Раді Вас бачити!

Тимур.

Я відкинувся на спинку крісла і протер обличчя долонями. Годинник на стіні кабінету показував пів на другу ночі, а переді мною все ще лежав стос паперів, які я вже ненавидів. Це були не контракти, не звіти про прибутки й навіть не судові позови. Це були анкети.

Десятки облич, сотні рядків про досвід, педагогічну освіту та «любов до дітей». І кожна з них виявилася або професійно непридатною для моєї доньки, або просто не витримала характеру Катрусі більше трьох днів.

— Прокляття, — прохрипів я в порожнечу кабінету.

Остання няня пішла сьогодні вранці, ридаючи й стверджуючи, що Катя — «некерована дитина». Я знав, що це не так. Катя просто була пораненою. Вона шукала захисту, а знаходила лише сухі інструкції та чужих людей у нашому домі.

Я простягнув руку до останньої теки, яка залишилася на краю столу. Агенція надіслала її з позначкою «останній варіант».

Розгорнув. З аркуша на мене дивилася дівчина з великими, трохи сумними очима. Волосся зібране у простий хвіст, жодного натяку на макіяж чи фальшиву посмішку, якими зазвичай виблискували кандидатки зі стажем.

Аліна Романенко. 19 років.

Я застиг, перечитуючи вік. Дев’ятнадцять? Це жарт?

— Вони знущаються з мене, — обурено кинув я, кидаючи анкету на стіл.

Дев’ятнадцятирічне дівчисько? Що вона може знати про виховання дитини, яка пережила трагедію? Що вона може запропонувати Катрусі, крім спільних ігор у телефоні?

Я збирався закрити теку, але мій погляд зачепився за графу «Освіта та досвід». Замість елітних університетів там була лише назва обласного інтернату.

Вона була сиротою.

Я знову подивився на її фото. В її погляді не було тієї зарозумілості, яку я бачив у дипломованих гувернанток. Там була тиха готовність до труднощів. Людина, яка виросла в інтернаті, знає, що таке самотність. Можливо, навіть краще за мене.

В домі було холодно. В домі вже давно пахло порожнечею, кавою на винос і розпачем. Катруся засинала в сльозах, а я не знав, як до неї підступитися.

Я подивився на номер телефону в анкеті. Якщо я не знайду когось зараз, завтра мені доведеться знову брати доньку в офіс, де вона просто сидітиме під столом, малюючи чорними олівцями по білих звітах.

— Дев’ятнадцять років... — повторив я, заплющуючи очі. — Це божевілля, Павленко. Повне божевілля.

Але іншого виходу не було. Вона була останньою.

Я взяв ручку і розмашисто написав на анкеті: «Запросити на співбесіду. Завтра, 08:00».

***

Сонце ледь пробивалося крізь панорамні вікна вітальні, коли рівно о восьмій пролунав дзвінок. Я не любив запізнень, але ще більше я не любив зайвої пунктуальності. Це свідчило про відчай.

Коли я відчинив двері, на порозі стояла вона. Дівчина з анкети. У реальності вона здавалася ще меншою, майже підлітком. Проста сіра куртка, потерті джинси та старий рюкзак, який вона міцно стискала в руках, наче щит.

— Проходьте, — сухо кинув я, навіть не пропонуючи допомогти з речами. — У нас мало часу.

Я повів її до кабінету. Вона йшла тихо, майже невагомо, але я відчував, як вона роздивляється будинок. Її погляд не був жадібним, як у попередніх кандидаток. Вона дивилася на стіни так, наче шукала в них тріщини.

Я сів у своє крісло, вона опустилася на край стільця навпроти. Напружена, як струна.

— Отже, Аліно, — я розгорнув її анкету. — Дев’ятнадцять років. Жодного досвіду роботи в сім’ях. Тільки інтернатська освіта. Чому ви вирішили, що впораєтеся з моєю донькою? Ви хоч знаєте, що таке дитина, яка втратила матір?

Я навмисно зробив голос жорстким. Мені потрібно було зламати її зараз, щоб вона не зламалася потім, коли Катруся влаштує чергову істерику.

Аліна підняла очі. Вони були не злякані. Вони були спокійними.

— Я не знаю, що відчуває ваша донька, Тимуре Сергійовичу, — її голос був тихим, але дивно чистим. — Я не можу знати її болю. Але я знаю, що таке прокидатися вночі й розуміти, що ніхто не прийде, щоб тебе вкрити. Я знаю, як це — коли твій дім пахне хлоркою і чужою байдужістю. Я не професор педагогіки. Але я знаю, що таке бути нічиєю.

Я завмер. Слова влучили в ціль. Вона не намагалася мені сподобатися. Вона просто констатувала факти свого життя.

— Катруся — непроста дитина, — я спробував повернути собі контроль над розмовою. — Вона закрилася. Вона не розмовляє з чужими. Вона вигнала п’ятьох нянь із рекомендаціями.

— Можливо, їй не потрібні рекомендації, — Аліна ледь помітно стиснула лямку рюкзака. — Можливо, їй просто потрібно, щоб хтось посидів поруч у тиші.

Я збирався відповісти, але в цей момент двері кабінету прочинилися. На порозі стояла Катруся. Розпатлана, у піжамі з вемедиками, вона тримала в руках свого старого обдертого зайця. Вона подивилася на мене, потім на Аліну.

Я вже приготувався до того, що зараз почнеться крик або вона просто розвернеться і втече. Але Катруся зробила те, чого не робила місяцями. Вона підійшла до Аліни й мовчки простягнула їй зайця, у якого відірвалося вухо.

Аліна не почала сюсюкати. Вона не кинулася обіймати дитину. Вона просто взяла іграшку, подивилася на відірване вухо і тихо сказала: 

— У мене в сумці є голка і сірі нитки. Якщо хочеш, ми можемо його вилікувати.

Катруся застигла на мить, а потім повільно кивнула і сіла на підлогу поруч із кріслом Аліни.

Я дивився на цю сцену і відчував, як у моїх грудях щось хруснуло. Це було божевілля. Це було абсолютно неправильно.

— Ви прийняті, Аліно, — сказав я, відчуваючи, як здається мій останній бастіон. — Випробувальний термін — тиждень. Оплата вдвічі більша, ніж ви просили. Але якщо ви її образите — ви пошкодуєте, що народилися.

Вона підняла на мене погляд — серйозний і зовсім не дитячий. 

— Я ніколи не ображу дитину, Тимуре Сергійовичу. Я знаю, як це боляче.

Я ще не знав, що це коротке рішення — мій останній шанс врятувати не лише доньку, а й власне замерзле серце.