Раді Вас бачити!

Пісня ключити самого початку Daughter — “Youth”.

Еліза знайшла щоденник ближче до вечора. До цього вона встигла перебрати половину речей у бібліотеці, витерти пил із полиць і навіть відкрити кілька коробок, які бабуся, здається, не чіпала роками. Вона вже майже вирішила залишити все до завтра, коли одна з книг на нижній полиці дивно хитнулася. Еліза потягнула її на себе, і разом із книгою на підлогу впав невеликий старий блокнот у темно-коричневій шкіряній обкладинці. Він був потертий по краях, на обкладинці виднілися подряпини, а на застібці залишився маленький слід від часу. Еліза присіла навпочіпки й кілька секунд просто дивилася на нього. Чомусь їй одразу стало не по собі. Вона не знала чому, але всередині з'явилося відчуття, ніби цей щоденник не випадково опинився саме тут.

Вона підняла його й провела пальцями по обкладинці.

— Бабусю... що ти від мене ховала?

Відповіді, звісно, не було.

Тільки дощ тихо стукав у вікно.

Еліза сіла за старий письмовий стіл, запалила настільну лампу й обережно відкрила щоденник. Перші кілька сторінок були порожніми. Потім ішли записи, зроблені акуратним почерком бабусі. Деякі дати були настільки старими, що Еліза мимоволі затримувала подих, намагаючись зрозуміти, скільки років тому все це відбувалося. Вона перегорнула ще одну сторінку, потім ще одну.

І раптом побачила своє ім'я.

Елізо.

Вона завмерла.

Пальці стали холодними.

Еліза перечитала слово ще раз, ніби сподівалася, що їй здалося.

Ні.

Це справді було її ім'я.

Вона почала читати.

«Якщо ти це читаєш, Елізо, значить, я вже не змогла тебе захистити».

У кімнаті стало так тихо, що Еліза почула власне дихання.

Вона перечитала речення ще раз.

Потім ще.

— Захистити від чого?.. — прошепотіла вона.

Їй раптом стало важко ковтати.

Ще вчора вона була впевнена, що бабусина смерть — найболючіше, що може бути пов'язане з цим будинком. Але тепер сиділа за її столом і тримала в руках щоденник, який наче чекали саме на неї.

Еліза перегорнула сторінку.

«Я довго не знала, чи варто тобі це розповідати. Ти була дитиною, коли все почалося. Твоя мати хотіла забрати тебе звідси якомога далі. Я дозволила їй. Можливо, це була моя найбільша помилка...»

Еліза різко випросталася.

— Мама?

Вона почала читати швидше.

Але наступна сторінка була вирвана.

Ще одна — теж.

Еліза провела пальцями по нерівному краю паперу.

Хтось навмисно вирвав ці сторінки.

— Чому?.. — тихо сказала вона.

Її серце забилося сильніше.

Вона перегорнула далі.

На кількох наступних сторінках бабуся майже не згадувала родину. Натомість постійно повторювалося одне слово.

Ліс.

Ліс.

Знову ліс.

«Я бачила світло між деревами...»

«Не можна було дозволяти їй іти туди самій...»

«Він знову був біля лісу...»

Еліза зупинилася.

— Він?

Вона перечитала речення.

І раптом у пам'яті виник Александер.

Його погляд.

Його слова.

«Ти не повинна була повертатися, Елізо».

Вона відклала щоденник, але через кілька секунд знову взяла його.

Тепер їй хотілося знати все.

Навіть якщо правда виявиться такою, яку вона не захоче чути.

На останній прочитаній сторінці бабусин почерк став нерівним. Літери були написані поспіхом, деякі слова стерті, ніби по них кілька разів проводили рукою.

«Якщо Еліза коли-небудь повернеться, я повинна попередити її...»

Далі рядок обривався.

Еліза завмерла.

А потім помітила ще дещо.

У самому низу сторінки бабуся написала всього три слова:

«Не довіряй Александеру Рейду».

Еліза повільно підняла очі від щоденника.

За вікном уже майже стемніло.

І саме в цей момент десь у будинку тихо скрипнула підлога.

Еліза перестала дихати.

Вона була абсолютно сама.

Принаймні так їй здавалося.

Вона повільно закрила щоденник.

А тоді почула біля дверей бібліотеки ледь чутний шепіт.

— Елізо...

Вона різко обернулася.

Нікого.

Тільки темний коридор.

Але голос вона впізнала.

Це був голос її бабусі.

Еліза ще кілька хвилин сиділа нерухомо, дивлячись на зачинені двері бібліотеки. Їй здавалося, що якщо вона поворухнеться, то голос знову пролунає. Але будинок мовчав. Лише дощ за вікном повільно стікав по склу, залишаючи довгі блискучі доріжки. Вона провела долонею по обличчю й спробувала заспокоїтися. Можливо, вона просто почула те, що хотіла почути. Можливо, після всього, що сталося за останні дні, її мозок просто грав із нею в жорстокі ігри. Але щоденник лежав перед нею, справжній, важкий і старий. І слова бабусі нікуди не зникли.

Не довіряй Александеру Рейду.

Еліза знову відкрила його.

Вона перегорнула сторінку й почала читати далі. Бабусин почерк поступово змінювався. На початку записи були рівними й акуратними, майже спокійними, а тепер літери ставали нерівними, подекуди нахиленими, ніби людина писала поспіхом або не могла втримати руку.

«Ліс починається одразу за старою дорогою. Колись ми ходили туди по ягоди. Еліза любила збирати маленькі чорниці й поверталася додому з руками, забрудненими фіолетовим соком. Вона сміялася, коли я сварила її за сукню...»

Еліза мимоволі усміхнулася.

Вона пам'ятала той ліс.

Принаймні думала, що пам'ятала.

У дитинстві їй здавалося, що він величезний. Дерева були такими високими, що верхівки губилися десь у небі, а між ними завжди лежав густий зелений морок. Бабуся ніколи не дозволяла їй заходити далеко. Завжди казала: «Тримайся стежки».

Еліза пам'ятала ці слова.

Але не пам'ятала чому.

Вона перегорнула сторінку.

«Того літа я вперше побачила світло між деревами».

Еліза перестала читати.

Світло?

Вона нахилилася ближче.

«Спочатку подумала, що це хтось із сусідів. Але світло рухалося. Воно йшло за мною, поки я не вийшла на дорогу».

Наступний рядок був перекреслений.

Під ним бабуся написала:

«Про це я не розповіла нікому».

Еліза відчула неприємний холод у животі.

— Чому?

Вона провела пальцем по перекресленому рядку, ніби могла таким чином побачити те, що бабуся намагалася приховати.

Нічого.

Тільки чорнило.

Вона читала далі.

«Через три дні після цього прийшла Вікторія.»

Еліза завмерла.

Вікторія.

Її мати.

Вона почала читати швидше.

«Вона сказала, що бачила те саме. Я змусила її пообіцяти, що більше не піде до лісу. Вона погодилася. Але наступного ранку я знайшла її біля старої стежки...»

Кінець речення був відсутній.

Сторінка була вирвана.

Еліза заплющила очі.

— Та скільки можна...

Вона роздратовано перегорнула кілька сторінок.

Знову ліс.

«Вона не хотіла мені пояснювати, що сталося.»

Ще одна сторінка.

«Я почала боятися за Вікторію.»

Ще одна.

«Александер сказав, що нам потрібно виїхати.»

Еліза різко зупинилася.

Александер.

Знову він.

Вона стиснула щоденник обома руками.

— Отже, ти справді був там...

Вона читала далі.

«Я не погодилася. Не могла залишити будинок. Не після того, що сталося.»

Еліза перечитала останню фразу.

Після того, що сталося.

А що саме сталося?

Вона перегорнула сторінку.

Там було лише одне речення:

«Він знав, що ми бачили.»

Еліза відчула, як по руках пробігли мурашки.

— Хто «він»?

Вона почала переглядати попередні сторінки, шукаючи відповідь. Але бабуся ніде не називала імені. Ніби навмисно уникала його.

Далі записи ставали ще дивнішими.

«Не можна залишати двері відчиненими після заходу сонця.»

«Не ходити до лісу після першого туману.»

«Якщо почуєш дзвін — повертайся додому.»

Еліза зупинилася.

Дзвін?

Вона раптом згадала звук, який чула в дитинстві.

Тонкий.

Далекий.

Наче маленький дзвіночок десь серед дерев.

Вона завжди думала, що їй це снилося.

— Невже ні...

Еліза похитала головою.

Вона не хотіла в це вірити.

Але щоденник змушував її.

Вона перегорнула ще кілька сторінок і знайшла дату.

12 жовтня.

Рік був стертий.

«Сьогодні Еліза знову запитала мене, чому їй не можна ходити до лісу. Я сказала, що там небезпечно. Вона засміялася й сказала, що нічого страшного там немає.»

Еліза усміхнулася крізь сум.

Вона справді могла так сказати.

«Я не сказала їй правди.»

Наступний рядок змусив усмішку зникнути.

«Я не сказала їй, що одного разу вже бачила, як ліс забрав людину.»

Еліза завмерла.

Вона перечитала речення.

Повільно.

Ще раз.

Забрав людину.

Пальці почали тремтіти.

— Кого?

Відповіді не було.

Далі сторінка була порожньою.

Потім ще одна.

І ще.

А потім знову з'явився запис.

«Вікторія хотіла сказати Елізі правду. Я заборонила їй.»

Еліза відчула, як у грудях стислося.

— Чому?

Наступні слова були написані майже нерозбірливо.

«Бо якщо вона дізнається, вона повернеться.»

Еліза повільно опустила щоденник на стіл.

Вона зрозуміла.

Бабуся боялася не того, що Еліза прочитає записи.

Вона боялася, що Еліза повернеться до лісу.

Саме тому в першому записі було:

«Якщо ти це читаєш, Елізо, значить, я вже не змогла тебе захистити».

Еліза відчула, як до очей підступили сльози.

Вона згадала бабусю.

Її руки.

Її голос.

Те, як вона завжди зачиняла вікна перед сном.

Як нервово дивилася на ліс, коли вони проходили повз нього.

Тоді Еліза думала, що це просто старечі страхи.

Тепер вона вже не була впевнена.

Вона знову взяла щоденник.

На останній сторінці цього розділу був короткий запис:

«Я думала, що все закінчилося. Я помилялася.»

Нижче стояла дата.

Три дні до повернення Елізи.

Еліза перестала дихати.

Вона знала, що бабуся померла раніше.

То як вона могла знати точну дату її повернення?

Під цим записом було ще одне речення.

«Якщо вона все-таки повернеться — не дозволити їй зустрітися з Александером наодинці.»

Еліза повільно підняла голову.

У цей момент за вікном щось промайнуло між деревами.

Вона різко встала.

— Хто там?

Ніхто не відповів.

Вона підійшла до вікна.

За садом, далеко за старою огорожею, починався ліс.

Темний.

Мокрий.

Нерухомий.

Еліза вдивлялася в нього, намагаючись зрозуміти, що саме побачила.

І тоді між деревами спалахнуло маленьке світло.

Одне.

Друге.

Третє.

Вона відступила від вікна.

Бо десь дуже далеко, серед дерев, почувся тихий звук.

Дзень.

Еліза застигла.

Той самий звук.

Той самий дзвін, який вона пам'ятала з дитинства.

І цього разу вона точно знала:

вона його не вигадала.

Еліза ще довго стояла біля вікна, дивлячись на темний ліс. Світло між деревами зникло так само раптово, як і з'явилося. Вона не знала, що саме побачила. Можливо, хтось ішов стежкою з ліхтарем. Можливо, їй просто здалося. Хотілося вірити саме в це. Хотілося закрити щоденник, піти на кухню, зробити собі чай і вдавати, що останні кілька днів були просто дивним сном. Але рука сама потягнулася до старих сторінок. Наче щось усередині не дозволяло їй зупинитися. Вона знову сіла за стіл і почала перегортати записи бабусі, вже не читаючи їх поспіхом. Дата за датою. Рік за роком. І чим далі вона заглиблювалася в минуле, тим сильніше відчувала: бабуся не просто вела щоденник. Вона залишала їй сліди.

На одній зі сторінок між записами щось визирнуло.

Край фотографії.

Еліза обережно витягнула її.

Стара чорно-біла світлина.

На ній стояли четверо людей біля будинку. Молодша бабуся. Її мати Вікторія, ще зовсім юна. Якийсь чоловік, якого Еліза не знала. І...

Вона перестала дихати.

— Ні...

На краю фотографії стояв Александер.

Не такий, яким вона бачила його зараз.

Але це був він.

Еліза наблизила фотографію до лампи.

Та сама лінія підборіддя. Ті самі очі. Те саме волосся.

Вона перевернула світлину.

На звороті бабусиним почерком було написано:

«Единбург. Жовтень. Ми ще вірили, що все можна виправити».

Еліза відчула, як у неї затремтіли пальці.

— Це неможливо...

Вона ще раз подивилася на фотографію.

Александер виглядав приблизно так само, як зараз.

Не старшим.

Не молодшим.

Так само.

Еліза різко підвелася зі стільця й почала ходити бібліотекою.

— Скільки ж тобі років?..

Вона сама не знала, до кого говорить.

До фотографії?

До бабусі?

До Александера?

Її погляд упав на щоденник.

Вона швидко перегорнула сторінки, шукаючи ту саму дату.

Жовтень.

Той самий рік.

І знайшла.

«Сьогодні Вікторія знову зустрілася з Александером.»

Еліза застигла.

«Я сказала їй, що це небезпечно. Вона не послухала.»

Ще один рядок.

«Він обіцяв, що захистить її.»

Еліза відчула дивне поколювання в грудях.

— Від кого?

Вона перегорнула сторінку.

«Я не довіряю йому.»

Ще одна.

«Але Вікторія йому довіряє.»

Еліза стиснула щоденник.

Її мати знала Александера.

Не просто знала.

Довіряла йому.

І бабуся була проти.

— То чому ж ти мені нічого не розповіла?..

Голос зірвався.

Вона сіла назад.

На очі навернулися сльози, але Еліза швидко витерла їх.

Вона втомилася плакати.

Втомилася боятися.

Втомилася від того, що всі навколо наче знали її історію краще за неї.

Раптом вона почула стукіт у двері.

Еліза здригнулася.

— Хто там?

Тиша.

Потім знову.

Тук.

Тук.

Вона повільно підвелася.

— Александере?

Двері відчинилися.

На порозі справді стояв він.

Еліза кілька секунд просто дивилася на нього.

Потім підняла фотографію.

— Поясніть.

Александер побачив світлину.

І його обличчя змінилося.

Всього на секунду.

Але Еліза це помітила.

— Де ти це знайшла?

— У щоденнику бабусі.

Він мовчав.

— Ви знали її.

— Так.

— Ви знали мою матір.

— Так.

— Ви були тут.

— Елізо...

— Не треба. Не кажіть мені знову, що я ще не готова. Я вже готова.

Вона підійшла ближче.

— Хто ви?

Александер дивився на фотографію.

— Людина, яка зробила багато помилок.

— Це не відповідь.

— Знаю.

— Скільки вам років?

Він подивився на неї.

— Це зараз справді важливо?

Еліза нервово засміялася.

— Після того, як я знайшла фотографію, де ви виглядаєте так само, як сьогодні? Так. Дуже.

Александер опустив погляд.

— Твоя бабуся не хотіла, щоб ти це знала.

— А моя мама?

Він мовчав.

— Вона хотіла?

— Твоя мати хотіла, щоб ти була далеко від усього цього.

Еліза відчула, як у грудях стислося.

— Від вас?

— Від будинку.

— Від лісу?

Александер нічого не сказав.

— Від чого ви всі мене захищаєте?

Він нарешті підняв очі.

— Від правди.

— Можливо, я вже втомилася від брехні.

Ці слова повисли між ними.

Александер зробив крок до неї.

— Ти не розумієш, у що вплуталася.

— Тоді поясніть.

— Я намагаюся.

— Ні. Ви намагаєтеся вирішувати за мене.

Вона простягнула йому фотографію.

— Тут ви. Поруч із моєю мамою. Поруч із бабусею. І ви виглядаєте так само, як зараз. Ви хочете, щоб я просто повірила, що це нормально?

Александер довго дивився на фотографію.

— Ні.

— Тоді скажіть правду.

Він провів рукою по обличчю.

Вперше Еліза побачила, що він справді не знає, що сказати.

— Я обіцяв твоїй бабусі.

— Що?

— Що ніколи не розповім тобі.

Еліза відчула, як у неї стискається горло.

— А тепер вона мертва.

Александер заплющив очі.

— Саме тому я тут.

— Тоді розкажіть.

Він подивився на неї.

— Не все сьогодні.

— Чому?

— Бо якщо я розповім тобі все зараз, ти підеш у ліс.

Еліза завмерла.

— Я не збираюся нікуди йти.

Александер гірко усміхнувся.

— Ти вже вирішила.

— Звідки ви знаєте?

— Бо я колись був таким самим.

Він поклав фотографію назад на стіл.

— І саме тому твоя бабуся написала, щоб ти мені не довіряла.

Еліза подивилася на нього.

— То вона мала рацію?

Александер мовчав.

Ця тиша була страшнішою за будь-яку відповідь.

— Скажіть мені тільки одне, — прошепотіла Еліза. — Ви були знайомі з моєю матір'ю до мого народження?

— Так.

— І вона боялася?

— Так.

— Вас?

Александер опустив очі.

— Ні.

Еліза завмерла.

— Тоді кого?

Він подивився на неї.

— Те саме, що зараз боїться тебе.

Еліза не встигла відповісти.

Десь унизу будинку знову пролунав звук.

Тук.

Вони обоє завмерли.

Ще один.

Тук.

Еліза повільно повернула голову в бік коридору.

Александер тихо сказав:

— Не йди туди.

Третій удар пролунав ще гучніше.

Тук.

Еліза подивилася на нього.

— Тепер я хочу знати, що там.

Александер зблід.

— Ні.

— Чому?

Він дивився на неї так, ніби нарешті зрозумів, що найбільша таємниця цього будинку вже почала прокидатися.

— Бо цього разу, Елізо...

Він зробив паузу.

— це не просто стукають.

Еліза ще кілька секунд стояла посеред бібліотеки, не зводячи очей з Александера. Три удари вже стихли, але відчуття, що вони досі звучать у голові, нікуди не зникало. Вона чула власне дихання. Надто швидке. Надто гучне. Александер теж мовчав, і це мовчання дратувало її сильніше, ніж будь-які його загадкові відповіді.

— Що означає «цього разу не просто стукають»? — запитала вона.

— Елізо, нам треба піти звідси.

— Ні.

— Зараз.

— Я сказала — ні.

Він підійшов ближче.

— Ти не розумієш...

— А ви ніколи нічого не пояснюєте!

Голос Елізи тремтів. Вона сама це чула й ненавиділа. Їй хотілося кричати. Хотілося вдарити його цією клятою фотографією по грудях і змусити нарешті сказати правду.

— Ви знаєте про мою матір. Знаєте бабусю. Знаєте цей будинок. Знаєте про три удари. Ви навіть знаєте моє ім'я, хоча я вам його не називала. А тепер ще й говорите, що тут щось є. То скажіть мені, Александере. Що ви від мене приховуєте?

Він дивився на неї важким поглядом.

— Не все, що приховують, роблять із поганими намірами.

— Дуже зручна фраза.

— Це правда.

— А може, ви просто боїтеся, що я дізнаюся правду?

Він нічого не відповів.

Еліза гірко усміхнулася.

— От бачите.

Вона взяла щоденник зі столу.

— Моя бабуся залишила мені відповідь.

— Елізо...

— І я її прочитаю.

Вона відступила від нього й почала перегортати сторінки.

Александер не зупиняв.

Тільки дивився.

Останні записи були зроблені на окремих аркушах. Чорнило місцями розмазалося, ніби бабуся писала тремтячою рукою. Еліза провела пальцем по краю сторінки й відчула, як усередині знову піднімається страх.

Вона знайшла останній запис.

Дата стояла всього за кілька днів до смерті бабусі.

«Якщо ти дійшла до цієї сторінки, значить, усе сталося саме так, як я боялася.»

Еліза затримала подих.

Александер зробив крок до неї.

— Не читай.

Вона різко підняла голову.

— Чому?

— Тому що ти ще можеш зупинитися.

— А ви боїтеся, що я прочитаю?

— Так.

Ця відповідь здивувала її.

Вперше він сказав правду без жодних загадок.

Еліза опустила очі на сторінку.

«Елізо, якщо ти повернулася до цього будинку, я вже не можу тебе переконати поїхати. Тому залишаю тобі те, що мала сказати багато років тому.»

Сльоза повільно скотилася по її щоці.

Вона витерла її рукою.

«Ти питатимеш про Александера. Я знаю. Ти вже зустріла його, якщо читаєш це. І я знаю, що він намагатиметься переконати тебе, ніби хоче допомогти.»

Еліза повільно подивилася на Александера.

Він стояв біля дверей.

Нерухомий.

«Не довіряй йому.»

Еліза відчула, як усередині все стислося.

— Твоя бабуся помилилася, — тихо сказав Александер.

Еліза різко підняла очі.

— Ви навіть не знаєте, що там написано.

— Знаю.

— Звідки?

Він не відповів.

Еліза продовжила читати.

«Але є дещо, чого я не могла сказати тобі раніше.»

Наступний рядок був написаний набагато слабше.

«Александер не той, кого ти повинна боятися.»

Еліза перестала дихати.

Вона перечитала речення.

Потім ще раз.

— Що?..

Александер підняв голову.

Еліза продовжила.

«Якщо він прийде до тебе — слухай його. Якщо він скаже не йти до лісу — не йди. Якщо він попросить не відкривати двері підвалу — не відкривай.»

Еліза повільно опустила щоденник.

— Але тут...

Вона перевернула сторінку назад.

Не довіряй Александеру Рейду.

Потім знову вперед.

Александер не той, кого ти повинна боятися.

Два речення.

Одне суперечило іншому.

Еліза відчула, як у грудях наростає злість.

— Що це означає?!

Александер мовчав.

— Вона спочатку написала, щоб я вам не довіряла, а потім каже слухати вас! Як я повинна це зрозуміти?!

— Твоя бабуся намагалася захистити тебе.

— Від кого?

Він подивився на двері бібліотеки.

— Від того, хто зараз у цьому будинку.

Еліза завмерла.

— Хто?

Александер не відповів.

З коридору долинув тихий звук.

Наче хтось провів пальцями по дерев'яній стіні.

Еліза різко повернула голову.

— Ви це чули?

— Так.

— Хтось є?

— Не виходь.

— Може, це просто...

— Елізо.

Його голос був таким серйозним, що вона замовкла.

Дверна ручка повільно опустилася.

Раз.

Повернулася назад.

Потім знову.

Еліза відступила.

— Там хтось є...

Александер став перед нею.

— Не рухайся.

— Хто там?

У відповідь — тиша.

А потім із-за дверей пролунав голос.

— Елізо...

Вона зблідла.

Це був голос її бабусі.

Той самий голос, який вона чула раніше.

— Бабусю?..

Александер різко схопив її за руку.

— Ні.

— Але це вона.

— Ні.

— Я чула її!

— Я знаю.

— Тоді відпусти мене!

Еліза спробувала вирвати руку.

— Відпусти!

— Це не вона!

Голос за дверима знову пролунав.

— Елізо... відчини...

У неї навернулися сльози.

— Я хочу почути її.

— Це не твоя бабуся.

— Звідки ви знаєте?!

Александер подивився їй прямо в очі.

— Бо вона говорила мені те саме.

Еліза завмерла.

— Що?

Він стиснув її руку.

— Перед смертю.

Двері здригнулися.

Раз.

Сильніше.

Еліза відчула, як страх остаточно перемагає злість.

— Александере...

— Я тут.

— Мені страшно.

Він на секунду змінився в обличчі.

Наче ці слова справді його зачепили.

— Я знаю.

— Що нам робити?

— Чекати.

— Чекати чого?

Він подивився на щоденник.

— Поки воно не зрозуміє, що ти не відкриєш.

За дверима настала тиша.

Довга.

Нестерпна.

Еліза прислухалася.

Нічого.

Потім раптом почувся звук кроків.

Вони віддалялися коридором.

Крок.

Ще один.

Ще.

А потім стихли.

Еліза повільно видихнула.

— Воно пішло?

Александер не відповів.

Він дивився на щоденник.

— Що? — запитала вона.

— Переверни останню сторінку.

Еліза здивовано подивилася на нього.

— Навіщо?

— Просто зроби це.

Вона перегорнула.

На останньому аркуші було написано лише одне речення.

«Елізо, якщо Александер залишиться поруч із тобою — довірся йому. Якщо він зникне — біжи.»

Еліза підняла очі.

— Що це означає?

Александер не відповів.

Він дивився кудись за її спину.

Еліза повільно обернулася.

На склі бібліотечного вікна, запітнілому від холоду, з'являлися літери.

Наче хтось писав їх пальцем із іншого боку.

Повільно.

Одна за одною.

ВІН БРЕШЕ.

Еліза застигла.

Александер теж побачив напис.

І вперше за весь час вона побачила на його обличчі справжній страх.

— Александере...

Він тихо відповів:

— Тепер ти розумієш, чому твоя бабуся не знала, кому довіряти?

Еліза подивилася на нього.

На щоденник.

На напис на вікні.

І зрозуміла одне:

вона більше не знала, хто тут бреше — бабуся, Александер чи сам будинок.