Спочатку:
На сторінку книги
Еліза ще довго не могла заспокоїтися після розмови з Александером. У голові крутилися сотні запитань, але жодної нормальної відповіді вона так і не отримала. Їй хотілося піти з цього будинку, сісти в машину й поїхати куди завгодно. Подалі від лісу. Від підвалу. Від цих дивних ударів.
Але щось змушувало її залишатися.
Можливо, Лоліта.
Можливо, мама.
А можливо, просто бажання нарешті дізнатися правду.
Еліза повернулася до бібліотеки. Старий фотоальбом усе ще лежав на столі. Вона взяла його й почала переглядати сторінки уважніше, ніж раніше.
Одна фотографія.
Друга.
Третя.
На деяких Лоліта була зовсім молодою. На інших — стояла поруч із незнайомими людьми, яких Еліза ніколи не бачила.
А потім вона побачила її.
Жінку.
Молоду, красиву, з темним волоссям і знайомим поглядом.
Еліза перестала дихати.
— Мамо...
Вона провела пальцем по фотографії.
Поруч із жінкою стояла Лоліта.
А з іншого боку — Александер.
Еліза спочатку навіть не зрозуміла, що саме її налякало.
Потім подивилася уважніше.
Це був він.
Не схожий.
Той самий.
Те саме волосся.
Ті самі очі.
Той самий холодний вираз обличчя.
Навіть маленька ледь помітна родимка біля скроні була на тому самому місці.
Еліза перевернула фотографію.
На звороті стояла дата.
2006 рік.
Вона кілька секунд просто дивилася на цифри.
— Ні...
Еліза швидко порахувала.
Двадцять років.
Вона піднесла фотографію ближче до світла.
— Цього не може бути.
Александер виглядав там приблизно так само, як зараз.
Не старшим.
Не молодшим.
Точно таким самим.
У неї затремтіли пальці.
— Хто ти?..
Позаду пролунав голос:
— Не треба було її знаходити.
Еліза різко обернулася.
Александер стояв у дверях.
Його погляд одразу впав на фотографію.
Він зблід.
— Де ти це взяла?
— У твоєї Лоліти.
— Віддай.
— Ні.
Еліза міцніше стиснула фотографію.
— Ти був там.
— Елізо...
— Ти був поруч із моєю матір'ю двадцять років тому.
Він мовчав.
— І виглядав точно так само.
Александер опустив очі.
Еліза відчула, як страх повільно змінюється гнівом.
— Скільки тобі років, Александере?
Він не відповів.
— Я поставила просте питання.
Тиша.
За вікном шумів дощ.
А потім Александер тихо сказав:
— Більше, ніж ти думаєш.
Еліза відчула, як по спині пробіг холод.
Вона знову подивилася на фотографію.
На молоду жінку, яка дивилася в об'єктив.
На Лоліту.
На Александера.
І раптом помітила дещо ще.
На руках її матері був маленький срібний браслет.
Точно такий самий, який Лоліта залишила Елізі у своїй скриньці.
Еліза повільно підняла очі.
— Александере...
— Що?
— Що сталося з моєю мамою в цей день?
Він довго мовчав.
А потім тихо відповів:
— Це був день, коли все почалося.
Еліза сиділа в бібліотеці й уже вкотре дивилася на фотографію. Вона поклала її поруч із сучасним фото Александера, яке знайшла в телефоні, і відчула, як у грудях стає тісно.
Та сама людина.
Ті самі очі.
Той самий погляд.
Навіть усмішка — майже така сама.
— Це неможливо... — прошепотіла вона.
Вона взяла стару фотографію в руки й перевернула її.
2006 рік.
Еліза заплющила очі.
Двадцять років.
За двадцять років люди змінюються. Старіють. На обличчі з'являються зморшки, волосся стає іншим.
А Александер...
Він виглядав так, ніби фотографію зробили вчора.
Еліза підвелася й почала ходити кімнатою.
— Може, це його батько? Брат?.. — пробувала вона переконати себе. — Можливо, я просто помиляюся.
Але вона знала, що ні.
Вона бачила його обличчя занадто багато разів.
І тут за спиною пролунав тихий голос:
— Ти вже зрозуміла.
Еліза різко обернулася.
Александер стояв у дверях.
— Зрозуміла що?
— Що я не такий, як ти.
Вона завмерла.
— Що це означає?
Він не відповів.
Еліза відчула, як страх змішується зі злістю.
— Ти людина?
Александер кілька секунд дивився на неї.
— А ким ти хочеш мене бачити?
— Не грай зі мною!
Вона кинула фотографію на стіл.
— Як ти можеш виглядати однаково двадцять років?!
Александер підійшов ближче.
— Тому що двадцять років для мене — це не те саме, що для тебе.
Еліза завмерла.
— Скільки тобі?
Він мовчав.
— Александере...
— Більше, ніж ти думаєш.
— Сорок?
Він ледь усміхнувся.
— Ні.
— П'ятдесят?
Мовчання.
Еліза відчула, як у неї холонуть руки.
— Господи...
Александер відвів погляд.
— Не бійся мене.
— Я вже не знаю, кого мені боятися.
Він подивився їй прямо в очі.
— І правильно.
Еліза застигла.
— Що?
— Бійся не мене.
Він узяв фотографію зі столу.
— Бійся того, чому я досі живий.
Еліза нічого не відповіла.
Александер поклав фотографію назад.
— І якщо хочеш дізнатися правду про мене... — тихо сказав він, — спочатку дізнайся, ким була твоя мати.
Він вийшов із бібліотеки.
Еліза залишилася сама.
Вона знову подивилася на фотографію.
І цього разу помітила те, чого раніше не бачила.
На задньому плані, за Лолітою та Александером, стояла маленька Еліза.
Але на фотографії їй було не чотири роки.
Вона виглядала набагато молодшою.
Майже немовлям.
Еліза прошепотіла:
— Як?..
Еліза знову взяла фотографію до рук.
Тепер вона дивилася не на Александера.
Не на Лоліту.
На жінку поруч із ними.
Її серце раптом забилося швидше.
Цей погляд...
Ця ледь помітна усмішка...
Вона знала це обличчя.
Еліза повільно провела пальцями по фотографії.
— Ні...
Вона піднесла світлину ближче.
— Мамо?
Слово прозвучало так тихо, що вона сама ледве його почула.
Але сумнівів більше не було.
Це була її мати.
Молода, красива, зовсім не така, якою Еліза пам'ятала її зі старих уривчастих спогадів.
— Чому ти тут?..
У дверях почувся крок.
Еліза різко обернулася.
Александер стояв там і дивився на фотографію.
Його обличчя змінилося.
— Ти її впізнала.
Це не було питанням.
— Так.
Еліза підняла світлину.
— Це моя мама.
Александер мовчав.
— Скажи мені правду.
— Елізо...
— Правду!
Вона відчула, як злість змішується зі страхом.
— Ти знав її. Ти знав Лоліту. Ти знаєш про цей будинок. Ти знаєш про ліс. І тепер я знаходжу фотографію, на якій ви всі разом!
Александер опустив очі.
— Я обіцяв Лоліті...
— Мені байдуже, що ти їй обіцяв!
Еліза перевернула фотографію.
На звороті було написано:
«17 жовтня 2006 року».
Вона застигла.
— 2006...
Повільно підняла очі на Александера.
— Мені тоді було чотири.
Він нічого не сказав.
— Але...
Еліза знову подивилася на дату.
— Чому на фотографії я виглядаю набагато молодшою?
Александер різко подивився на неї.
— Що ти маєш на увазі?
Еліза перевернула фотографію.
На звороті під датою була ще одна фраза, написана почерком Лоліти:
«Вона була тут ще до свого народження».
Еліза перестала дихати.
— Що це означає?
Александер зблід.
— Елізо...
— Що це означає?!
Він зробив крок до неї.
— Поклади фотографію.
— Ні.
— Зараз.
— Ти знаєш, що тут написано!
Александер мовчав.
Еліза відчула справжній страх.
Якщо напис правдивий...
Якщо фотографія справді зроблена у 2006 році...
То чому Лоліта написала, що Еліза була тут ще до свого народження?
Вона подивилася на Александера.
— Коли я народилася?
Він завмер.
— Александере...
Він не відповідав.
І тоді Еліза зрозуміла найстрашніше:
вона навіть не була впевнена, що дата її народження, яку вона знала все життя, була правдою.
— Цього не може бути...
Александер швидко забрав фотографію з її рук.
— Елізо, не дивись на неї.
— Чому?
Він мовчав.
Еліза дивилася на нього, і цього разу в її очах уже не було колишньої довіри.
— Дай її мені.
— Ні.
— Александере!
— Ти ще не готова.
— Я сама вирішу, готова я чи ні!
Вона вихопила фотографію назад і подивилася на дату.
2006 рік.
А потім — на маленьку дівчинку, яка стояла поруч із Александером.
Її обличчя.
Її очі.
Це була вона.
Еліза відчула, як страх стискає груди.
— Александере... мені тоді було чотири.
Він заплющив очі.
— Я знаю.
— Ти був зі мною?
Кілька секунд він нічого не говорив.
Потім тихо відповів:
— Я був поруч із тобою ще до того, як ти мене запам'ятала.
Еліза відступила.
— Що це означає?
Александер дивився на неї так, ніби хотів сказати все. Але щось зупиняло його.
— Тепер шукай сама.
— Що?
— Ти почула мене.
Він поклав ключі на стіл.
— Я більше не можу вести тебе за руку.
— Ти куди?
Александер відвернувся.
— Подалі від тебе.
— Ти просто підеш?
— Так.
— Після всього, що розповів?
Він зупинився біля дверей.
— Не шукай мене, Елізо.
Вона відчула, як усередині все стискається.
— Чому?
Александер подивився на неї востаннє.
— Бо якщо ти знайдеш мене зараз, ти дізнаєшся правду раніше, ніж повинна.
— А якщо я все одно тебе знайду?
На його обличчі з'явилася сумна усмішка.
— Тоді я вже не зможу тебе зупинити.
Він вийшов.
Двері тихо зачинилися.
Еліза залишилася сама.
Вона подивилася на фотографію.
На маленьку себе.
На Александера.
І на дату.
2006.
— Добре... — прошепотіла вона крізь сльози. — Хочеш, щоб я шукала сама?
Вона витерла очі й стиснула фотографію.
— Я знайду.
Десь далеко гримнув грім.
А з підвалу, майже нечутно, долинуло:
Тук.
Еліза підняла голову.
— Тільки тепер я не боюся.
