Раді Вас бачити!

У Тіма був на диво гарний настрій. З губ час від часу зривалась весела пісенька, а пальці відбивали з дитинства відомий ритм. Якби не хвора нога та небезпечна дорога, альфа б йшов підстрибуючи на місці. Проте, члени групи не розділяли такого позитиву. 

Гірська дорога підкосила моральний стан, а нічні чергування, перетворили декількох чаклунів на зомбі. Атмосфера з кожним днем ставала все більш гнітючою. 

- Чув, Тіме, – долинув голос одного з воїнів – Гейца. – Чи не надто ти сьогодні щасливий? Прямо дратуєш, - в беззлобному тоні, відчувались нотки жарту. 

В фортеці вони перетинались не часто, однак за час походу, досить швидко здружились. З карооким альфою було приємно говорити, ну точніше слухати, що говорить він. Гейц був з тих людей, що могли щебетати без зупинки, достатньо тільки знайти вільні вуха. Проте Тіма це не дратувало, навпаки, якби не базікання солдата, він би вже вив від нудьги й одноманітності. 

Чаклуни не бажали мати нічого спільного з воїнами. З Норосом, альфа міг перекинутись максимум парою слів, а далі повисала незручна тиша. Що до Лео? З ним все було складно. Наче, за чотири дні вони змогли знайти спільну мову, однак їх розмови стосувались лише побутових тем, й рідко продовжувались більше пари хвилин. Тому наявність такого «активного» співрозмовника, не могла не радувати альфу.

- Навіть не знаю, що тобі відповісти, – усміхнувся Тім, закидаючи неслухняне волосся назад. – Сьогодні мене переповнює енергія.

- Оооо, ну я подивлюсь на тебе завтра, після нічного чергування. Чи будеш ти мені щось співати про енергію, – приснув зі сміху альфа.

Тім не хотів поки про це думати. Для всього свій час, а зараз він волів насолоджуватися кожною миттю. 

За дні в дорозі, вони вже встигли встановити одну з печатей, та майже наблизились до місця розташування другої. Проте, поступово, серед певної частини групи піднімались хвилі невдоволення. Все частіше, до вух альфи долітали обговорення Юліона, а один з чаклунів, навіть поскаржився на його методи командиру Крегу. Дехто вирішив симулювати травму. Однак нічого з цього, результатів так й не дало. Вони як йшли, так і продовжили. 

Тіма мало цікавили конфлікти керівництва, проте косі погляди в бік воїнів, та мілкі пакості, почали дратувати, й не тільки його. Якщо так й продовжиться, то вони скоріше перегризуть горлянки один одному, ніж дійдуть до поселення. 

- Ти мене взагалі слухаєш? – штурнув в плече альфа. – Я тобі важливі речі розповідаю, а ти ігноруєш. Я ж й образитись можу 

- Та невже? – награно здивувався хлопець. – І що, почнеш мучити мене мовчанням?

- От знаєш, інколи з’являється бажання зіштовхнути тебе о-о-он в ту прірву. Єдине, що рятує твою тушку, так це відсутність більш цікавого співрозмовника.

- О, прийми мою величезну вдячність, за твою милість.

Хвилина мовчання, й вони обидва залились сміхом. Піймавши на собі невдоволений погляд командира, альфи швидко заспокоївшись, знову повернулись до розмови.

- Так от, що я думаю. Якого біса цим лабораторним щурам платять більше ніж нам…

- Мені платять втричі менше, – поправив товариша Тім.

- Ну це та, але ти інший випадок. Без образ, – швидко підняв руки альфа. – Я взагалі про інше. Типу, ми постійно ризикуємо собою, приймаємо основний удар в бою, а вони зазвичай просто стоять на стінах, і тримають бар’єр, та й то, сам бачив як «гарно» їм це вдається.

Подібну тему Гейц підіймав далеко не в перше, тому навчений досвідом Тім просто кивав, погоджуючись з аргументами невдоволеного альфи. Сперечатись не було сенсу, адже він абсолютно не знав правил фінансування східної армії. Та й що говорити, сам отримував всього дві срібні монети в місяць.

- …ходять всі такі важливі, сноби. А правда в тому, що в реальному бою від моєї кішки Фоі, користі більше, ніж від всього їх загону.

- Але ж вони теж приймали участь в бою, й понесли багато втрат, – все-таки вирішив вставити слово Тім.

Відповіддю йому стало скривлене обличчя альфи.

- Та куди, максимум одна дві жертви, та й то, скоріш за все через свою необачність під удар потрапили. Просто розумієш, я не через ті копійки дратуюсь, ну й за копійки теж, але це не чесно. Я теж проходив школу лицарства в столиці, чим це відрізняється від їхньої башти? Та нічим. А отримую на срібну монету менше.

- Школу лицарства? Невже й жетон маєш? – здивовано підняв брови Тім.

В очах співрозмовника на секунду сплив інтерес. Вочевидь, Гейц був не проти згадати лицарське минуле. Тім же в свою чергу, не міг упустити можливості зіскочити з остогидлої теми.

- Жетон? – хмикнув Гейц. – В якому році ти живеш, хлопче? Їх останній раз видавали коли мене ще й на світі не було. Зараз такого вже не практикують, максимум, вносять ім’я в список лицарів, й дають право носити срібно-чорну форму.

- Ну коли я був малим, то знав одного воїна, що мав подібний жетон, але він дійсно був старим.

Замислившись, Тім вкотре пропустив повз вуха левову частку розмови. Зі спогадів сплив старенький сивий альфа, що постійно тягав з собою величезний дворучний меч. Він ледь пересувався через проблеми з суглобами, проте ніколи не виходив з будинку без «друга» - так він жартома називав свою зброю. 

Дітлахи просто обожнювали старого, особливо коли він розповідав про свої минулі подвиги. Зібравшись разом біля вогнища, вони уважно слухали кожне його слово, лякаючись страшних моментів, й сміючись з кумедних. 

Його лицарський жетон, був побитий життям, однак альфа не засмучувався через це. «Це не сколи, це спогади минулих битв, перемог та програшів. В кожній царапинці, я бачу частину свого життя» - завжди сміявся він, протираючи потемнілий метал.

Навіть добре, що старий воїн не дожив до початку війни, йому не довелось спостерігати, як помирають його маленькі слухачі.

Струсивши головою, відганяючи спогади, Тім не одразу помітив, що йде один. Озирнувшись, він побачив, як Гейц уважно вислуховує накази Юліона. І коли він встиг прослизнути повз? Треба бути уважніше. 

Оскільки співрозмовник зник, Тім вирішив повернутись до попередньої справи, й почав тихо наспівувати знайомий мотив, уважно спостерігаючи за діями двох альф. 

***

Настрій чаклунам, не зміг підняти навіть привал. На відміну від воїнів та магів, що втомлено розкинулись на камінні поряд, вони ще мусили виконати свою частину роботи – встановити печать.

Лео спостерігав за дійством збоку, час від часу подаючи необхідні інструменти та реактиви. В глибині душі, він би волів підійти поближче, й уважно розгледіти кожен штрих, кожну лінію. Проте, не потрібно було бути пророком, щоб дізнатись чим закінчилась би ця ініціатива. 

Відійшовши подалі, Лео невдоволено схрестив руки. За останні дні, йому так й не вдалось викроїти вільної хвилинки на усамітнення. Постійна присутність інших людей втомлювала морально. Вони йшли разом, їли разом, спали разом, навіть щоб відлити, його мав супроводжувати один з солдат. Розумом омега усвідомлював, що це звичайні міри безпеки, однак нерви зрадницьки починали здавати. 

Хотілось просто сховатись десь подалі, закритись від усіх, і нарешті прочитати давно забуту серед речей книгу. Зручно всістись, заварити теплого чаю, та уважно поглинати кожну букву, кожне слово й паралельно, одразу випробовувати на практиці всі отримані знання. Однак, це були всього лиш мрії.

Можливо Лео й наважився б читати під час довших привалів, проте постійна присутність чаклунів зводила цю ідею нанівець. Не хотілось підставляти Тіоса. Попри всю його зневагу до башти, він все ж не мав права ділитись її таїнствами з невідомо ким. А тому, книга так і продовжувала лежати до кращих часів.

До вух долинули звуки кроків. Хтось неспішно наближався до нього ззаду. За мить, в полі зору майнуло руде волосся. У його власнику сумніватися не доводилося.

- Ти чому не допомагаєш? – посміхнувся альфа, зупиняючись поряд.

Його весела усмішка та переповнені енергією рухи, вкотре підтверджували думки омеги – він точно якийсь монстр. Звідки стільки сили?

- Я взагалі-то маг, а не чаклун. Мені там робити нічого, – відмахнувся Лео.

На мить, щось згадавши, омега потягнувся до кинутих на землю речей. Однак, наступна фраза змусила його завмерти.

- А є різниця?

Першою думкою було – «Я неправильно почув сказане». З сумнівом оглянувши Тіма, Лео неспішно вирівняв спину, вже готовий до чергової сварки. Ну чому вони ніколи не можуть поговорити, як нормальні, дорослі люди?

- От чесно, не можу зрозуміти, чи ти знущаєшся наді мною, чи справді такий недалекий.

Весела посмішка, сповзла з губ альфи. Натомість з’явилось здивування, змішане з чимось іншим, поки невідомим для Лео.

- Знаєш, це досить образливо.

Чорні очі, неспішно ковзнули по обличчю альфи. Лео сподівався знайти принаймні натяк на зухвалість або ж знущання. Нічого.

- Так ти що, серйозно?

- Абсолютно, – в голосі Тіма прослизнула неприхована образа.

Вже заготована відповідь, ледь не зірвалась з вуст, однак вчасно зрозумівши свою помилку, Лео все ж пом’якшив тон.

- Вибач, не хотів задіти, але це справді дивно, зазвичай навіть діти знають різницю, – він й сам не розумів, чому виправдовувався.

- Ну можеш рахувати мене великою дитиною, – по обличчю альфи знову розповзлась усмішка. – Я родом з маленького поселення, в нас про магію тільки казки розповідали, тому мені майже нічого не відомо. 

Відчуття сорому, неприємно розтеклось по тілу. Омега повільно накрутив волосся на тонкий пальчик. Нова інформація, повністю змінювала сприйняття їх розмови. Тепер все виглядало так, наче він знущався з сільського хлопчини, вихваляючись власними знаннями. 

- Ну якщо максимально просто, - слова йшли повільно, невпевнено. - Маги використовують енергію напряму - зібрали і випустили, перетворивши в стихійний елемент. Це досить просто. Чаклуни ж, за допомогою формул, печатей та заклинань підкоряють енергію потоків, змінюючи її відповідно до своїх побажань.

Лео неспішно підняв погляд на альфу, й ледь не підскочив на місці від здивування. Тім дивився на нього з такою цікавістю в очах, наче омега розповідав йому таємниці всесвіту, а не елементарні речі. Від подібної уваги стало ніяково, але в той же час дуже приємно на душі. А з нього вийшов би непоганий лектор. Он як учень уважно слухає. Від подібних думок, кінчики губ несвідомо поповзли вгору.

– То, можна вважати, що вперше я побачив чари від Тіоса? - розмірковуючи потер підборіддя альфа, - Але ж він маг? Чи я щось плутаю?

- Так, маг, – хмикнув Лео. 

- Але ж він використовує печаті, та й заклинання читав. Нічого не розумію.

Розмова затягувалась, однак омега зовсім не був цьому проти. Струсивши сніг, він збирався присісти на камінь. Вмить, Тім обережно перехопив його за руку, понишпорив по карманам, та дістав великі міхові рукавички, й тільки підклавши їх, відпустив Лео.

Омега не знав, як правильно реагувати на подібний вчинок. Декілька разів глипнувши на співрозмовника, він не побачив жодної реакції, тому вирішив просто не звертати уваги. 

– Всі чаклуни це маги, але не навпаки, – прочистивши горло, почав Лео. - Спочатку, будь-якому магу треба стати учнем Магічної башти, що не так легко як здається. Потім, пройти весь курс навчання, скласти випускні іспити, отримати рекомендацію хоча б від одного Магістра, пройти спеціальне випробування, й тільки тоді, він зможе отримати право зватись чаклуном.

Омега уважно слідкував за реакцією Тіма, оцінюючи, чи розуміє він почуте. По обличчю альфи, було легко прочитати, що відбувалось в його голові. Від цього ставало кумедно.

- Ах, ледь не забув уточнити, учень має бути альфою, інакше що б не зробив, все одно залишиться просто магом… – зрозумівши, що заговорився Лео різко обірвав себе, повертаючись до початкової теми. – Після отримання цього титулу, новому чаклуну видають ліцензію на здійснення чаклунської діяльності. Без цього папірцю, навіть якщо ти геній тисячоліття, й знаєш всі таємниці всесвіту, ти не зможеш отримати гідну роботу, – перевівши подих від довгої промови, він продовжив. - Тіос же фактично пройшов всі етапи, але його вигнали. Тому, по знанням він чаклун, однак на практиці, звичайний маг без ліцензії. Але, на фронті це не має великого значення.

На деякий час запала тиша. Тім, вочевидь намагався осягнути нову інформацію. Схиливши голову, він щось буботів під носа, крутячи в руках невідомо звідки взяту гілочку. Скориставшись заминкою, Лео знову потягнувся до сумки, що самотньо лежала поряд. 

- А, як ваш командир? Він же омега? – невпевнено спитав альфа.

- Так, все вірно, – відірвавшись від вмісту сумки кивнув Лео. - Він пройшов навчання в башті, але як і Тіос залишився звичайним магом. І це сильно дратує, адже по рівню знань, він набагато вище всіх цих клятих альф, – прикусивши язика на останній фразі, Лео кинув пару швидких поглядів на Тіма, очікуючи реакції. На щастя, він виглядав абсолютно спокійно.

- Так, це справді не чесно.

На диво, спілкуватись було легко, і навіть якось приємно. Альфа, не намагався поставити себе вище та розумніше співрозмовника, не давив присутністю. А найголовніше, уважно вислуховував все, що йому говорили, не перебиваючи. Це дозволяло розслабитись, віддаючись словесному потоку. 

Нарешті, пальці знайшли те, що так довго шукали. 

- Я…

Неочікувано, з боку почулись крики. Не одразу зрозумівши, що відбувається Лео завмер на місці. Невже напад? Але вони ж ще далеко від поселень, тут не мало бути ельфів. Панічні думки, змусили підірватись на ноги, оглядаючись в пошуках ворога. Однак, нікого не було видно.

Поступово, до слуху почали долітати обривки фраз, даючи зрозуміти, що проблема абсолютно в іншому:

- Не вказуй мені, що робити! – злобно огризнувся солдат, наближаючись до чаклунів. По його стиснутим в кулаки рукам, можна було подумати, що він полізе в бійку.

- Та ти що? Якого біса, тільки ми маємо працювати, а ви сидите простягнувши ноги? - ні крапельки не злякався чаклун, виступаючи на зустріч.

- Та чи й не працюєте? Пару каракуль намалювали і втомились. А нічого, що саме ми тягнемо всі ваші речі й не ниємо?

- Пару каракуль? Ти просто хамло неосвічене! Як і всі солдати. 

- Що сказав? 

По тому ,як почала пульсувати вена на скроні солдата, можна було зрозуміти, як сильно його образили подібні слова. Він ледь стримувався, щоб не зірватись на нахабного чаклуна.

- А що, не правда? У вас немає магічного дару щоб потрапити в башту, й малувато мізків, щоб стати вченими, от і бігаєте махаючи залізякою.

Неочікувано, розмову перервав грубий голос. 

- Що тут відбувається? - помітивши сварку, Юліон нарешті вирішив втрутитись особисто.

Повільно підійшовши, він став так, щоб бачити всіх учасників суперечки.

- Мені повторити питання? 

Спочатку чаклуни зам’ялись, сумніваючись, як правильно вчинити в подібній ситуації, однак втома за дні дороги, та накопичене роздратування дали своє.

- Питаєте, що трапилось, – саркастично почав Ронтор. – Ми вже не витримуємо вашого «командування». Ми не коні й не воли, щоб бігти вперед без відпочинку. Може такі як ви, – він презирливо обвів поглядом солдат, затримуючись на кожному, – й витримуєте подібне знущання, але я терпіти не збираюсь. В мене є титул, звання чаклуна, я не якийсь сільський вояка, яким можна…

- Що ти верзеш! – перервав його Гейц. У альфи ледь пар з вух не дув від гніву.

Однак, продовжити сварку йому не дозволили.

- Досить, – Юліон суворо глянув на свого підлеглого. – З тобою я окремо поспілкуюсь.

Зрозумівши, що й сам вліз в неприємності, Гейц швидко закрив рота, намагаючись злитись з оточенням. 

- Є ще що сказати? – дістаючи з-за пазухи сигару, поцікавився альфа.

- Так є. Чому ми маємо ставити печаті під час привалу? Це прямо «справедливість». Всі відпочивають, а ми дурні працюємо. Якщо так продовжиться, то я…

- Я нікого силком тримати не збираюсь, – Юліон спокійно видихнув клубень диму, обводячи підлеглих довгим поглядом. – Якщо щось не влаштовує, можете йти.

На секунду повисла тиша. Такої реакції не очікував ніхто. Чаклуни оторопіли на місці, не знаючи що робити. Їх відпустили? Так просто? Однак, до того як хтось наважився поворухнутись, альфа продовжив.

- Проте у фортецю, як і в імперію загалом, вам дорога буде закрита. 

- Що? 

- З того моменту, як ви полишите своє завдання, для людей ви станете дезертирами. Починаючи від головнокомандувача, завершуючи Магістрами башти, всі будуть проінформовані про ваші дії.

Остання фраза найбільше зачепила чаклунів. Вони могли ігнорувати військове командування, дворянство, і частково навіть Імператора, однак, якщо верхівка башти відвернеться від них, можна впевнено ставити хрест на своє майбутнє. Їм не знайдеться місця, навіть у найвіддаленішому куточку імперії. Тобто всю цю промову можна було звести до простого – замовкни й слухайся, або піди здохни. 

- Я розумію, що для кожного з вас, дорога стала випробуванням, - спокійно продовжив Юліон. - Але ви знали на що йдете. Ніхто не обіцяв легкої прогулянки. Я надто довго терпів, ігноруючи ниття дорослих альф. Посоромилися б, серед вас є більш вразлива група, однак від них, я чомусь скарг не чую. Я не ваш тато, щоб витирати соплі.

З кожним словом, чаклуни все нижче, та нижче опускали очі, не наважуючись зустрітись з поглядом розгніваного альфи. Ні, він не кричав, навіть не підвищував голосу, однак докори сказані холодним, рівним тоном, лякали набагато сильніше. Не виникало жодних сумнівів – він зробить рівно те, про що сказав. Це не блеф, і не залякування. Це констатація факту.

- Не забувайте, від нашої місії залежатиме доля Імперії. Ваші дії зараз, творять ваше майбутнє. Ви можете втекти, піджавши хвоста, й ховатись до самої смерті, як кроти в норах, без честі й статусу, – він зробив довгу затяжку. – Однак, якщо все вдасться, ім’я кожного потрапить в історію. Не хочете терпіти випробовування заради людства, то хоча б зціпіть зуби й постарайтеся задля свого майбутнього. Не розумію, чому я маю пояснювати настільки очевидні речі.

Ніхто не наважився відповісти. 

- Якщо всі все зрозуміли, то відпочиваємо ще хвилин п’ятнадцять. По завершенню цього часу чекаю ваших рішень.

Розвернувшись на п’ятах, Юліон повністю ігноруючи душевний стан підлеглих, впевнено повернувся на своє місце. Весь його вигляд кричав – робіть що хочете, мені байдуже. Однак, ніхто не поспішав зриватись з місця, та збирати речі. Чаклуни просто стояли, не наважуючись поворухнутись.

- Як думаєш, що з цього вийде? – неочікувано обізвався Тім.

Лео від несподіванки, навіть підскочив на місці. Він розумів, що командир звертався не до нього, однак неприємне відчуття, все одно крутилось глибоко всередині.

- Не знаю. Думаю ніхто не наважиться піти, – все ж таки вирішив відповісти омега. – Вони не настільки сміливі. Скоріш за все, просто хотіли вибити умови по-краще, але не так сталось як гадалось.

Від злорадства, у Лео навіть піднявся настрій. Давно хотілось побачити, як цих нахаб ставлять на місце. Командир Крег надто добрий, він часто йшов на зустріч подібним скандалістам. І що з цього вийшло в результаті?

- Я бачу ти радий.

Лео й не помітив, як на його обличчі засяяла посмішка. Швидко повернувши нейтральний вигляд, він різко відсторонився від альфи. Щось він надто розслабився.

- Я вже піду, хочу відпочити наодинці, поки є час.

- Добре.

Омега вже встиг зробити декілька кроків, як завмер на місці. З хвилину повагавшись, він все ж розвернувся на п’ятах, та хутко подолав пройдену відстань.

- Від ноги, – без зайвих слів, Лео вклав маленьку склянку в руку альфі.

Тім лише здивовано поглянув на неочікуваний подарунок. В його очах, промайнула радість. Така дитяча й наївна, що Лео майже приснув зі сміху. Ну чим не домашній пес?

- Тепер я вже точно пішов, – не дочекавшись відповіді, маг легко потягнувся, та неспішно попрямував у напрямку вогнища. Його охопив на диво гарний настрій.

Через п’ятнадцять хвилин відпочинку, група повним складом продовжила рух. 

***

Приміщення стрімко наповнювалось їдким димом. Вогонь вже встиг перекинутись на другий поверх, перекриваючи шляхи відступу. Кожен подих викликав хвилю роздираючого легені кашлю, а жар опалював шкіру. Вже зовсім поряд лунали передсмертні крики слуг. Їх тіла, з глухим ударом падали на підлогу, встелену дорогими червоними килимами.

 Дзвін металу розрізав тишу зимової ночі, відлунюючи в серці кожного жителя замку. Страх хвилею розливався по тілу, змушуючи закривавлені ноги рухатись вперед. Попри жахливу біль, Воріс не наважувався зупинитись навіть на секунду. Здавалось, що як тільки він припинить рух, ворожий меч досягне його шиї, забираючи життя.

Перед очима все ще стояла жахлива сцена. От другий брат посміхається й говорить, що все буде добре, треба просто сховатись та перечекати. Їх обов’язково врятують. Солдати зможуть стримати загарбників. От він вихоплює меч, й наказуючи тікати вступає в бій з одним із них. Лунає дзвін металу, зав’язується бій. От, змах ворожої шаблі, блиск, і голова злітає з пліч, падаючи на червоний килим. На обличчі золотоволосого альфи, назавжди завмирає, та впевнена й добра посмішка, якою він дивився на свого молодшого братика.

В горлі застряг ком. Ледь стримуючи ридання, омега біг не розбираючи дороги. На щастя, ще з самісінького дитинства, він вивчив кожен сантиметр потаємних ходів, граючи з братами в хованки. Ніколи б не подумав, що життя змусить використати їх за призначенням. 

Сили полишали омегу, не звиклий до фізичних навантажень, він вже ледь пересував ноги. Різкий біль відлунював по всьому тілу, пальці сильно вдарились в щось тверде, й не втримавши рівновагу, Воріс впав на кам’янисту підлогу. Коліна й лікті здерті, раніше білосніжна нічна сорочка, покрита шаром бруду та крові. 

Як би хотілось, щоб це був всього лише сон. Нічний кошмар, з якого можна прокинутись. З останніх сил, юнак підвівся на ноги, й продовжив рух. Залишилось зовсім трохи, ще два повороти й він в безпеці. Його врятують. 

Неочікувано, чужа рука схопила омегу за зап’ястя, й з силою потягнула в бік. Серце впало, з грудей вирвався крик. Однак чужинець, вчасно закрив йому рота. На межі відчаю Воріс, спробував звільнитись, проте сили були не рівні. На очі навернулись сльози, а тіло зрадницьки дрижало. Йому не хотілось помирати.

- Тихо, – ледь чутно прошепотів незнайомець, затягуючи омегу глибше у віддалений прохід. 

Страх заповнював кожну клітинку тіла. Попереду чулись голоси. Їх багато. З повороту, в який майже звернув омега, вийшла група загарбників. Вони впевнено пересувались по проходу, йдучи по тому ж маршруту, який щойно подолав сам Воріс. Кров застигла в жилах. Якби не цей незнайомець, його б спіймали. 

Коли голоси стихли, віддаляючись в глиб лабіринту, чужинець з силою потягнув омегу кудись в пітьму. Не маючи іншого вибору, юнак покірно ковиляв слідом. Здерті ступні горіли вогнем, кожен камінчик впивався в поранену шкіру. В голові проносились сотні думок. Всього за одну ніч, його життя повністю змінилось. Всі рідні мертві, прислуга, що всіма силами намагались допомогти, теж стали жертвами загарбників. Його власна доля, туманна як ніколи. Теплі сльози, цівками стікали по щоках омеги.

Втративши зв’язок з реальністю, юнак не одразу помітив, що вони зупинились. Попереду була лише стіна, вони зайшли в тупик. Страх новою хвилею оповив омегу. Що незнайомець хоче з ним зробити? 

Несподівано під ногами загорілось світло. На підлозі повільно вимальовувались лінії, що поступово переплітались в магічні писання. Тіло стало легким, як пір’їнка. Світ розплився перед очима. Простір наповнився яскравим сяйвом. У вухах почувся свист, наче відлуння сильних поривів вітру. 

Коли шум стих, омега вже стояв не у вузькому тунелі, а в просторій кімнаті, заповненій різноманітними склянками, та розкиданими по підлозі свитками. Навпроти нього ж, стояв високий альфа, з довгим русявим волоссям. Його тіло оповивали білі витки, а одне око закривала пов’язка. Не гаючи часу, він швидко підхопив вже підготовані речі.

- Тримайте, на жаль, це все, що є. В нас не так багато часу. Перевдягніться, будь ласка, поки я приготую печать.

Оторопівши від шоку, омега покірно схопив чужий одяг. Сховавшись за ширму, він ледь не врізався в дзеркало. Тільки в цей момент, Воріс зрозумів в якому жахливому стані знаходиться. Порвана, брудна сорочка, обдерта шкіра, синці, заплутане волосся, та червоні від сліз очі. Він не міг впізнати власного обличчя. Раніше перший красень імперії, перетворився в налякане, побите опудало.

- Мене звати Ойлур, – долинув голос незнайомця, обриваючи думки омеги. - Не хвилюйтесь, поки не поставлено купол, я відправлю вас в безпечне місце. Ви маєте вижити.

Не встиг юнак затягнути зав’язки, в занадто великих для нього штанях, як його помістили в щойно намальоване магічне кого. За дверима чулась метушня та крики. Дзвін битого скла, супроводжувався незрозумілою мелодією.

- Не хвилюйтесь, все буде добре, – Ойлур слабо усміхнувся, виходячи за межі кола. 

Коли світло знову накрило, Воріс з силою зажмурив очі. Сьогодні йому виповнилось сімнадцять років. Повноліття - день, що назавжди вріжеться в пам’ять юного омеги, повертаючись кошмарами.