Спочатку:
На сторінку книги
Будинок занурився в ту саму тишу, яка ще тиждень тому здавалася мені природною, а тепер — мертвою. Я сидів у кабінеті, намагаючись зосередитися на квартальному звіті, але цифри розпливалися. Перед очима стояв малюнок Катрусі. Жовте сонце, криві чоловічки і цей незграбний підпис: «Тато, я і Аліна».
Я — третій. Я був лише частиною її нового світу, який створила ця дев’ятнадцятирічна дівчина за лічені дні.
Я почув тихий скрип дверей нагорі, а потім легкі, майже невагомі кроки на сходах. Аліна. Вона вклала Катрусю. Зазвичай у цей час я просто кивав їй, коли вона проходила повз, і повертався до роботи. Але сьогодні щось було інакше. Якась невидима сила змусила мене підвестися, вийти з кабінету і перехопити її біля підніжжя сходів.
Вона здригнулася, побачивши мене в напівтемряві коридору. — Ой, Тимуре Сергійовичу... Ви ще працюєте? Катруся заснула. Вона дуже втомилася, але була такою щасливою...
Вона стояла на останній сходинці, тому наші очі були майже на одному рівні. У тьмяному світлі бра я помітив, яка вона насправді тонка. Ця дівчина, яка на своїх плечах витягла мою доньку з безодні розпачу, сама здавалася такою, що може зламатися від сильного пориву вітру.
— Аліно, зачекайте, — зупинив я її, коли вона вже збиралася піти на кухню. — Я хотів... подякувати.
Вона завмерла. Її погляд став настороженим, наче вона чекала на підвох. — Ви вже дякували, Тимуре Сергійовичу.
— Ні, я не про ввічливість. Я про те, що ви зробили сьогодні в парку. І про ті олівці. Я... я ніколи не думав, що колір може мати значення. Я просто купував те, що було в списках магазинів. Найкраще, найдорожче. Але виявилося, що їй потрібне було жовте сонце, а не професійний набір для ескізів.
Я зробив крок ближче. Тепер я міг відчути ледь невловимий аромат її парфумів — щось на зразок лугових трав і... какао. Солодкий, дитячий і водночас неймовірно жіночний запах.
— Ви дивовижна, — слово злетіло з моїх губ раніше, ніж я встиг його зупинити. — Я дивився ваші документи. Інтернат, відсутність сім’ї, важкий старт. Звідки у вас стільки тепла, Аліно? Де ви його берете, якщо вам самим його не давали?
Вона опустила голову, розглядаючи носки своїх шкарпеток. — Напевно, саме тому, що мені його не давали, — тихо відповіла вона. — Коли ти довго сидиш у темряві, ти починаєш цінувати навіть найменшу іскру. Я просто не хочу, щоб Катруся колись відчула ту порожнечу, яку відчувала я.
Я дивився на її профіль, на тонку лінію шиї, і відчув дивний, незнайомий імпульс. Мені захотілося торкнутися її. Не як роботодавець, не як вдячний батько. А як чоловік, який раптом зрозумів, що перед ним стоїть не просто «персонал», а жінка, здатна оживити не лише дитину, а й його власну випалену пустелю.
— Ви не няня, Аліно, — промовив я, і мій голос став несподівано хрипким. — Ви — душа цього дому. І я... я починаю боятися того дня, коли вам захочеться звідси піти.
Вона підняла на мене очі. У них не було страху, тільки глибоке, безмежне здивування. — Я не піду, — прошепотіла вона. — Доки я вам потрібна... я не піду.
Ми стояли так кілька секунд — у тиші, яка раптом стала густою та наелектризованою. Я знав, що маю відійти, повернутися в кабінет, знову стати суворим Павленком. Але я не міг.
— Йдіть відпочивати, — нарешті змусив я себе сказати, хоча насправді хотів зовсім іншого. — Добраніч, Аліно.
— Добраніч, Тимуре Сергійовичу.
Вона швидко пройшла повз мене, а я залишився стояти в коридорі, вдихаючи залишки її аромату. Моє серце, яке я вважав мертвим органом для перекачування крові, сьогодні вперше дало про себе знати. Воно не просто оживало. Воно починало боліти.
Далі буде...
