Спочатку:
На сторінку книги
Florence + The Machine — Seven DevilsШотландія. Единбург. Багато років тому…
Дощ ішов уже кілька годин.
Единбург тонув у густому тумані, а старі кам'яні будинки здавалися майже примарами. Жовте світло ліхтарів розтікалося мокрими вулицями, відбиваючись у калюжах.
Місто спало.
Але ліс за його межами — ні.
Жінка бігла крізь темряву, притискаючи до грудей маленьку дитину.
Її довге пальто промокло наскрізь. Волосся прилипло до обличчя, а пальці так сильно стискали край дитячої ковдри, що побіліли від напруження.
Вона не озиралася.
Не мала права.
Вона знала: якщо побачить їх — буде вже пізно.
— Тихо… тихо, моя маленька, — прошепотіла вона, нахиляючись до дитини. — Не плач.
Немовля заворушилося.
На секунду жінка зупинилася.
Вона подивилася на маленьке обличчя й ледве стримала сльози.
— Пробач мені.
Десь позаду тріснула гілка.
Жінка різко обернулася.
Нікого.
Лише дерева.
Лише туман.
Але вона знала — за нею хтось ішов.
Вона знову побігла.
Попереду з'явився старий кам'яний будинок. Майже покинутий, він стояв на самому краю лісу.
Жінка підбігла до дверей і кілька разів постукала.
Ніхто не відповів.
— Будь ласка…
Вона постукала знову.
Двері повільно відчинилися самі.
Жінка завмерла.
За ними була темрява.
І дивний запах — лаванди, воску та чогось старого, майже забутого.
Вона зайшла.
Двері за її спиною зачинилися.
І в ту саму мить дитина перестала плакати.
Жінка подивилася вниз.
На маленькому зап'ясті дитини з'явився слабкий золотий знак.
Її очі наповнилися жахом.
— Ні…
Знак засвітився.
Десь у глибині будинку пролунав жіночий голос:
— Вона прокинулася.
Жінка притиснула дитину до себе.
— Ні. Їй лише кілька днів.
— Це нічого не змінює.
З темряви вийшла літня жінка в довгій чорній сукні.
Вона подивилася на дитину.
Потім — на її матір.
— Ти знала, що цей день настане.
— Я не дозволю їм забрати її.
— Тоді ти повинна зробити те, чого боялася найбільше.
Жінка мовчала.
— Зітри її минуле.
Вона похитала головою.
— Вона моя донька.
— Саме тому вона повинна забути.
За вікном блиснула блискавка.
На мить увесь будинок освітився холодним білим світлом.
А потім у лісі почувся крик.
Не людський.
Жінка заплющила очі.
Вона вже знала, що повинна зробити.
— А коли вона дізнається правду?
Стара жінка подивилася на неї.
— Коли їй виповниться двадцять два.
— А якщо вона повернеться раніше?
— Вона повернеться.
— Звідки ти знаєш?
Стара жінка усміхнулася.
— Бо такі, як вона, завжди повертаються туди, звідки почалася їхня історія.
Жінка опустила погляд на дитину.
— Як я поясню їй усе?
— Ніяк.
— Чому?
— Бо іноді правда небезпечніша за брехню.
Вона простягнула руку.
— Дай мені дитину.
Жінка відступила.
— Ні.
— Якщо залишиш її собі, вони знайдуть вас обох.
Тиша.
Довга.
Болісна.
Нарешті мати поцілувала дитину в чоло.
— Пробач мене, Елізо.
Стара жінка забрала дитину.
А жінка вийшла з будинку.
Вона зробила лише кілька кроків, коли за спиною почула голос:
— Не йди до лісу після опівночі.
Вона зупинилася.
Не озирнулася.
— Чому?
Відповідь прийшла пошепки:
— Бо ліс пам'ятає тих, хто намагається втекти від своєї долі.
Жінка побігла.
А в будинку маленька Еліза відкрила очі.
Їхнє зелене світло на мить відбилося у темному вікні.
Десь далеко, серед дерев, засвітилися десятки маленьких вогників.
І хтось прошепотів:
— Вона повернеться.
Через двадцять два роки…
Еліза Маккензі ще не знала, що цього дня отримає у спадок старий будинок у Единбурзі.
Не знала про щоденник.
Не знала про підвал.
Не знала про Александера Рейда.
І найголовніше —
вона ще не знала, що магія, яку її родина ховала двадцять два роки, прокинеться разом із нею.
