Раді Вас бачити!

"Голос між деревами»

Еліза майже не спала тієї ночі. Варто було їй заплющити очі, як перед нею знову виникав темний силует, двері, що зачинилися самі, і той голос, який прошепотів: «Ми чекали на тебе багато років». Вона прокидалася від найменшого шереху й щоразу дивилася на двері спальні, ніби очікувала побачити там когось. Але коридор залишався порожнім. Лише старий будинок жив своїм нічним життям — потріскував деревом, стогнав від вітру, іноді тихо скрипів десь нагорі. Під ранок Еліза зрозуміла, що більше не засне.

Вона підвелася з ліжка, підійшла до вікна й відсунула штору.

Ліс стояв навпроти будинку.

Темний.

Мовчазний.

Туман повільно стелився між деревами, ховаючи стежки.

Еліза вже хотіла відійти від вікна, коли помітила щось на землі.

Сліди.

Вони починалися біля самих дверей будинку й тягнулися в бік лісу.

Еліза відчула знайомий холод у грудях.

— Знову...

Вона знала, що мала б залишитися всередині.

Але після всього, що сталося, просто сидіти й чекати вона вже не могла.

Через кілька хвилин вона вийшла з будинку.

Повітря було прохолодним. Вологим. Після нічного дощу земля пахла мокрим листям і деревиною. Еліза натягнула светр і подивилася на сліди.

Вони були босими.

Такими самими, як ті, що вона бачила в підвалі.

— Це божевілля, — тихо сказала вона сама собі.

Але ноги вже понесли її вперед.

Стежка вела до лісу.

Перші дерева зустріли її майже непомітно. Спочатку вона ще чула вітер, спів птахів, шум дороги десь далеко. Але з кожним кроком звуки ніби віддалялися.

Ще кілька метрів.

І стало тихо.

Надто тихо.

Еліза зупинилася.

Озирнулася.

Будинок уже майже не було видно.

— Мені це не подобається...

Вона хотіла повернутися.

Справді хотіла.

Але попереду, на вологій землі, знову побачила сліди.

І вони продовжувалися.

Еліза пішла далі.

Дерева ставали густішими. Гілки перепліталися над головою, пропускаючи лише тонкі смуги сірого ранкового світла. Десь далеко впала гілка.

Еліза здригнулася.

— Спокійно...

Вона зробила ще один крок.

І тоді почула:

— Елізо...

Еліза застигла.

Цей голос.

Жіночий.

Тихий.

Наче він прийшов не з одного місця, а з усього лісу одразу.

Вона повільно повернула голову.

— Хто тут?

Тиша.

— Я вас чую.

Нічого.

Еліза зробила крок уперед.

— Ви мене кликали?

І знову:

— Елізо...

Цього разу голос був ближче.

Їй перехопило подих.

Вона знала цей голос.

Не могла пояснити звідки.

Але знала.

— Мамо?..

Слова вирвалися самі.

Еліза відчула, як серце боляче стиснулося.

Між двома деревами щось ворухнулося.

Жіночий силует.

Він стояв спиною до неї.

Довге волосся спадало на плечі.

Еліза завмерла.

— Мамо?

Силует не рухався.

Еліза зробила крок.

Потім ще один.

— Якщо це ви... поверніться.

Жінка повільно підняла голову.

Еліза відчула, як по шкірі пробігли мурашки.

Щось було неправильно.

Дуже неправильно.

Жінка ніби чекала саме на неї.

І перш ніж вона встигла побачити її обличчя, з-за спини Елізи пролунав різкий голос:

— Елізо!

Вона обернулася.

Александер ішов до неї через дерева.

Швидко.

Майже бігом.

— Що ти тут робиш?!

Еліза знову повернула голову до жінки.

Але між деревами вже нікого не було.

Лише туман.

І кілька крапель води, що падали з листя.

— Вона була тут...

Александер схопив Елізу за руку.

— Ми зараз ідемо звідси.

— Відпусти мене!

— Негайно.

— Александере, я її бачила!

Він подивився на порожнє місце між деревами.

І його обличчя стало дуже серйозним.

— Я знаю.

Еліза завмерла.

— Звідки?

Він подивився на неї.

— Бо я теж чув, як вона тебе кликала.

Еліза не одразу повірила власним очам.

Між деревами, там, де ще секунду тому був лише туман, знову стояла жінка.

Спиною до неї.

Нерухома.

Еліза відчула, як усередині все стиснулося. Розум підказував їй відійти, повернутися до будинку, знайти Александера, зробити хоч щось розумне. Але інша частина її — та, яка втомилася від чужих мовчань і недомовок, — уже зробила крок уперед.

— Ви мене кликали?

Жінка не відповіла.

Еліза зробила ще один крок.

— Я знаю, що це були ви.

Вітер пройшовся верхівками дерев, але жінка навіть не поворухнулася.

Еліза стиснула пальці.

— Якщо ви знаєте мене... скажіть, хто ви.

Повільно.

Дуже повільно.

Жінка повернула голову.

Еліза завмерла.

Вона побачила лише частину обличчя — бліду шкіру, темне волосся, знайомий контур губ.

Мамо...

Це слово ледь не зірвалося з її вуст.

Але в ту ж мить між ними здійнявся густий білий туман.

Він прийшов нізвідки.

За кілька секунд жінка майже повністю зникла за ним.

— Почекайте!

Еліза пішла вперед.

— Не йдіть!

Туман став густішим.

І тоді жінка заговорила.

Тихо.

Майже ніжно.

— Ти не повинна була повертатися.

Еліза завмерла.

Цей голос.

Вона знала його.

Не просто чула.

Пам'ятала.

Десь дуже глибоко, з дитинства.

— Мамо?..

Жінка мовчала.

— Це ти?

Еліза зробила ще один крок.

— Будь ласка...

Голос знову пролунав крізь туман:

— Ти не знаєш, що вони зробили.

— Хто?

Тиша.

— Хто?!

Еліза відчула, як страх поступово змінюється злістю.

Вона втомилася боятися.

Втомилася, що всі навколо знають правду, а вона постійно залишається останньою.

— Якщо ви моя мати — вийдіть до мене!

Тиша.

— Я більше не дитина!

Голос не відповів.

Еліза стиснула щелепу.

— Я не втечу.

І тоді жінка прошепотіла:

— Саме цього я й боюся.

Туман раптом почав розсіюватися.

Еліза швидко рушила вперед.

— Почекайте!

Але жінки вже не було.

Нікого.

Лише дерева.

Листя.

Туман, який повільно танув між стовбурами.

— Ні...

Еліза озирнулася.

— Ні, ні, ні...

Вона пішла в той бік, де щойно стояла жінка.

— Я знаю, що ти тут!

І саме тоді позаду неї пролунав чоловічий голос:

— Елізо!

Вона різко обернулася.

Александер.

Він стояв за кілька метрів від неї, важко дихаючи.

Його погляд був злий.

Наляканий.

І водночас — стурбований.

— Що ти тут робиш?!

Еліза витерла вологу з обличчя й різко відповіла:

— Те саме питання я могла б поставити вам.

— Я сказав тобі не йти до лісу.

— А я не ваша дитина!

— Я знаю.

— Тоді перестаньте поводитися зі мною так, ніби я нічого не розумію!

Александер підійшов ближче.

— Ти не розумієш, у що вплуталася.

— Бо ви не хочете мені пояснити!

— Я намагаюся тебе захистити.

Еліза гірко усміхнулася.

— Від чого? Від правди?

Він замовк.

Вона дивилася прямо йому в очі.

— Я бачила жінку.

Александер напружився.

— Яку жінку?

— Вона кликала мене.

— Що вона сказала?

— «Ти не повинна була повертатися».

Він зблід.

Еліза одразу це помітила.

— Ви її знаєте.

— Ні.

— Не брешіть мені.

— Елізо...

— Ви її знаєте!

Її голос зірвався.

Очі наповнилися сльозами, але вона не дозволила їм упасти.

— Це була моя мати?

Александер мовчав.

І цього мовчання вистачило.

— Боже...

Еліза відступила.

— Це була вона.

— Я не сказав цього.

— Вам не треба було.

Вона розвернулася.

— Ми йдемо звідси.

— Нарешті ти сказала щось розумне.

Еліза різко повернулася.

— Не смійте говорити зі мною таким тоном.

Александер на мить здивовано подивився на неї.

Вона витерла сльозу.

— Я боюся. Так. Мені страшно. Але я не збираюся тікати щоразу, коли хтось вирішить, що я недостатньо сильна для правди.

Він нічого не відповів.

Еліза пішла вперед.

Александер рушив за нею.

Через кілька кроків він тихо сказав:

— Саме тому я й боюся за тебе.

Вона зупинилася.

На секунду їхні погляди зустрілися.

І між ними знову промайнуло те дивне відчуття, яке Еліза вперто не хотіла називати.

Вона першою відвела очі.

— Тоді просто не брешіть мені.

Александер тихо відповів:

— Я постараюся.

Еліза насупилася.

— Це не відповідь.

— Я знаю.

Вони пішли назад до будинку.

А далеко між деревами, там, де стояла жінка, на мокрій землі залишився один-єдиний слід босої ноги.

І поруч із ним — маленька гілочка лаванди.

— Відпусти мене!

Еліза смикнула рукою, але Александер не відпустив. Він тримав її за зап'ястя міцно, але обережно, ніби боявся зробити боляче. У його погляді було щось таке, чого вона раніше не бачила. Не холодність. Не злість. Страх.

— Ти взагалі розумієш, що робиш?!

— Так! — різко відповіла вона. — На відміну від тебе, я хоча б намагаюся щось зрозуміти!

— Ти пішла сама в ліс!

— Бо мене туди хтось покликав!

— Саме це і мало тебе зупинити!

— А тебе, виходить, нічого не зупиняє?!

Він замовк.

Еліза вирвала руку й відступила.

— Я бачила її, Александере.

— Я знаю.

— Вона говорила зі мною.

— Знаю.

— Вона знала мене.

— Знаю.

Еліза подивилася на нього з недовірою.

— Тоді поясни!

Александер відвів погляд.

— Я не можу.

Еліза гірко засміялася.

— Звичайно.

Вона похитала головою.

— Ти завжди це кажеш.

— Бо іноді правда небезпечніша за мовчання.

— Для кого?

Він нічого не відповів.

— Для мене? — Еліза зробила крок до нього. — Чи для тебе?

— Для тебе.

— Ти навіть не знаєш мене.

— Знаю більше, ніж ти думаєш.

Ці слова змусили її завмерти.

— Що це означає?

Александер провів рукою по волоссю й важко видихнув.

— Твоя бабуся попросила мене стежити за тим, щоб ти ніколи не повернулася сюди.

— Але я повернулася.

— Саме тому я й прийшов.

— Щоб стежити за мною?

— Щоб переконатися, що ти залишишся живою.

Еліза хотіла відповісти, але слова застрягли в горлі.

— Чому тобі взагалі не байдуже?

Александер подивився їй прямо в очі.

— Бо мені не байдуже.

Вона не очікувала такої відповіді.

На кілька секунд між ними запала тиша.

Навколо шуміли дерева. Вітер торкався її волосся, і Еліза раптом помітила, наскільки близько він стоїть.

Занадто близько.

Вона відчула його подих.

Александер теж це помітив.

Але ніхто з них не відступив.

Еліза першою підняла очі.

— Ти мене боїшся?

— Ні.

— Тоді чому дивишся на мене так?

Він ледь усміхнувся, але в очах залишалася тривога.

— Бо ти постійно робиш те, чого я найбільше боюся.

— І що ж це?

— Ставиш себе під удар.

Еліза хотіла відповісти, але він тихо додав:

— Я не хочу, щоб з тобою щось сталося.

Її злість на мить відступила.

— Тоді перестань мене тримати в темряві.

Александер мовчав.

Еліза відвела погляд.

— Я не прошу розповісти все одразу. Просто скажи мені хоча б щось. Що сталося тут із моєю сім'єю? Чому моя мати боялася цього місця? Чому бабуся залишила мені ці знаки? І чому ти дивишся на мене так, ніби вже знаєш, чим усе це закінчиться?

Він повільно опустив руку.

— Я не знаю, чим це закінчиться.

— Тоді чого ти боїшся?

Александер подивився в бік лісу.

— Що цього разу ти не встигнеш утекти.

Еліза відчула холод.

— Цього разу?

Він зрозумів, що сказав зайве.

— Александере...

— Ходімо.

— Ні. Ти щойно сказав...

— Елізо.

— Що означає «цього разу»?

Він повернувся до неї.

Їхні погляди зустрілися.

— Ти справді нічого не пам'ятаєш.

Це прозвучало не як питання.

Еліза повільно похитала головою.

— Ні.

Александер на мить заплющив очі.

— Тоді нам доведеться знайти спосіб повернути твої спогади.

— Разом?

Він подивився на неї.

— Якщо ти мені дозволиш.

Еліза ще кілька секунд мовчала.

Потім тихо сказала:

— Я тобі досі не довіряю.

На його обличчі з'явилася ледь помітна усмішка.

— Знаю.

— Але я піду з тобою.

— Це вже щось.

Вони рушили до будинку.

А позаду них, далеко між деревами, знову пролунав жіночий голос:

— Не довіряй йому, Елізо...

Вона зупинилася.

Александер не почув.

І саме це налякало її найбільше.

Дорогою назад Еліза майже не говорила. Ліс залишався позаду, але відчуття, що хтось досі спостерігає за ними, нікуди не зникало. Вона кілька разів озиралася через плече, та бачила лише дерева й туман, який повільно розчинявся між ними.

Александер теж мовчав.

І це мовчання дратувало її більше, ніж будь-які його слова.

Коли вони нарешті зайшли до будинку, Еліза одразу піднялася до своєї кімнати. Їй хотілося побути самій, розібратися у власних думках і хоча б на кілька хвилин переконати себе, що сьогоднішнього дня не було.

Але заснути вона не змогла.

У голові знову звучав голос.

«Ти не повинна була повертатися...»

А потім слова Александера:

«Твоя мати...»

Еліза сіла на ліжку.

— Ні...

Вона не могла повірити.

Її мати була жива.

Вона знала це.

Принаймні так думала.

Ближче до вечора Еліза спустилася вниз. У будинку було тихо. Александера вона не бачила.

Вона підійшла до вхідних дверей, щоб перевірити замок.

І зупинилася.

На підлозі лежала гілочка лаванди.

Така сама.

Свіжа.

Наче її щойно зірвали.

Еліза повільно нахилилася й підняла її.

До стебла була прив'язана маленька складена записка.

Серце неприємно стиснулося.

Вона розгорнула папір.

Там було всього чотири слова:

«Ти бачила не мене.»

Еліза перечитала їх.

Раз.

Другий.

Третій.

— Александере...

Він з'явився в коридорі майже одразу.

— Що сталося?

Еліза простягнула йому записку.

Він прочитав.

І його обличчя змінилося.

Зникла звична стриманість.

Зникла навіть та холодна впевненість, яку вона бачила в ньому від самого першого дня.

— Що? — запитала Еліза.

Він мовчав.

— Александере, що там?

— Де ти це знайшла?

— Біля дверей.

Він забрав записку з її руки.

— Ти торкалася її?

— Так.

— Чорт...

Еліза насупилася.

— Що?

— Нічого.

— Не кажи мені «нічого».

Вона забрала записку назад.

— Ти знаєш, хто це написав?

Александер подивився на неї.

Довго.

Наче вирішував, чи варто говорити правду.

— Знаєш? — тихіше повторила Еліза.

Він повільно кивнув.

— Так.

У неї перехопило подих.

— Хто?

Александер перевів погляд на вікно.

На ліс.

— Твоя мати.

Еліза завмерла.

Усе навколо ніби стало тихішим.

— Моя...

Вона не змогла договорити.

— Мати?

— Так.

— Але...

Еліза похитала головою.

— Моя мати жива?

Александер нічого не відповів.

— Александере.

Мовчання.

— Вона жива?

Він заплющив очі на секунду.

— Я не знаю, де вона зараз.

Еліза відчула, як земля ніби зникає з-під ніг.

— Ти щойно сказав, що це написала вона.

— Я сказав, що знаю її почерк.

— Це не одне й те саме!

— Я знаю.

— Ти знову приховуєш від мене правду!

— Я намагаюся не зламати тебе.

— А ти думаєш, що мовчання мене не ламає?!

Її голос затремтів.

Александер зробив крок до неї.

— Елізо...

— Не треба.

Вона відвернулася.

І саме тоді з боку вікна долинув голос.

Тихий.

Майже ніжний.

— Елізо...

Вона застигла.

Александер теж почув.

Вони одночасно подивилися у вікно.

Між деревами стояла жінка.

Та сама.

Еліза впізнала її одразу.

Але цього разу вона була не сама.

Поруч із нею стояла маленька дівчинка.

Темне волосся.

Світла сукня.

І обличчя...

Еліза відчула, як кров відходить від обличчя.

— Це...

Дівчинка повільно підняла голову.

Еліза зробила крок назад.

Вона знала це обличчя.

Знала ці очі.

Вона бачила їх на старих фотографіях.

— Александере...

Він мовчав.

— Хто ця дитина?

Його обличчя стало ще блідішим.

— Не підходь до вікна.

— Вона схожа на мене.

— Елізо, відійди.

— Це я?

Александер не відповів.

Дівчинка між деревами підняла руку.

І притиснула палець до губ.

Ніби просила мовчати.

А потім жінка нахилилася до неї й щось прошепотіла.

Еліза не почула слів.

Але дівчинка раптом подивилася просто на неї.

І посміхнулася.

Не дитячою посмішкою.

Занадто спокійною.

Занадто дорослою.

Еліза відступила.

— Це неможливо...

Александер підійшов до вікна.

Поглянув на ліс.

І його обличчя різко змінилося.

Він більше не виглядав просто наляканим.

Він був по-справжньому жахнутий.

— Що відбувається? — прошепотіла Еліза.

Александер повільно відступив від вікна.

— Тепер вони знають.

— Хто?

Він подивився їй прямо в очі.

— Що ти нас знайшла.

Еліза відчула холод.

— Кого «нас»?

Александер мовчав.

І тоді з лісу пролунав третій голос.

Дитячий.

Тихий.

Але Еліза чітко його почула:

— Елізо... ми так довго тебе чекали.

Вона подивилася на Александера.

— Хто вони?

Він не відповів.

Тільки зачинив штори.

І вперше за весь час Еліза побачила в його очах не таємницю.

Справжній страх.