Раді Вас бачити!

Дощ не лив — просто йшов. Дрібний, холодний, у якому чутно, як дихає місто. Рейвен сидів біля дерева. Самокрутка диміла в пальцях. Він не палив з юності. Але зараз — хотілося. Перед ним — руїни храму Великодушності. Каміння, пил, гравій. Люди в плащах розбирали завали. Він видихнув дим. — Так ви називаєте себе мисливцями. Це ви вбили тварюку на Кривавому Лузі? Голос пролунав з-за спини: — Не самі. І не без жертв. Але так. — І ви йдете до Замку Плоті. Туди, звідки все почалося. — Туди, — підтвердив той самий голос. — А про мене вам сказав якийсь мій друг дитинства? — Угу. Рейвен усміхнувся. — Кумедно. Тільки я не пам'ятаю ні дитинства, ні друга. І не розумію, як опинився в цьому місті, якщо шляхи були закриті. Тиша. Тільки дощ. — Але я знаю, хто міг би відповісти. Він встав. Загасив самокрутку об камінь. — І він уже там, куди ви йдете. Він зробив крок у дощ. І все ж — живий.