Раді Вас бачити!

Дощ стукав у вікна старого будинку, і від цього кімната здавалася ще тихішою. Еліза стояла біля каміна, схрестивши руки на грудях, і дивилася на Александера так, ніби бачила його вперше. Після всього, що вона дізналася за останні дні, їй уже було важко повірити бодай одному його слову. Але те, що він сказав зараз, взагалі не вкладалося в голові.

— Ти сказав, що був поруч із моєю родиною ще до мого народження.

— Так.

— І це, на твою думку, нормально?

Александер навіть не поворухнувся. Його обличчя залишалося спокійним, але в очах з'явилося щось важке. Він ніби давно знав, що ця розмова відбудеться.

— Ні. Не нормально.

Еліза коротко засміялася, але в тому сміху не було нічого веселого.

— Нарешті щось чесне.

— Я завжди був із тобою чесним.

— Не смій.

Він підняв на неї очі.

— Не смій говорити мені, що був чесним. Ти знав мою матір. Знав Лоліту. Знав про магію. Знав про мене ще до того, як я взагалі народилася. І всі ці роки я жила, навіть не підозрюючи, що людина, яка зараз стоїть переді мною, знала про моє життя більше, ніж я сама.

Александер повільно видихнув.

— Я не міг тобі розповісти.

— Чому?

— Бо тоді ти б почала шукати відповіді.

— А зараз я що роблю?

Він на мить опустив погляд, а потім підійшов ближче.

— Зараз ти вже не можеш повернутися назад.

Еліза відчула, як усередині піднімається злість.

— Не говори зі мною так, ніби я дитина.

— Я й не говорю.

— Тоді перестань вирішувати за мене!

Александер різко зупинився.

Вперше за весь час його спокій похитнувся.

— Ти думаєш, мені подобається приховувати це від тебе? — його голос став твердішим. — Думаєш, я двадцять років спостерігав за твоєю родиною просто тому, що мені було цікаво?

Еліза мовчала.

— Я бачив, як твоя мати боялася за тебе. Бачив, як Лоліта ночами сиділа біля твого ліжка, коли ти була маленькою. Я бачив, як вони обидві намагалися зробити все, щоб ти ніколи не дізналася про цей світ.

— А ти?

— А я залишився.

— Навіщо?

Александер подивився на неї довго. Так, ніби відповідь була набагато складнішою, ніж вона могла уявити.

— Бо я дав слово.

— Кому?

— Лоліті.

Еліза насупилася.

— І що саме ти їй пообіцяв?

Александер не відповів одразу. За вікном спалахнула блискавка, на секунду освітивши його обличчя.

— Що, якщо одного дня ти повернешся сюди, я буду поруч.

Еліза завмерла.

— Ти чекав на мене?

— Так.

— Скільки?

Він подивився їй просто в очі.

— Двадцять років.

У Елізи перехопило подих.

— Ти навіть не знав, якою я стану.

— Знав достатньо.

— Як?

Александер ледь усміхнувся, але в цій усмішці було більше суму, ніж тепла.

— Бо я пам'ятаю тебе маленькою.

Еліза відчула холод по спині.

— Ти мене бачив?

— Не один раз.

— І чому я тебе не пам'ятаю?

— Бо Лоліта хотіла, щоб ти забула.

— А ти погодився?

— Я мусив.

Еліза підійшла до нього майже впритул.

— Ти весь цей час знав, ким я є?

Александер не відвів погляду.

— Я знав, що одного дня в тобі прокинеться сила.

— І знав, що вони прийдуть за мною?

Його обличчя стало серйозним.

— Я знав, що вони чекатимуть.

— Тоді чому ти не сказав мені раніше?

Александер відповів не одразу.

— Бо до моменту, коли ти повернулася, у тебе ще був шанс на звичайне життя.

Еліза тихо сказала:

— А тепер?

Він подивився на її долоню, де під шкірою ледь світився символ.

— Тепер його вже немає.

Еліза стиснула руку в кулак.

— Ти жахлива людина, Александере.

Він кивнув.

— Можливо.

Вона чекала, що він почне виправдовуватися. Що скаже, що вона несправедлива. Але він лише спокійно прийняв її слова.

І саме це розлютило її ще більше.

— І ти навіть не будеш сперечатися?

— Ні.

— Чому?

Александер подивився на неї з дивною втомою.

— Бо якщо для того, щоб ти вижила, тобі доведеться мене ненавидіти — нехай.

Еліза нічого не відповіла.

Дощ за вікном посилився.

Александер відступив на крок і тихо додав:

— Але запам'ятай одне, Елізо. Я був поруч із тобою ще до твого народження. І якщо я досі поруч — значить, твоя мати мала причину залишити мене біля тебе.

Еліза підняла очі.

— Яку?

Александер мовчки подивився на неї.

— Цього разу, — сказав він, — ти маєш сама вирішити, чи готова почути відповідь.

— Александере, давайте після цього поговоримо. Я приготую щось, — сказала Еліза, витираючи долоні об рушник. — Ви ж, мабуть, теж нічого не їли.

Він хотів щось заперечити, але вона вже дістала зі старої шафи книгу рецептів. Обкладинка була потерта, сторінки пожовклі від часу. На першій сторінці Еліза побачила знайомий почерк Лоліти.

— Бабусина книга...

Вона перегорнула кілька сторінок і знайшла рецепт кексу.

Осінній яблучний кекс Лоліти.

— Оце підійде.

Александер глянув на сторінку.

— Ти справді збираєшся зараз пекти?

— Так. Мені треба трохи перестати думати про таємниці хоча б на пів години.

Він ледь усміхнувся.

— Сумніваюся, що це допоможе.

— А ви не сумнівайтеся.

Еліза поставила на стіл два яблука, два яйця, 120 грамів цукру, 100 грамів вершкового масла, 150 грамів борошна, чайну ложку розпушувача, дрібку кориці та щіпку солі. Потім додала трохи ванілі — просто тому, що так робила Лоліта.

— Дивно, — сказала вона, дивлячись на рецепт. — Тут написано: «Корицю додавати не шкодуючи».

— Лоліта завжди так писала?

— Схоже на неї.

Вона нарізала яблука маленькими шматочками, збила яйця з цукром, додала розтоплене масло, а потім поступово всипала борошно з розпушувачем. Коли додала яблука й корицю, кухня одразу наповнилася теплим осіннім запахом.

За вікном ішов дощ.

Не сильний. Спокійний. Той, який не лякає, а ніби змушує будинок затихнути.

Еліза поставила форму в духовку.

— Тепер чай.

Вона знайшла серед запасів Лоліти чай із яблуком, корицею та сушеним апельсином.

— Осінній, — сказала вона. — Саме те.

Александер сидів біля вікна й мовчав.

Еліза поставила перед ним чашку.

— Ну? Ви ж не збираєтеся весь вечір сидіти з таким обличчям?

— Яким?

— Наче знаєте, що через десять хвилин станеться щось погане.

Він подивився на неї.

— Я багато чого знаю.

— Ось саме. Тому тепер розповідайте.

Еліза сіла навпроти.

Деякий час вони просто слухали дощ.

Потім Александер взяв чашку в руки.

— День твого народження я пам'ятаю дуже добре.

Еліза перестала усміхатися.

— Розкажіть.

— Твоя мати була налякана. Вона майже не спала кілька днів. Постійно питала, чи безпечно залишатися в будинку.

— Вона вже тоді знала про них?

— Так.

— А Лоліта?

— Вона знала ще більше.

Еліза мовчала.

З кухні долинав запах яблук і кориці.

— А якою була я?

Александер вперше за довгий час усміхнувся по-справжньому.

— Маленькою.

Еліза засміялася.

— Це я й сама розумію.

— Ти майже не плакала. Просто дивилася на всіх так, ніби вже тоді намагалася зрозуміти, хто ми такі.

— Серйозно?

— Серйозно.

Він опустив погляд у чашку.

— Але була одна річ.

Еліза одразу помітила зміну в його голосі.

— Яка?

Александер замовк.

— Александере?

— Твоя мати сказала мені одну фразу тієї ночі.

— Яку?

Він подивився на неї.

— Цього я поки не можу тобі сказати.

Еліза поставила чашку на стіл.

— Знову?

— Так.

— Ви неймовірно дратуєте.

— Знаю.

У цей момент духовка тихо клацнула.

Еліза підвелася.

— Здається, наші таємниці хоча б кексом пахнуть.

Вона дістала золотистий яблучний кекс і поставила його охолонути.

Александер дивився на нього, а потім тихо сказав:

— Лоліта готувала такий самий у день твого народження.

Еліза завмерла.

— Що?

— Такий самий кекс.

Вона повільно повернулася до нього.

— Звідки ви це пам'ятаєте?

Александер підняв на неї очі.

— Бо я був там.

І цього разу в його голосі не було жодної загадкової усмішки.

Лише спогад.

Старий.

Болючий.

І Еліза раптом зрозуміла: він приховує не просто одну деталь. Він приховує цілу ніч, про яку вона досі нічого не знає.

Еліза стояла біля столу, схрестивши руки на грудях. Кекс уже охолов, чай у чашках давно перестав парувати, а за вікном усе ще тихо сипався серпневий дощ. Здавалося, цей вечір міг би бути звичайним. Теплим. Майже домашнім. Але після останніх слів Александера в Елізи всередині все знову перевернулося.

— Ти весь цей час був поруч і брехав мені.

Александер повільно підняв очі.

— Я не брехав.

— Ні? — Еліза нервово засміялася. — Тоді як це називається? Ти знав мою матір. Знав Лоліту. Був поруч, коли я народилася. Пам'ятаєш мене маленькою. Знаєш про магію. Знаєш, хто за мною полює. І кожного разу, коли я ставлю запитання, ти кажеш: «Я не можу сказати».

— Бо не все ти готова почути.

— Не вирішуй за мене!

Александер різко підвівся зі стільця.

— А ти думаєш, я хочу це приховувати?!

Його голос уперше став гучним.

Еліза завмерла.

Вона звикла бачити його холодним. Спокійним. Майже незворушним. Навіть коли навколо відбувалося щось страшне, Александер залишався зібраним.

А зараз він був іншим.

Злим.

Втомленим.

Живим.

— Тоді скажи правду! — крикнула Еліза. — Просто один раз. Без загадок. Без «потім». Без «ти ще не готова».

— Добре.

Вона замовкла.

Александер провів рукою по волоссю й відвернувся до вікна.

— Я бачив, як твоя мати тримала тебе на руках у ту ніч. Вона боялася не за себе. Вона боялася, що тебе заберуть.

Еліза відчула, як у грудях знову стискається страх.

— Хто?

— Я поки не можу сказати.

— Знову!

Вона схопила чашку, але поставила її назад, не дозволивши собі жбурнути.

— Я ненавиджу це.

— Що саме?

— Те, що я не знаю, кому можу вірити.

Александер подивився на неї.

— Можеш не вірити мені.

Еліза гірко усміхнулася.

— О, чудово. Нарешті чесність.

— Я серйозно.

Він підійшов ближче.

— Ти не повинна довіряти мені тільки тому, що я тебе захищаю.

— А чому тоді ти мене захищаєш?

Александер замовк.

Еліза дивилася йому прямо в очі.

— Відповідай.

— Бо обіцяв.

— Лолітi?

— Твоїй бабусі.

— І тільки через обіцянку?

На кілька секунд запала тиша.

Александер відвів погляд.

Цього вистачило.

Еліза це помітила.

— Не тільки, — тихо сказала вона.

Він нічого не відповів.

— Александере...

— Не змушуй мене говорити те, що зараз може зробити все ще складнішим.

— Уже складніше нікуди.

Він подивився на неї.

У його очах більше не було холоду.

Там був страх.

Не за себе.

За неї.

— Я бачив, що стається з людьми, які намагаються втекти від цього світу, — тихо сказав він. — Я бачив, як зникали цілі родини. І я не хочу побачити те саме з тобою.

Еліза відчула, як її злість трохи відступає.

— Ти боїшся за мене?

— Так.

Відповідь прозвучала так просто, що вона не знала, що сказати.

Александер опустив голос:

— І саме тому іноді я краще дозволю тобі злитися на мене, ніж скажу правду, яка може поставити тебе під удар.

Еліза витерла сльозу, яка непомітно скотилася по щоці.

— Але ти не можеш усе життя вирішувати за мене.

— Знаю.

— Тоді перестань мене берегти так, ніби я крихка.

Александер ледь усміхнувся.

— Ти не крихка, Елізо.

Він зробив паузу.

— Саме це мене й лякає.

Еліза подивилася на нього.

І вперше за весь час вона побачила в Александері не загадкового чоловіка, який знає всі відповіді.

А людину, яка теж боїться.

— Я все одно тобі не довіряю, — тихо сказала вона.

— І правильно.

— Ти навіть не образився?

— Ні.

— Чому?

Александер узяв зі столу свою чашку.

— Бо довіра не виникає після одного чесного вечора.

Він подивився їй в очі.

— Її треба заслужити.

І саме тоді десь нагорі почувся тихий звук.

Скрип.

Еліза підняла голову.

Александер одразу змінився. Знову став зібраним, холодним і настороженим.

— Залишайся тут.

— Ні.

— Елізо...

— Я йду з тобою.

Він кілька секунд дивився на неї, а потім тихо сказав:

— Ти неймовірно вперта.

— А ти нестерпний.

На його губах з'явилася ледь помітна усмішка.

— Це вже більше схоже на тебе.

І вони разом піднялися сходами.

Не знаючи, що цього разу нагорі на них чекала відповідь, яку Александер боявся розповісти навіть більше, ніж правду про її матір.

Вони зупинилися на другому поверсі. За вікном знову почався дощ — тихий, густий, майже осінній. Еліза стояла біля старого вікна й дивилася, як краплі повільно сповзають по склу. Їй хотілося вірити Александеру. Хоч трохи. Але кожна нова правда, яку він відкривав, одразу тягнула за собою ще десять запитань. І найгірше було те, що він явно знав відповіді.

— Ти щось хочеш мені показати? — запитала вона.

Александер мовчки дістав із кишені невеликий ключ.

Старий. Потемнілий від часу. На його голівці був вирізаний той самий знак, який Еліза вже бачила на дверях у підвалі.

Вона одразу перестала дихати.

— Де ти його взяв?

— Лоліта залишила його мені.

Еліза простягнула руку.

— Дай.

Александер кілька секунд дивився на неї, а потім поклав ключ їй на долоню.

Він виявився несподівано холодним.

— Що він відкриває?

— Не знаю.

Еліза різко підняла голову.

— Ти серйозно?

— Так.

— Ти хоч раз можеш сказати мені щось нормальне? Не загадку. Не половину відповіді. Просто сказати: «Елізо, ось правда»?

Александер ледь усміхнувся.

— Можу.

— І?

— Але не зараз.

— Господи, Александере!

Він тихо засміявся.

Вперше за весь вечір по-справжньому.

Еліза подивилася на нього сердито, але сама ледь не усміхнулася.

— Ти неможливий.

— Мені це вже казали.

— Лоліта?

— Вона теж.

Еліза знову подивилася на ключ.

— Куди він веде?

Александер підійшов до неї ближче.

— Якщо хочеш правду — шукай її там, куди я не можу піти разом із тобою.

Її усмішка зникла.

— Чому не можеш?

Він подивився на ключ.

— Бо це місце пов'язане з твоєю родиною. Не зі мною.

— А де воно?

Александер відступив.

— Ти сама знайдеш.

— І ти просто підеш?

— Так.

— Після всього?

— Саме після всього.

Еліза стиснула ключ у руці.

— А якщо там небезпечно?

Александер подивився їй просто в очі.

— Тоді не йди.

— Але там відповідь.

— Можливо.

— Ти знаєш, що я піду.

Він ледь помітно усміхнувся.

— Знаю.

Еліза похитала головою.

— Ти іноді страшенно мене дратуєш.

— Зате ти вже не боїшся мені це казати.

Вона подивилася на нього уважніше.

У його погляді було щось тепле.

Щось таке, чого він майже ніколи не дозволяв собі показувати.

— Александере...

— Що?

— Якщо я знайду там правду про мою матір...

Він мовчав.

— Ти дозволиш мені дізнатися все?

Александер повільно кивнув.

— Навіть якщо ця правда змінить твою думку про мене.

— Вона вже змінилася.

Його обличчя стало серйозним.

— Знаю.

Він розвернувся й пішов сходами вниз.

Еліза залишилася сама.

Вона ще кілька секунд дивилася йому вслід, а потім розтиснула пальці.

На долоні лежав старий ключ.

І раптом символ на її руці засвітився.

Ключ відповів йому таким самим слабким світлом.

Еліза завмерла.

— Що за чорт...

Вона перевернула ключ.

На зворотному боці була маленька гравіровка.

«Для Елізи. Коли вона буде готова».

Її серце забилося швидше.

Лоліта залишила цей ключ саме для неї.

А значить, бабуся знала, що одного дня Еліза повернеться.

Знала, що її сила прокинеться.

І знала, що Александер приведе її саме сюди.

Еліза стиснула ключ.

— Добре, бабусю...

Вона подивилася в темний коридор.

— Якщо ти залишила мені цю загадку, я її розгадаю.

А десь унизу Александер зупинився біля дверей.

Він почув її слова.

І тихо, майже самому собі, сказав:

— Саме цього я й боявся.

Еліза вже майже дійшла до сходів, коли за спиною почула його голос.

— Елізо...

Вона зупинилася, але не обернулася.

— Якщо після всього, що ти дізнаєшся, ти вирішиш мене ненавидіти — я зрозумію.

Еліза повільно повернула голову.

Александер стояв біля дверей. Спокійний, як завжди. Але цього разу вона помітила те, чого раніше не бачила. Він боявся. Не за себе. За те, що вона зараз піде туди, звідки вже не зможе повернутися колишньою.

— А якщо я вирішу тобі більше не довіряти?

Він кілька секунд дивився їй просто в очі.

— Тоді, можливо, ти нарешті почнеш ставити правильні запитання.

Еліза насупилася.

— Що це має означати?

— Те, що ти досі шукаєш винного не там.

— А де мені його шукати?

Александер похитав головою.

— Не питай мене.

— Чому?

— Бо відповідь змінить усе.

Еліза стиснула старий ключ у руці.

— Можливо, я вже втомилася боятися того, що все зміниться.

Він подивився на неї довше, ніж зазвичай.

— Тоді ти стала сильнішою, ніж Лоліта очікувала.

Еліза завмерла.

— Що ти зараз сказав?

Александер зрозумів, що проговорився.

— Нічого.

— Ні. Ти сказав про Лоліту.

— Елізо...

— Вона знала, що зі мною станеться?

Він мовчав.

— Вона знала, що моя сила прокинеться?

Мовчання.

— Александере!

Він повільно видихнув.

— Твоя бабуся знала набагато більше, ніж тобі здається.

Еліза відчула, як у грудях знову підіймається злість.

— І ти знову все приховуєш.

— Я намагаюся тебе захистити.

— Мені вже набридло це чути!

Александер підійшов до неї, але цього разу не торкнувся.

— І запам'ятай одне.

Еліза дивилася на нього мовчки.

— Не довіряй мені.

Вона ледь нахилила голову.

— Що?

— Навіть якщо я скажу тобі, що хочу тебе захистити.

Його голос став зовсім тихим.

— Особливо тоді.

Еліза не знала, що відповісти.

Александер відчинив двері.

— Александере...

Він зупинився.

— Ти повернешся?

Він не обернувся.

— Якщо ти мене покличеш.

— А якщо я не покличу?

Кілька секунд тиші.

— Тоді я все одно почую.

І він вийшов.

Двері тихо зачинилися.

Еліза залишилася сама.

Вона повільно розтиснула пальці. Старий ключ лежав на долоні, холодний і важкий.

— Що ж ти від мене приховуєш, Лоліто?..

І раптом із другого поверху долинув голос.

Тихий.

Старечий.

До болю знайомий.

— Елізо...

Вона різко підняла голову.

— Бабусю?

Голос пролунав знову.

— Не слухай його...

Еліза застигла.

— Лоліта?..

Тиша.

А потім —

Тук.

Еліза здригнулася.

Тук.

Вона повільно відступила назад.

Тук.

Три удари.

Але цього разу вони лунали не з підвалу.

Не з дверей.

Вони долинали просто з-за стіни біля сходів.

Еліза подивилася на ключ у своїй руці.

Символ на ньому почав світитися.

Вона зробила крок до стіни.

І тоді за нею хтось прошепотів:

— Відкрий...

Еліза завмерла.

Бо голос Лоліти більше не звучав старим.

Він став зовсім іншим.

Молодим.

І Еліза впізнала його.

Це був голос її матері.