Раді Вас бачити!

Еліза прокинулася ще до світанку.

Вона навіть не могла сказати, коли саме заснула. Якщо взагалі заснула. Здавалося, всю ніч вона лежала із заплющеними очима, слухаючи, як будинок дихає навколо неї. Старі балки потріскували, вітер шарудів гілками по даху, а дощ раз у раз ударяв у вікно так, ніби хтось легенько стукав пальцями по склу. Але найгіршим були не звуки. Найгіршим був той шепіт.

Елізо...

Вона досі не могла зрозуміти, чи справді його чула.

Можливо, це був сон. Можливо, втома. Можливо, її власна пам'ять зіграла з нею злий жарт, підкинувши голос матері саме тоді, коли вона була найбільш налякана. Але десь усередині Еліза знала: вона не вигадала його.

Вона сіла на ліжку й потерла обличчя долонями.

— Чудово, Маккензі, — пробурмотіла вона сама до себе. — Один день у Единбурзі, а ти вже розмовляєш із привидами.

Спроба пожартувати допомогла лише на кілька секунд.

Еліза підвелася, підійшла до дзеркала й подивилася на себе. Волосся розтріпалося, під зеленими очима з'явилися темні кола. Вона виглядала так, ніби не спала не одну ніч, а цілий тиждень.

Вона зібрала волосся, накинула светр і довге пальто, а потім спустилася вниз.

У будинку було холодно.

Вона зупинилася посеред сходів і прислухалася.

Тиша.

Жодного шепоту.

Жодних ударів.

Нічого.

Еліза видихнула з полегшенням.

На кухні вона поставила чайник і, поки чекала на воду, несвідомо подивилася на двері, що вели до коридору.

За ними знаходився підвал.

Той самий, звідки вночі долинали три удари.

Вона одразу відвела погляд.

— Не сьогодні.

Зрештою вона взяла чашку кави й вирішила вийти надвір. Їй потрібне було повітря. Потрібно було хоча б на кілька хвилин опинитися там, де немає старих фотографій, записок і голосів із минулого.

Коли Еліза відчинила вхідні двері, прохолодний ранковий вітер одразу торкнувся її обличчя.

Дощ закінчився.

Над Единбургом висіло бліде сіре небо. Туман ще не встиг розійтися й тонкими пасмами лежав над садом. Кам'яні доріжки блищали від вологи.

Еліза зробила кілька кроків.

І тоді побачила його.

Чоловік стояв біля воріт.

Вона зупинилася.

Він був спиною до неї, тому спочатку Еліза бачила лише силует. Високий. Широкоплечий. У довгому темному пальті. Одну руку він тримав у кишені, а іншою легко торкався старих металевих воріт.

Він виглядав так, ніби чудово знав це місце.

Наче приходив сюди не вперше.

Еліза поставила чашку на кам'яну огорожу.

— Ви заблукали?

Чоловік повільно повернув голову.

І Еліза забула, що хотіла сказати далі.

Його очі були сірими.

Не просто світлими — майже сталевими.

Холодними на перший погляд, але з якоюсь дивною глибиною, яку вона не могла пояснити.

Темне волосся було трохи вологим після ранкового туману. На обличчі — легка щетина, чітка лінія щелепи. Він здавався старшим за неї, але не настільки, щоб ця різниця була помітною.

Приблизно двадцять сім.

Александер дивився на неї мовчки.

І чомусь Елізі стало не по собі.

Не через страх.

Це було щось інше.

Відчуття впізнавання.

Наче вона вже бачила його.

Десь.

Колись.

Але де?

Вона перебрала в пам'яті знайомі обличчя, людей із університету, старих друзів, сусідів. Нічого.

Вона ніколи не зустрічала цього чоловіка.

Принаймні так їй здавалося.

🎵 Runaway тихо продовжувала грати з телефону, який лежав у кишені її пальта.

Александер перевів погляд на її обличчя.

На кілька секунд вони просто стояли один навпроти одного.

І Еліза раптом відчула дивне хвилювання.

Ненормальне.

Незрозуміле.

Вона навіть розсердилася на себе за це.

— Ви до мене?

— Так.

Його голос був низьким і спокійним.

Еліза насупилася.

— Ми знайомі?

На губах чоловіка ледь помітно ворухнулася тінь усмішки.

Але усмішка не була теплою.

— Поки що ні.

— «Поки що»?

Він не відповів.

Еліза схрестила руки на грудях.

— Тоді, можливо, ви представитеся?

Чоловік кілька секунд дивився на неї.

— Александер Рейд.

Ім'я чомусь відгукнулося всередині дивним болем.

Еліза не знала чому.

Александер.

Вона майже нечутно повторила його ім'я подумки.

І раптом перед очима промайнув спогад.

Старий будинок.

Літо.

Їй одинадцять.

Вона стоїть біля вікна.

А поруч хтось говорить із бабусею.

Чоловічий голос.

Низький.

Спокійний.

Еліза кліпнула.

Спогад зник.

— Ви в порядку? — запитав Александер.

Вона швидко кивнула.

— Так. Просто... ваше ім'я здалося мені знайомим.

Його погляд змінився.

Лише на мить.

Але Еліза це помітила.

— Можливо, воно вам і знайоме.

— Що це означає?

Александер подивився повз неї — на будинок.

Його обличчя стало серйозним.

— Я знав вашу бабусю.

Еліза завмерла.

З усіх слів, які вона могла почути цього ранку, саме цієї відповіді вона не очікувала.

— Знали?

— Так.

— Давно?

— Дуже давно.

Еліза відчула, як усередині піднімається роздратування.

— Тоді чому я ніколи про вас не чула?

Александер знову подивився їй в очі.

— Тому що ваша бабуся не хотіла, щоб ви про мене знали.

Вітер поворухнув її волосся.

Еліза мовчала.

Десь у саду впала крапля води.

Вона раптом згадала вчорашній лист.

Не довіряй першому, хто скаже, що знає правду про твою матір.

Її погляд став настороженим.

— Ви знали мою матір?

Цього разу Александер відповів не одразу.

Він дивився на неї так, ніби намагався вирішити, скільки правди може їй сказати.

— Знав.

Еліза відчула, як холонуть пальці.

— Тоді чому ви прийшли?

Александер повільно перевів погляд на старий будинок.

На вікна.

На дах.

На сад, де туман усе ще ховав дерева.

А потім знову подивився на неї.

— Бо тепер мені потрібно знати, чи повернулася ти.

Еліза не зрозуміла.

— Що?

Александер зробив крок ближче.

Не настільки, щоб це виглядало загрозливо.

Але достатньо, щоб вона відчула його присутність.

— Я чекав одинадцять років, Елізо.

Вона завмерла.

— Звідки ви знаєте, що я повернуся?

Він дивився прямо на неї.

І вперше в його холодному погляді з'явилося щось схоже на біль.

— Бо твоя бабуся знала, що ти повернешся.

Еліза відчула, як серце пропустило удар.

Вона хотіла поставити ще сотню запитань.

Про матір.

Про бабусю.

Про нього.

Про те, чому він чекав одинадцять років.

Але замість цього почула лише власний тихий голос:

— Хто ви насправді, Александере?

Він не відповів.

Лише подивився на будинок.

І тоді Еліза зрозуміла одну страшну річ.

Він дивився на цей будинок не як незнайомець.

Він дивився на нього так, ніби теж колись називав його своїм домом.

Еліза ще кілька секунд стояла навпроти нього, намагаючись зрозуміти, чому звичайна фраза про бабусю раптом змусила її відчути тривогу. Можливо, справа була в самому Александері. У його спокої. У тому, як він дивився на будинок, ніби бачив не старі стіни, вікна та зарослий сад, а щось зовсім інше — те, чого Еліза поки не могла побачити. Вона зробила ковток кави, але напій уже встиг охолонути. Їй хотілося поставити йому десятки запитань одночасно, та найбільше не давала спокою одна річ: чому бабуся ніколи не згадувала його?

— Ви сказали, що знали мою бабусю, — нарешті промовила вона.

— Так.

— Наскільки добре?

Александер трохи нахилив голову.

— Достатньо добре.

Еліза ледь не розсміялася.

— Це не відповідь.

— Це відповідь, просто не та, яку ти хочеш почути.

Вона одразу помітила, як легко він перейшов на «ти».

— Ми знайомі кілька хвилин, а ви вже вирішили, що можемо розмовляти на «ти»?

— Вибач.

Він сказав це абсолютно спокійно.

Без усмішки.

Без жарту.

І саме це чомусь дратувало ще сильніше.

— Скільки років ви її знали?

— Багато.

— Скільки?

Александер подивився на неї.

— Більше, ніж ти думаєш.

Еліза закотила очі.

— Ви завжди так відповідаєте на запитання?

— Тільки коли людина ставить їх занадто рано.

— А коли буде не рано?

— Коли ти будеш готова почути відповіді.

Вона відчула, як у ній закипає роздратування.

Учора вона знайшла лист бабусі, старий ключ, фотографію незнайомого чоловіка й почула голос матері з підвалу. Сьогодні вранці перед її будинком стояв чоловік, який говорив загадками й поводився так, ніби знав про її життя більше, ніж вона сама.

Їй уже набридло нічого не розуміти.

— Знаєте що? — Еліза поставила чашку на кам'яну огорожу. — Якщо ви прийшли сюди, щоб говорити загадками, можете одразу йти.

Александер не ворухнувся.

— Я не хотів тебе налякати.

— Ви мене не налякали.

Він подивився на неї так, що Еліза сама зрозуміла, наскільки неправдоподібно це прозвучало.

— Добре, — виправилася вона. — Трохи.

На його обличчі з'явилася майже непомітна усмішка.

І чомусь ця усмішка змінила його.

На секунду він перестав здаватися таким холодним.

Еліза відвела погляд.

Їй не сподобалося, що вона це помітила.

— Що саме вас пов'язувало з моєю бабусею?

Александер мовчав.

Він провів поглядом по саду, де мокре листя блищало після дощу.

— Вона допомогла мені одного разу.

— З чим?

— Із тим, із чим ніхто більше не міг допомогти.

— І що це означає?

— Саме те, що я сказав.

Еліза нервово видихнула.

— Господи, ви неможливі.

— Мені це вже говорили.

— Не дивно.

Він знову усміхнувся, цього разу трохи помітніше.

Еліза не втрималася й теж ледь усміхнулася, але одразу сховала посмішку.

Вона не хотіла дозволяти йому збивати себе з думки.

— Вона знала, що я приїду?

Александер серйозно подивився на неї.

— Так.

— Звідки?

— Вона залишила мені повідомлення.

Еліза завмерла.

— Повідомлення?

— Так.

— Коли?

— За кілька тижнів до смерті.

Її груди стиснуло.

— Що вона написала?

Александер опустив очі.

— Що якщо з нею щось станеться, я повинен перевірити, чи повернулася ти.

Еліза відчула, як усередині щось обірвалося.

— Вона знала, що помре?

— Не знаю.

— Але ви щойно сказали...

— Я сказав, що вона залишила повідомлення.

— Ви чудово знаєте, що я питаю.

— Знаю.

— Тоді відповідайте!

Її голос став гучнішим.

Птахи в саду злетіли з дерева.

Еліза сама здивувалася своїй реакції. Вона не хотіла кричати. Не хотіла показувати, наскільки сильно все це її зачіпає. Але смерть бабусі була ще надто свіжою. А тепер незнайомець стояв перед нею й говорив про останні тижні її життя так спокійно, ніби вони обговорювали погоду.

Александер не образився.

Він лише тихо сказав:

— Я не знаю, Елізо.

Цього разу його голос звучав інакше.

Без холодності.

Майже втомлено.

— Я теж не знав, що вона піде так рано.

Еліза подивилася на нього.

На кілька секунд між ними зависла тиша.

І вперше їй здалося, що він справді сумував за бабусею.

Не грав.

Не намагався справити враження.

Справді сумував.

— Ви її любили? — тихо запитала вона.

Александер не відповів одразу.

Його погляд ковзнув до вікна другого поверху.

— Вона була для мене важливою.

Еліза опустила очі.

Ця відповідь чомусь зачепила її більше, ніж будь-яке зізнання.

— Для мене вона теж була важливою.

— Я знаю.

Вона різко підняла голову.

— Звідки?

Александер подивився прямо на неї.

— Вона багато про тебе розповідала.

Еліза відчула дивне тепло в грудях.

— Що саме?

— Що ти любила читати перед сном. Що в дитинстві боялася грози. Що завжди залишала чашку з чаєм недопитою, якщо була засмучена. Що ти ніколи не визнавала, коли тобі боляче.

Еліза завмерла.

Останнє було правдою.

Настільки точною, що стало моторошно.

— Вона справді це вам розповідала?

— Так.

— Чому?

Александер ледь знизав плечима.

— Можливо, вона просто хотіла, щоб хтось знав тебе такою, якою ти була насправді.

Еліза відчула, як очі наповнюються сльозами.

Вона швидко відвернулася.

— Я не хочу зараз про це.

— Добре.

Кілька секунд вони мовчали.

А потім Еліза витерла щоку рукавом пальта й повернулася до нього.

— Тоді скажіть мені хоча б одне.

— Що саме?

— Чому ви прийшли саме зараз?

Александер подивився на будинок.

Його обличчя знову стало серйозним.

— Бо вчора ввечері в цьому будинку щось змінилося.

Еліза відчула холод.

— Що ви маєте на увазі?

— Ти знаєш.

Вона нічого не відповіла.

Не могла.

Тому що перед очима знову виникли три удари.

Тук.

Тук.

Тук.

І голос із підвалу.

— Ви знали про це? — прошепотіла вона.

Александер подивився на неї.

— Про що?

— Про три удари.

Його обличчя змінилося.

Всього на секунду.

Але Еліза побачила.

Він знав.

— Хто вам це розповів? — тихо запитав він.

— Ніхто.

— Елізо...

— Я сама їх чула.

Александер зробив крок до неї.

Тепер у його очах не було жодної загадкової усмішки.

Лише тривога.

— Ти точно чула три?

Еліза кивнула.

— Так.

Він заплющив очі на мить, ніби почув те, чого найбільше боявся.

Потім тихо сказав:

— Тоді вона мала рацію.

— Хто?

Александер відкрив очі.

— Твоя бабуся.

— У чому?

Він подивився на будинок.

— У тому, що одного дня ти повернешся.

Еліза відчула, як серце знову починає битися швидше.

— І що тепер?

Александер довго мовчав.

Потім відповів:

— Тепер я маю переконатися, що ти залишишся живою.

Еліза дивилася на нього, не знаючи, що сказати.

Вона хотіла запитати, від чого саме він її має захищати.

Але Александер уже відступив від воріт.

— Мені потрібно йти.

— Ні.

Він зупинився.

— Ви не можете просто прийти, сказати все це й піти.

— Можу.

— Александере!

Він обернувся.

— Що?

Еліза зробила крок до нього.

— Якщо ви справді знали мою бабусю... якщо знали мою матір... якщо вона залишила вам повідомлення про мене... тоді ви не можете більше приховувати від мене правду.

Александер довго дивився їй в очі.

А потім тихо сказав:

— Я прийду ввечері.

— Навіщо?

— Тоді поговоримо про твою матір.

Еліза завмерла.

— Ви обіцяєте?

Александер ледь помітно кивнув.

— Обіцяю.

Він розвернувся й пішов дорогою вниз.

Еліза стояла біля воріт і дивилася йому вслід.

Їй хотілося ненавидіти його за всі ці недомовки.

Але чомусь замість цього вона думала зовсім про інше.

Про його голос.

Про його очі.

І про дивне відчуття, яке не залишало її від першої секунди зустрічі.

Вона була впевнена, що бачить Александера вперше.

Але її серце чомусь наполегливо говорило протилежне.

Після того як Александер пішов, Еліза ще довго стояла біля воріт. Вона дивилася на дорогу, якою він зник за поворотом, і ніяк не могла позбутися відчуття, що разом із ним від неї пішла якась важлива відповідь. Він залишив після себе більше запитань, ніж було до його появи. Еліза підняла з кам'яної огорожі свою чашку, зробила ковток уже зовсім холодної кави й скривилася. Здавалося, навіть кава сьогодні вирішила бути проти неї. Вона вже хотіла повернутися в будинок, коли почула голос за спиною.

— Елізо?

Вона обернулася.

До неї через доріжку йшла жінка років п'ятдесяти з коротким каштановим волоссям, у світлому плащі та з невеликим кошиком у руках. Поруч із нею крокував чоловік приблизно її віку, високий, із сивиною на скронях і доброю усмішкою.

Жінка зупинилася біля воріт.

— Боже мій... Це справді ти?

Еліза на мить розгубилася, а потім усміхнулася.

— Мабуть, якщо ви мене впізнали, то так.

Жінка тихо засміялася.

— Я Маргарет. Маргарет Кемпбелл. Ми жили через два будинки від вас. Ти ще зовсім маленькою приїжджала до бабусі.

— Маргарет...

Еліза придивилася до неї уважніше. Деякі спогади почали повертатися: літній сад, полуниця, старий дерев'яний паркан і жінка, яка завжди давала їй печиво, коли бабуся казала, що солодкого вже досить.

— Я вас пам'ятаю, — тихо сказала Еліза. — Ви завжди сварили бабусю за те, що вона дозволяла мені бігати босоніж.

— А твоя бабуся казала, що від трави ще ніхто не помер.

Чоловік поруч із Маргарет усміхнувся.

— А я, до речі, теж тут був. Томас.

Еліза засміялася.

— Вас я майже не пам'ятаю.

— Це нормально. Я тоді був для тебе просто чоловіком, який косив газон і постійно бурчав на погоду.

— Ви й зараз бурчите?

— Тільки коли погода погана.

Маргарет штовхнула його ліктем.

— Томасе, у Шотландії це означає, що ти бурчиш цілий рік.

Еліза вперше за весь ранок по-справжньому засміялася.

На кілька секунд усе стало простішим.

Ні Александера.

Ні таємниць.

Ні підвалу.

Просто двоє сусідів, яких вона пам'ятала з дитинства.

— Нам дуже шкода через вашу бабусю, — сказала Маргарет уже тихіше. — Вона була хорошою людиною.

Еліза опустила очі.

— Дякую.

— Ми хотіли прийти раніше, але не знали, чи ти вже приїхала.

— Я приїхала вчора.

Томас подивився на будинок.

— Самотужки?

— Так.

Він нахмурився.

— Будинок великий. Особливо взимку тут буває непросто.

— Я впораюся.

Маргарет уважно подивилася на неї.

— Ти точно залишишся?

Еліза не знала, що відповісти.

Вона приїхала сюди лише через спадщину. Планувала привести будинок до ладу, розібрати речі бабусі, продати його й повернутися до свого життя.

Принаймні так вона думала ще вчора.

Тепер усе було інакше.

— Я ще не вирішила, — чесно відповіла вона.

Маргарет кивнула.

— Твоя бабуся дуже хотіла, щоб ти залишилася.

Еліза насупилася.

— Вона вам це говорила?

Маргарет на секунду замовкла.

— Деякі речі.

— Які саме?

Томас глянув на дружину.

Маргарет зітхнула.

— Не думаю, що нам варто зараз...

— Зараз? — перепитала Еліза. — Чому всі говорять так, ніби знають щось, чого не знаю я?

Маргарет збентежено усміхнулася.

— Тому що твоя бабуся була дуже... особливою жінкою.

— Це я вже зрозуміла.

Еліза мимоволі глянула на будинок.

На другому поверсі одне з вікон було прочинене.

І раптом вона згадала Александера.

Він знав про будинок.

Знав про бабусю.

Знав про її матір.

І ще він згадав бібліотеку.

Еліза повернулася до сусідів.

— До речі, ви знаєте Александера Рейда?

Маргарет перестала усміхатися.

Томас теж подивився на неї уважніше.

— Александера? — перепитав він.

— Так. Він щойно був тут.

Між подружжям на мить повисла дивна тиша.

— Знаємо, — нарешті відповів Томас.

— Він теж знав мою бабусю.

— Знав, — підтвердила Маргарет.

Еліза відчула знайоме роздратування.

— А що саме він робив у нашому будинку?

Маргарет стиснула ручку кошика.

— Краще запитай його самого.

— Він нічого не пояснює.

— Можливо, так безпечніше.

Еліза подивилася на неї.

— Безпечніше для кого?

Маргарет не відповіла.

Томас поклав руку їй на плече.

— Маргарет.

— Я знаю, — тихо сказала вона.

Потім жінка повернулася до Елізи.

— Твоя бабуся дуже берегла стару бібліотеку.

Еліза завмерла.

— Звідки ви знаєте про бібліотеку?

— Бо колись ми всі там збиралися.

— «Ми всі»?

Маргарет ледь усміхнулася, але в її очах не було веселощів.

— Це давно було, Елізо.

— Хто ще там був?

Жінка похитала головою.

— Не зараз.

— Чому?

— Тому що деякі історії краще почути від тих, хто їх пережив.

Еліза вже хотіла поставити ще одне запитання, але Маргарет подивилася на годинник.

— Нам треба йти. Томас має бути в майстерні за пів години.

— Звичайно, — сказав він. — А то знову скажуть, що я запізнився через розмови з сусідами.

Маргарет усміхнулася.

— Ми дуже раді, що ти повернулася, Елізо.

Вона обійняла її.

Еліза на секунду заплющила очі.

Запах її парфумів раптом нагадав дитинство.

— Якщо щось знадобиться — приходь, — сказала Маргарет. — Навіть просто поговорити.

— Дякую. Я запам'ятаю.

Томас помахав їй рукою.

— І не соромся. Ми поруч.

— Дякую вам.

Вони пішли дорогою, тихо розмовляючи між собою.

Еліза дивилася їм услід, поки вони не зникли за поворотом.

Потім повільно повернулася до будинку.

І саме тоді помітила те, чого раніше не бачила.

На другому поверсі, за вікном бібліотеки, стояв Александер.

Він дивився прямо на неї.

Еліза застигла.

Вона була впевнена, що кілька хвилин тому він пішов.

Але тепер він стояв там — нерухомий, у напівтемряві старої бібліотеки.

Їхні погляди зустрілися.

Александер повільно підняв руку й показав на двері будинку.

Потім на бібліотеку.

І лише беззвучно вимовив:

— Не відкривай її.

За секунду він зник із вікна.

Еліза залишилася сама.

Вона подивилася на двері.

Потім на будинок.

А потім згадала слова бабусі:

«Є речі, які повинні залишатися закритими, доки не настане правильний час».

І вперше Еліза подумала, що, можливо, Александер прийшов не для того, щоб щось приховати від неї.

Можливо...

він намагався її від чогось захистити.

Еліза ще довго стояла біля воріт після того, як Маргарет і Томас зникли за поворотом. Їхні голоси поступово розчинилися в ранковому шумі Единбурга, залишивши після себе дивне відчуття тепла. Вона навіть усміхнулася, згадуючи, як Маргарет у дитинстві ховала від неї печиво, а потім сама ж показувала, де його знайти. На кілька хвилин Еліза відчула себе так, ніби повернулася сюди не після смерті бабусі, а на звичайні літні канікули. Ніби зараз відчиняться двері, бабуся вигляне на ґанок і скаже, що вона знову забула витерти ноги. Але ця думка боляче кольнула в грудях. Бабусі більше не було. І від цього будинок здавався ще більшим і порожнішим.

Еліза опустила погляд на мокру дорогу.

Вона вже хотіла зайти всередину, коли почула кроки.

Не гучні.

Повільні.

Вона одразу впізнала їх.

Александер.

Еліза обернулася.

Він стояв трохи далі від воріт, і цього разу його обличчя було зовсім серйозним. Ніякої легкої усмішки, жодної тієї спокійної впевненості, яка так дратувала її раніше. Він дивився на будинок, а не на неї.

— Ви ж пішли, — сказала Еліза.

— Пішов.

— Тоді чому повернулися?

Александер не відповів одразу.

Він повільно підняв погляд на другий поверх.

Еліза простежила за його очима.

Вікно бібліотеки було зачинене.

— Ви там були? — запитала вона.

— Де?

— У бібліотеці.

— Ні.

Вона примружилася.

— Я бачила вас.

— Ти бачила силует.

— Александере...

Він нарешті подивився на неї.

— Ти дуже схожа на неї.

Еліза насупилася.

— На кого?

— На свою матір.

Ці слова миттєво стерли з її обличчя будь-яку посмішку.

— Ви її добре знали?

— Так.

— Наскільки?

— Достатньо.

— Знову ця відповідь...

Еліза нервово провела пальцями по волоссю.

— Чому всі, хто знав мою сім'ю, говорять зі мною так, ніби я маленька дитина? Я маю право знати, що відбувається.

— Маєш.

— Тоді скажіть мені.

Александер мовчав.

Еліза зробила крок до нього.

— Ви знали мою бабусю. Знали мою матір. Ви знали, що я приїду. Ви знали про бібліотеку. І, судячи з усього, знаєте про цей будинок більше, ніж будь-хто інший. То чому я досі стою тут і витягую з вас кожне слово?

Вона говорила швидше, ніж хотіла. Голос почав тремтіти, і це ще більше її дратувало. Вона ненавиділа, коли емоції ставали сильнішими за неї.

Александер слухав.

Не перебивав.

Коли вона замовкла, він тихо сказав:

— Бо деякі речі не можна розповісти людині, яка ще не готова їх почути.

— А якщо я готова?

— Ти думаєш, що готова.

— Це одне й те саме.

— Ні.

Еліза відчула, як усередині знову підіймається злість.

— Ви мене навіть не знаєте.

Александер подивився їй прямо в очі.

— Я знаю про тебе більше, ніж ти думаєш.

— Це вже звучить моторошно.

— Можливо.

— Ви завжди такий?

— Який?

— Загадковий. Холодний. Наче вам відомо щось страшне, а всі навколо повинні самі здогадатися.

На мить у його очах промайнуло щось схоже на втому.

— Якби я міг зробити так, щоб ти ніколи не поверталася сюди, я б зробив.

Еліза застигла.

— Що?

Він знову подивився на будинок.

— Ти не повинна була повертатися, Елізо.

Її серце пропустило удар.

Не через самі слова.

Через те, як він вимовив її ім'я.

Так, ніби знав його давно.

Надто давно.

Еліза повільно підняла голову.

— Звідки ви знаєте моє ім'я?

Александер мовчав.

— Я вас не називала.

Тиша.

— Александере, я вас питаю.

Він дивився на неї, але не відповідав.

Еліза відчула, як холод пробіг уздовж спини.

— Звідки ви знаєте моє ім'я?

Він відвів погляд.

— Це неважливо.

— Для мене важливо!

— Елізо...

— Ні. Не робіть цього знову.

Вона підійшла ближче.

— Ви приходите до мого будинку, знаєте мою бабусю, знаєте мою матір, знаєте моє ім'я, знаєте про бібліотеку... А тепер говорите, що я не повинна була повертатися. Ви можете хоча б один раз сказати мені правду?

Александер заплющив очі на кілька секунд.

Коли він знову подивився на неї, його погляд став зовсім іншим.

У ньому більше не було холодності.

Там був страх.

І саме це налякало Елізу найбільше.

— Якщо сьогодні вночі ти знову почуєш три удари...

Вона завмерла.

Александер зробив паузу.

— Не спускайся в підвал.

Еліза відчула, як пальці самі стиснулися в кулаки.

— Що?

— Що б ти не почула.

— Звідки ви знаєте про три удари?

Він мовчав.

— Звідки?! — цього разу її голос зірвався.

Александер зробив крок до неї.

— Пообіцяй мені.

— Що?

— Що не підеш туди.

Еліза нервово засміялася.

— Ви серйозно? Ви приходите сюди після всього цього і просто наказуєте мені, що робити?

— Я не наказую.

— Саме це ви й робите!

— Я прошу.

— Чому?

Александер дивився на неї так довго, що Еліза перестала злитися.

На секунду їй здалося, що він зараз скаже все.

Про бабусю.

Про матір.

Про підвал.

Про те, що сталося одинадцять років тому.

Але він лише тихо сказав:

— Бо одного разу я вже не зміг її врятувати.

Еліза завмерла.

— Кого?

Він нічого не відповів.

— Мою маму?

Александер відвів погляд.

Цього вистачило.

Еліза відчула, як у грудях стає важко.

— Ви були там?

Він мовчав.

— Александере, ви були там, коли вона зникла?

Його щелепа напружилася.

— Я був поруч.

— І що сталося?

— Не зараз.

— Коли тоді?!

— Коли ти дізнаєшся всю правду, назад дороги вже не буде.

Еліза дивилася на нього крізь сльози, які сама не помітила.

— А зараз у мене є дорога назад?

Александер подивився на неї.

Його голос став зовсім тихим.

— Ні.

Це слово прозвучало страшніше за будь-яку погрозу.

Він зробив крок назад.

— Я прийду ввечері.

— Не приходьте.

— Я все одно прийду.

— Чому?

Александер поглянув на старий будинок.

— Бо тепер він знає, що ти повернулася.

Еліза завмерла.

— Хто?

Але Александер уже розвернувся.

— Александере!

Він не зупинився.

— Хто знає?!

Чоловік лише на секунду повернув голову.

Їхні погляди зустрілися.

— Не слухай голос, якщо він покличе тебе з підвалу.

І пішов.

Еліза залишилася біля воріт сама.

Вона стояла нерухомо, поки його постать не зникла в тумані.

Потім повільно повернулася до будинку.

Серце билося так сильно, що вона чула його у вухах.

Вона хотіла переконати себе, що Александер просто божевільний.

Що все це якась дивна гра.

Що три удари вночі були випадковістю.

Що голос їй просто наснився.

Але тоді її погляд зупинився на вікні другого поверху.

На фіранці.

Вона ворухнулася.

Хоча вікно було зачинене.

Еліза перестала дихати.

А потім із будинку долинув тихий звук.

Тук.

Вона завмерла.

Ще один.

Тук.

Еліза повільно відступила від дверей.

Тиша.

А потім...

Тук.

Три удари.

Вона відчула, як по спині пробігли мурашки.

Александер знав.

Він знав ще до того, як це сталося.

І тепер Еліза нарешті зрозуміла, що її найбільше лякає.

Не те, хто був у підвалі.

А те, що Александер Рейд, можливо, був єдиною людиною, яка знала, що там насправді відбувається.

Вона подивилася на двері будинку.

І вперше за все життя їй стало страшно повертатися туди, де колись вона почувалася в безпеці.