Спочатку:
На сторінку книги
Аліна.
Я йшла за Тимуром Сергійовичем довгими коридорами другого поверху, і звук моїх кроків здавався мені занадто гучним у цій величній тиші. Кожен крок по м’якому килиму віддавався в серці тривогою. Мій рюкзак, який раніше здавався мені важким тягарем, тепер важив не більше пір’їнки.
Тимур зупинився біля високих дубових дверей і плавно відчинив їх.
— Це ваша кімната, Аліно. Тут є все необхідне: ліжко, робочий стіл, гардеробна.
Я переступила поріг і завмерла. Кімната була більшою за всю нашу спальню в інтернаті, де нас жило вісім дівчат. Світлі стіни, панорамне вікно з виглядом на нічний сад і величезне ліжко з білосніжною білизною, яка здавалася хмарою.
— Ось тут, — він вказав на сусідні двері в межах кімнати, — ваша особиста ванна.
Я мовчки кивнула, бо горло стиснув спазм. Особиста ванна. Місце, де не треба чекати в черзі, де не закінчується гаряча вода через п'ять хвилин, де ніхто не заглядатиме через плече.
— Дякую, Тимуре Сергійовичу. Це... це занадто.
Він на мить затримав на мені погляд — холодний, але в глибині якого промайнуло щось схоже на розуміння. — Це просто кімната, Аліно. Відпочивайте. Завтра у вас важкий день.
Коли двері за ним зачинилися, я ще довго стояла посеред цього багатства. Я поставила свій рюкзак на дороге крісло, і він виглядав там як брудна пляма на чистому полотні. Я підійшла до вікна, притиснувшись лобом до холодного скла.
Там, за парканом цього маєтку, був світ, де я рахувала копійки на хліб. А тут... тут панував спокій, куплений за мільйони. Контраст був настільки різким, що мене почало нудити. Я відчувала себе самозванкою, яка випадково потрапила в чужу казку.
Я пішла у ванну кімнату. Мармур, позолочені крани, м’які рушники, що пахли свіжістю. Я ввімкнула воду і просто дивилася, як вона тече. Прозора, чиста, тепла. Я вмилася, намагаючись змити з обличчя втому і залишки борошна, але не могла змити відчуття власної порожнечі. У Тимура Павленка було все, крім щастя. У мене не було нічого, крім надії.
Я лягла в ліжко. Ковдра була такою легкою, що я її майже не відчувала. Але сон не йшов. Щоразу, коли я заплющувала очі, темрява цієї розкішної кімнати повертала мене назад, у місце, яке я так відчайдушно намагалася забути.
“Мені було сім. Зима того року видалася такою лютою, що шибки в нашій спальні в інтернаті вкрилися товстим шаром льоду зсередини. Нас було дванадцятеро дівчат у кімнаті, де стояли лише залізні ліжка з тоненькими матрацами, що пахли вогкістю.
— Аліно, не спи, — шепотіла моя сусідка, Мар’яна, стукаючи зубами від холоду. — Якщо заснути зараз, можна не прокинутися. Давай уявляти щось тепле.
І ми уявляли. Ми не мріяли про ляльок чи нові сукні. Нашою найбільшою мрією була ковдра. Справжня, вовняна, яка б не просвічувалася на сонці. Ми притискалися одна до одної, ділячись мізерним теплом своїх тіл, а я дивилася на двері й чекала. Я вірила, що ось зараз вони відчиняться, і зайде хтось дорослий — мама, вихователька, чи навіть фея з казки — і принесе нам по чашці гарячого чаю з цукром. Справжнього чаю, а не тієї блідої води, яку нам давали в їдальні.
Але двері не відчинялися. Тільки вітер завивав у щілинах вікон, і я вперше зрозуміла: ніхто не прийде. У цьому світі ти або грієшся сам, або замерзаєш.
Тієї ночі я пообіцяла собі, що коли виросту, у мене буде свій дім. І там завжди буде тепло. Навіть якщо це буде лише маленька кімнатка з однією лампою.”
Я розплющила очі й різко сіла на ліжку. Моє дихання було уривчастим.
Тут, у домі Павленка, було тепліше, ніж у моїх найсміливіших мріях. Але цей холод... він нікуди не зник. Він просто перебрався зі стін у серця людей, які тут живуть. Тимур Сергійович ходив цими коридорами як тінь, а Катруся шукала тепла в обіймах старого зайця, бо живі руки батька були занадто зайняті справами.
Я знову лягла, але тепер я не відчувала себе самозванкою. Я відчувала себе рятувальником.
Я згадала, як Тимур дивився на те пригоріле печиво. У його погляді було стільки ж голоду, скільки було в мене в ту зиму в інтернаті. Тільки він був голодним не на їжу. Йому була потрібна любов, яку він сам собі заборонив.
Я підтягнула ковдру до підборіддя. Тепер вона не здавалася мені занадто легкою. Вона здавалася мені щитом.
«Я більше не змерзну», — подумала я, засинаючи. — «І не дам замерзнути цій маленькій дівчинці. Навіть якщо її батько-айсберг буде проти».
