Спочатку:
На сторінку книги
Тимур.
Я під’їхав до будинку пізніше, ніж зазвичай. Робочий день висмоктав з мене всі сили, а думки про нову няню лише додавали головного болю. Дев’ятнадцятирічна сирота. Що я накоїв? Вона, напевно, вже пакує речі, а Катруся знову зачинилася в собі, вибудовуючи нові барикади.
Я важко зітхнув, вимкнув двигун і кілька хвилин просто сидів у тиші салону, налаштовуючись на черговий вечір у «крижаному палаці».
Але як тільки я відчинив вхідні двері, щось було не так.
Замість звичного запаху дорогого парфуму та стерильної чистоти, у вітальні панував неймовірний, густий і солодкий аромат. Це пахло ваніллю, корицею та теплим хлібом. Цей запах був настільки чужим для мого будинку, що я на мить завмер, не вірячи власним відчуттям. Так пахло лише в дитинстві. Так пахло в житті, яке я давно втратив.
— Катрусю? — покликав я, скидаючи піджак просто на диван.
З боку кухні почувся дзвінкий, чистий сміх. Серце тьохнуло. Я не чув цього сміху вже давно.
Я зробив кілька швидких кроків і зупинився на порозі кухні. Картина, що відкрилася мені, була за межами мого розуміння.
Моя ідеальна, стерильна кухня виглядала так, ніби тут пройшов снігопад із борошна. На острові посеред кухні панував хаос: розбиті яйця, плями від варення і... вони.
Катруся стояла на стільці, зосереджено вирізаючи фігурки з тіста. Її щічки палахкотіли, а кінчик носа був вимазаний у біле. Поруч із нею Аліна, із закатаними рукавами светра, щось весело розповідала, спритно перевертаючи деко. На її лобі теж була пляма борошна, а пасмо волосся вибилося з хвоста.
— Ой, тато прийшов! — Катя підстрибнула на стільці й, не чекаючи моєї реакції, кинулася до мене.
Вона вхопила мене за штани своїми маленькими, липкими від цукру руками.
— Тату, дивись! Ми лікуємо дім! Аліна сказала, що дім захворів на сум, і ми печемо йому солодкі ліки!
Я подивився на Аліну. Вона помітно напружилася, побачивши мій суворий погляд, і почала судорожно витирати руки об рушник.
— Тимуре Сергійовичу, вибачте за безлад... ми зараз усе приберемо, я просто подумала, що...
Я мовчав. Дивився на борошно на своїх дорогих штанах, на розпечену духовку, на щасливе обличчя доньки. Вперше за довгий час у мене не було бажання сваритися. Цей запах... він наче пробивався крізь мою броню, змушуючи легені нарешті вдихнути на повні груди.
— Тату, спробуй! Воно гаряче, але дуже смачне! — Катруся простягнула мені криве печиво у формі серця.
Я повільно взяв його. Воно було недосконалим, занадто солодким і трохи пригорілим знизу. Але це була найсмачніша річ, яку я їв за останні роки.
— Смачно, — ледь чутно вимовив я, піднімаючи погляд на Аліну.
Вона все ще стояла біля столу, насторожена, чекаючи на мій вирок.
— Аліно, — почав я, і побачив, як вона затамувала подих. — Завтра купіть більше ванілі. Здається, нашому дому потрібно дуже багато ліків.
Її обличчя миттєво освітилося такою щирою посмішкою, що мені довелося відвести погляд. У цій дівчині було щось, чого я не міг прорахувати. Щось справжнє.
— Добре, Тимуре Сергійовичу, — кивнула вона.
Я все ще стояв у дверях кухні, спостерігаючи, як Катруся з ентузіазмом перекладає готове печиво з деко на тарілку. В цьому хаосі було життя, від якого я відвикав занадто довго.
— Аліно, — знову покликав я, і вона миттєво підняла голову. — Випробувальний термін скасовується. Ви мені підходите.
Вона завмерла з рушником у руках, не вірячи своїм вухам.
— Дякую, Тимуре Сергійовичу. Я буду приїжджати вчасно, обіцяю...
— Ні, — перебив я її. — Ви не зрозуміли. Катруся занадто швидко до вас звикає. Я не хочу, щоб вона щоранку чекала вашого приходу або плакала, коли ви йдете. Збирайте речі. Сьогодні ввечері я виділю вам кімнату на другому поверсі, поруч із дитячою. Ви переїжджаєте до нас на постійній основі.
Аліна опустила руки. Її обличчя раптом стало блідим, а в очах промайнуло щось схоже на болючу ніяковість. Вона подивилася на свій старий, вицвілий рюкзак, що самотньо лежав на стільці біля входу.
— Тимуре Сергійовичу... — вона завагалася, прикусивши губу. — Мені не потрібно їхати збирати речі.
Я насупився, не розуміючи.
— Чому? У вас же є дім, особисті речі, одяг?
Аліна ледь помітно всміхнулася — сумною, дорослою посмішкою, яка зовсім не личила її юному обличчю. Вона зробила крок до стільця і торкнулася рукою лямки свого рюкзака.
— Все, що в мене є — ось тут, у цьому рюкзаку, — тихо сказала вона. — У мене більше нічого немає. Ні дому, ні валіз із речами. Тільки це.
Я застиг. У моєму світі люди мали заміські будинки, гардеробні кімнати, забиті брендовим одягом, і сейфи з коштовностями. А переді мною стояла дівчина, чиє все життя вміщалося в один поношений наплічник. Вона була абсолютно нічиєю. Вільна як вітер і водночас неймовірно незахищена.
Я подивився на свій величезний будинок з п'ятьма спальнями, де кожен куток коштував більше, ніж весь її рюкзак, і відчув дивний укол десь під ребрами.
— Тим краще, — нарешті вимовив я, намагаючись повернути голосу діловий тон. — Менше часу на переїзд. Вечеряйте з Катрусею, а потім я покажу вам вашу кімнату.
Я розвернувся і швидко пішов геть, бо цей погляд великих, чесних очей і старий рюкзак на фоні моєї мармурової стільниці викликали в мені почуття, до яких я не був готовий. Я хотів дати їй роботу, а натомість, здається, щойно пустив у свій дім когось, хто мав силу зруйнувати всі мої стіни.
