Спочатку:
На сторінку книги
Ранок ніколи не був моїм улюбленим часом доби. Зазвичай це була гонитва: кава на ходу, перевірка пошти, суха розмова з черговою нянею про плани на день і тихе «па-па» від Катрусі, яка часто навіть не підіймала очей від сніданку. Бо була знову засмучена таким розкладом подій. Моє серце кров’ю обливається, бо я її добре розумію, та я не міг нічого вдіяти, бо справи не чекають.
Я спустився на перший поверх о пів на сьому. Дім ще мав би спати, занурений у ту напівтемряву, яку я так цінував. Але з кухні знову лилося світло. І знову — запахи. Цього разу це не була ваніль. Це був аромат підсмаженого хліба, вершкового масла та чогось свіжого, наче літній ранок.
Я зупинився на порозі, і моє серце мимоволі збилося з ритму.
Аліна стояла біля плити спиною до мене. На ній не було тієї сірої куртки чи захисного наплічника. Тільки проста вільна футболка, що злегка спадала з одного плеча, і короткі домашні шорти. Її волосся не було зібране в тугий хвіст — воно розсипалося по спині м’якими хвилями, ще трохи розпатлане після сну. Вона на цій кухні виглядала захищеною, бо це дійсно так. У цьому домі ніхто цю дівчину ніколи не образить.
Вона виглядала такою... справжньою. Такою тендітною на фоні моєї величезної кухні, що мені раптом захотілося розвернутися і піти, щоб не порушувати цей момент її приватності. Але підлога зрадницьки рипнула.
Аліна різко обернулася. Її щоки миттєво спалахнули, а рука автоматично смикнула край футболки вниз.
— Тимуре Сергійовичу! Вибачте, я не думала, що ви так рано... Я хотіла встигнути до вашого пробудження.
Я проковтнув клубок у горлі й змусив себе пройти до кавомашини. — Доброго ранку, Аліно. У цьому домі не прийнято вибачатися за те, що ви готуєте сніданок.
Я налив собі каву, намагаючись не дивитися на її босі ноги. Контраст із вчорашньою настороженою дівчиною був надто різким. Зараз вона була схожа на сонячний промінь, який випадково залетів у похмурий склеп.
— Що сьогодні за планом? — запитав я, спираючись на стільницю і нарешті дивлячись їй в очі.
Аліна трохи розслабилася, але все ще тримала лопатку для грінок як зброю. — Я хотіла сьогодні прогулятися з Катрусею в парку. А потім ми планували малювати. Вона вчора згадувала, що любить малювати тварин, але у неї тільки чорні олівці. Я хочу купити їй кольорові. Багато кольорових.
Я примружився. Чорні олівці. Я бачив їх щодня і ніколи не задумувався, чому вони саме такі. — Ви вважаєте, це допоможе?
— Я вважаю, що світ не чорно-білий, Тимуре Сергійовичу, — вона сказала це тихо, але з тією самою впертістю, яку я помітив ще на співбесіді. — Дитині потрібно бачити кольори, щоб почати про них розповідати.
Я мовчки спостерігав, як вона викладає золотисті грінки на тарілку. В її рухах було стільки турботи, наче вона готувала не просто їжу, а щось значно важливіше.
— Також я хотіла спитати... — вона завагалася. — Чи можу я змінити щось у її раціоні? Вона майже не їсть овочів. Я хочу спробувати зробити «кольорові» салати.
— Робіть усе, що вважаєте за потрібне, — відрізав я, відпиваючи каву. — Гроші на витрати я перекажу вам на карту. Картку залиште собі.
— Мені не потрібно так багато... — почала вона, але я зупинив її поглядом.
— Аліно, ви тут не просто для того, щоб стежити, аби вона не впала. Ви тут, щоб... — я запнувся на слові «оживити», яке ледь не злетіло з губ. — Щоб вона була щасливою. Якщо для цього потрібні всі кольори світу — купуйте їх.
Вона кивнула, і на її обличчі з’явилася та сама м’яка усмішка, від якої мені знову стало не по собі. — Дякую. Ви насправді добрий, Тимуре Сергійовичу. Просто дуже глибоко це ховаєте.
Я нічого не відповів. Я забрав свою чашку і швидко вийшов з кухні. Мені потрібно було терміново повернутися до своїх звітів, цифр і холодного розрахунку. Тому що ця дівчина з розпатланим волоссям і грінками в руках починала бачити те, що я надійно поховав під трьома шарами бетону.
І це мене лякало більше за будь-який програш у бізнесі.
