Швидше за все, магів серед них не було, однак ризикувати було не слід. Хоча на перший погляд вбити їх було легко, ворог міг передати сигнал й розсекретити незваних гостей. 

От ельф майже дійшов до укриття Гейза. Солдат сховався за впалим деревом, присипавшись снігом. Він не наважувався навіть дихати, щоб ненароком не випустити пар. На щастя вартові, не надто прискіпливо оглядали територію. Їх увага була зосереджена на розмові, що ніяк не стихала. 

Несподівано піднявся вітер, сніжинки закрутились в танок, погіршуючи видимість. Прикриваючи обличчя руками, ельфи впевнено пробирались вперед, не помічаючи чужої присутності. 

Однак, назрівала інша проблема. З наближенням ельфів, безумство Тіма все більше норовило вирватись з під контролю. Наче гребля, яку він так довго стримував дала тріщину, пропускаючи назовні гнилу натуру. У роті відчувся присмак крові. Він прокусив губу. Альфа всіма силами намагався усидіти на місці. Ноги так й воліли зірватись, кинутись в бій, знищити будь-кого, хто наважиться стати на шляху. Тіло почало дрижати, а перед очима все попливло.

***

Лео навіть не встиг зрозуміти, як вже сидів притиснувшись до тіла альфи між корінням гігантського дерева. Серце калатало як навіжене. Невже їх розкриють? Він абсолютно не був готовий вступати в бій. Не зараз.

Просунувшись вперед, омега з жахом спостерігав за приближенням ельфів. Їх було не менше п’яти. Небезпечно, але не критично. Пальці вимальовували різноманітні фігури в повітрі готуючись до можливого бою. 

Легка вібрація, змусила Лео повернути голову. Тім дрижав. Перша ж думка змусила омегу не на жарт розгніватись. Злякався? Руки так й чесались від бажання насварити боязкого солдата. І вони ще говорять, що омеги боязкі. Однак, весь вир емоцій стих, достатньо було поглянути альфі в обличчя. Шлунок неприємно скрутило.

На губах Тіма грала шалена посмішка, точно така, як він бачив під час бою з големами в фортеці. Його карамельні очі потемніли, в цю мить вони нагадували колір запеченої крові. Вена на шиї пульсувала, а пальці стиснули рукоять шаблі з такою силою, що та могла тріснути в будь-яку мить.

Від подібної картини тіло омеги оповив страх. Перед ним був зовсім не той добрий і трішки дивакуватий юнак, що завжди норовив втрутитись у справи мага. Ні, це був чужий, невідомий альфа - безумець, готовий в будь-який момент роздерти свою здобич.

У спробі заспокоїтись, Лео знову повернувся до ельфів й одразу ж пожалкував. Вони майже дійшли до їх схованки. Сніг вже хрустів ледь не над головою омеги. А дзвін броні, відлунював в кожній клітинці його тіла.

Позаду відчувся рух. Тім збирався вийти з укриття!

Лео вже з сотню разів прокляв момент, коли дозволив альфі потягнути його за собою. На заміну страху прорізався вже звичний гнів. Хочеш померти, так не втягуй в це інших!

Схопивши Тіма за руку, Лео смикнув його на себе. Безрезультатно. Альфа був набагато сильнішим, й здавалось взагалі не відчув супротиву. Ледь не вилаявшись, омега спробував заглянути йому в очі. Проте повністю зосереджений на ельфах солдат не звертав на нього жодної уваги. 

Усвідомлення того, що ще мить Тім ринеться в бій, змусило діяти радикально. Лео з сильно щипнув його руку скручуючи шкіру. Відчувши біль, альфа зціпив зуби, але все ж таки відірвав погляд від ворога. 

Досягнувши бажаного, Лео переможно поглянув на Тіма. В його очах не було й краплини свідомості. Зіниці майже повністю покрили райдужку, шалено дивлячись на джерело болю. І що тепер робити? 

Всі думки покинули разом покинули голову. Вочевидь альфа був не в розумі й не міг контролювати своїх дій. Маг ніколи, не зустрічав нічого подібного. Тим часом ельфи вже були прямісінько над схованкою. Секунди тягнулись вічність. Не знаючи, що робити, Лео сильно зажмурив очі. Вагатись не було часу. І от зібравшись з силами й борючись з власними відчуттями, він наблизився й всім тілом навалився на Тіма, притискаючи до коріння. 

Тонкі пальці впились в крижану землю. Страх калатав вже десь в горлі, а холодний піт стікав по спині. Що він робить? Якщо цей альфа захоче, то відкине його як пір'їнку й навіть не помітить. Проте відступати було вже пізно, тому стримуючи відчай, омега вирішив довірився милості долі.

Альфа завмер, його м’язи задерев’яніли. Однак, вириватись він не став. Через товстий шар одягу до вух омеги донеслось шалене серцебиття. Тім був теплим, ні навіть гарячим, його тіло ледь не парувало. Лео не знав скільки пройшло часу. Він просто сидів притиснувшись до альфи, не наважуючись розплющити очі. Поступово кроки віддалялись, а голоси стихали. Їх не помітили.

Несподівано тепле дихання обдало шкіру шиї. Від здивування, омега ледь не відскочив, але в наступний момент чужа голова впала на його плече. Закам’янілі м’язи розслабились, а серце сповільнювало свій біг. 

Зачекавши ще декілька хвилин Лео невпевнено відсторонився. Тяжко дихаючи, Тім підняв на нього погляд. В цей момент остання краплина страху розчинилась в душі омеги. На нього дивились очі, ті самі, звичні, наповнені теплом. Криза минула.

- Дякую, – пролунав тихий, трішки хриплий голос альфи. 

Його натягнута посмішка, що завжди дратувала омегу, на цей раз принесла хвилю спокою та краплину щастя.

Поступово солдати полишали свої схованки. Повернувшись на дорогу Лео помітив, що сніг повністю скрив їх сліди. Саме завдяки цьому ельфи нічого не запідозрили. Наче сама природа була на їх боці. 

Група продовжила свій рух, на цей раз обходячи широкі ділянки доріг, обираючи звивисті тропи, щоб ненароком не перетнутись з іншими ельфами. Лео час від час кидав погляд на альфу. З моменту виходу зі схованки Тім більше нічого не сказав. Він похмуро втупився у сніг під ногами, повністю занурившись в думки. Подібна поведінка альфи була незвичною й сильно нервувала. Однак маг нічого не міг з цим вдіяти й просто слідував позаду, час від часу перевіряючи стан Тіма.

Сонце стрімко спускалось за обрій, накриваючи ліс темрявою. Зорі одна за одною наповнили небо, виблискуючи в пітьмі. Однак не тільки вони освітлювали територію. Попереду горіли вогні факелів та поблискували вогнища. Нарешті вони досягли його - поселення Кіол.