Спочатку:
На сторінку книги
Весняне повітря було солодким і прозорим, зовсім не таким, як за високим парканом маєтку Павленка. Катруся спочатку йшла поруч, міцно тримаючи мене за руку, наче боялася, що я зникну, варто їй лише відвернутися. Її маленька долонька була холодною, але я знала, як це виправити.
Ми почали з магазину канцтоварів. Коли ми зайшли всередину, очі дівчинки округлилися. Я підвела її до стенда з олівцями — сотні відтінків, від ніжно-небесного до яскраво-смарагдового.
— Дивись, Катрусю, — я присіла поруч із нею. — Це не просто кольори. Це настрій. Який сьогодні твій?
Вона невпевнено протягнула руку і торкнулася коробки з двадцятьма чотирма кольорами. — Оцей... сонячний, — прошепотіла вона, вказуючи на яскраво-жовтий.
— Тоді ми беремо його. І ось цей рожевий — для мрій. І синій — для моря, куди ми обов’язково колись поїдемо.
Коли ми вийшли з магазину, Катруся вже не просто йшла — вона підстрибувала. Її застигла маска «слухняної ляльки» почала давати тріщини. У кав’ярні ми замовили дві величезні порції какао з такою кількістю маршмеллоу, що вони ледь трималися на поверхні.
— А тато каже, що багато солодкого — це шкідливо, — промовила вона, обережно злизуючи піну з верхньої губи.
— Тільки якщо їсти його на самоті, — підмигнула я їй. — А коли ми разом і нам весело — це не цукор, це вітаміни щастя.
Вона засміялася. Вперше так відкрито, без остраху. Ми провели в парку кілька годин: малювали на лавці новими олівцями, годували качок і просто підставляли обличчя весняному сонцю. Я бачила, як її погляд стає живим, як вона починає розпитувати про все на світі. Вона «відтавала», немов маленька квітка після довгої зими.
Ми повернулися, коли сонце вже почало сідати за горизонт. Я відчинила важкі двері, і моє серце миттєво впало в п’яти — у вітальні горіло світло, а в кріслі з планшетом у руках сидів Тимур Сергійович. Він був удома занадто рано.
— Тимуре Сергійовичу, вибачте, — почала я, закриваючи собою Катрусю. — Ми затрималися, я не помітила часу, какао, парк... ми зараз же підемо перевдягатися...
Я вже приготувалася до суворого зауваження про порушення графіка, але Катруся не дала мені договорити. Вона вилетіла вперед, розмахуючи коробкою з олівцями та малюнком, на якому красувалося жовте сонце та два тримані за руки чоловічки.
— Тату! Тату, подивися! — вона заскочила прямо на диван, що раніше було суворо заборонено. — Ми бачили справжніх качок! І я маю чарівні олівці! Аліна сказала, що жовтий — це настрій сонця, і ми пили какао з хмаринками, які танули в роті!
Тимур Сергійович відклав планшет. Я бачила, як він завмер, дивлячись на доньку. Його обличчя, зазвичай схоже на кам’яну маску, на мить здригнулося. Він не дивився на мене — він дивився на Катрусю, яка вперше за довгий час не ховалася від нього в тіні.
— Хмаринки, кажеш? — його голос був несподівано м’яким. — І який же на смак цей «настрій сонця»?
— Як шоколад і радість! — вигукнула вона, тицяючи малюнок йому в обличчя. — Тату, дивись, це ми. Ти, я і Аліна. Вона пришила вушко зайцю, і тепер він чує, як я сміюся!
Тимур повільно перевів погляд на мене. У його очах була дивна суміш здивування, вдячності й чогось ще, чого я не змогла розгадати. Я стояла в коридорі, все ще з розпатланим від паркового вітру волоссям, тримаючи пакети з покупками, і відчувала, як щоки починають палахкотіти.
— Здається, Аліно, ви справді знаєте магію, — тихо сказав він, не відриваючи від мене погляду. — Ідіть вечеряти. Сьогодні... сьогодні графік не має значення.
Я кивнула, підхопила Катрусю за руку і повела її на кухню, відчуваючи спиною його важкий, зосереджений погляд. Я знала, що сьогодні ми зробили щось значно більше, ніж просто купили олівці. Ми подарували цьому дому надію.
