Раді Вас бачити!

Стукіт у двері був упертим, ніби не терпів зволікань. Вел невдоволено застогнав, відвернувшись до стіни, але голос за дверима не відставав. — Підйом. Час їсти та говорити, — глухо вимовив Аскал. Немов важкий камінь, сон звалився з плечей. Вел, позіхаючи, насилу сів на ліжку, потер обличчя. Голова була каламутною, тіло ломило від втоми, але всередині все ще горіла та стара іскра, що відмовлялася гаснути. Він натягнув куртку, накинув плащ і вийшов із кімнати. Внизу, у загальній залі, за широким столом уже сиділи Моро і Влад. Перший усе ще блідий, але тримався зі звичайною недбалою грацією. Другий — ніби щойно з пекла, але, як не дивно, цілий. Пошарпаний, у зашитому одязі, з тонкою смугою сухої крові на шиї, він щось повільно жував, помішуючи ложкою в кухлі. Трохи віддалік, біля сусіднього столу, сиділа Лісс. Вона не втручалася в розмову, лише краєм ока стежила за тим, що відбувається. — Кажуть, ти живучий, — буркнув Вел, сідаючи навпроти. Влад усміхнувся. — Чутки іноді бувають скромні. Я, знаєш, не просто живучий. Я — впертий. Він зробив ковток настою, ніби це був старий добрий ель. — Добре попрацювали, — продовжив він, не дивлячись убік. — Хоровий полковник упав, луг — у вогні. Коли легіонери завершать зачистку, шлях до Кхарамширу знову стане прохідним. Уперше за десятиліття. Вел трохи підняв брову. — Думаєш, він усе ще живий? Влад знизав плечима. — Якщо місто ще дихає — дізнаємося. А якщо ні... знайдемо, що залишилося. Аскал відсунув стілець, сів поруч. — Ми з Владом йдемо у Фенргард. Є кілька людей, яких потрібно знайти. Один із них може бути ключем до всього, що далі. Моро нарешті підняв голову й відклав ложку. — А ми? — А ви, — Влад перевів погляд на Вела, — візьметеся за Червоного барона. У вас є слід. Не втрачайте часу. Коли все закінчите — прибудете у Фенргард. Якщо, звісно, виживете. Вел тільки кивнув. Лісс продовжувала мовчки сидіти за сусіднім столом. Але тепер її очі були прикуті до них. Влад з Аскалом не стали затягувати. Обидва піднялися майже одночасно, як за невловним сигналом, і почали збиратися. Усе було мовчки, злагоджено, без зайвих слів. У їхніх рухах не було втоми — тільки цілеспрямованість. — Ми виходимо зараз, — коротко сказав Влад, затягуючи рукавичку на руку. — Часу немає. Якщо пощастить — знайдемо того, хто ще не сховався в тіні. Аскал поправив ремінь зі зброєю, кивнув Моро і Велу. — Бережіть себе. — Ти, видно, навіть не поранений, — сказав Вел, кинувши погляд на Влада. Той усміхнувся. — Рани — це питання розуму. Втома — питання звички. Вони вийшли в тінь вулиць і зникли в ночі, ніби були лише тінню, що промайнула на кордоні між світами. Вел дивився їм услід, усе ще не розуміючи, звідки в цій людині стільки волі. Ніби щось у ньому йшло всупереч законам часу і плоті. Він кинув погляд убік. Лісс сиділа на тому самому місці, ніби не рухалася весь цей час. Їхні погляди перетнулися — і вона встала. Підійшла до столу й без слів сіла поруч, впевненим, але спокійним рухом. — Лісс, — промовив Вел. — Познайомся, це Моро. Моро ліниво підняв голову, оглянув її поглядом, у якому ще жеврів слід болю і втоми. — Приємно, — видавив він. — Якщо коротко — я не в настрої, але якщо ти з ним, значить, хороша. — Не хвилюйся, — усміхнулася Лісс. — Сьогодні ніхто нікому не завдаватиме шкоди. Завтра — може бути. Моро видихнув, важко, немов скидаючи з плечей десяток непотрібних думок. — Завтра... завтра ми тільки почнемо, — пробурмотів він, прикривши очі. — У таких, як Барон, не буває легкої смерті. Але нехай знає — ми поруч. Він поставив кухоль назад на стіл і повільно піднявся. — Мені потрібен сон. Не хочу знову сплутати ціль із тінню. А це цілком реально в нашій справі. — Спи, — кивнув Вел. — Завтра збираємося спокійно, без ривка. Шлях до його лігва довгий. Моро лише махнув рукою й пішов, залишивши Лісс і Вела удвох за столом. Таверна спорожніла, звуки притихли, і лише скрип мостин під чиїмись кроками нагадував: місто не спить ніколи по-справжньому. Вел дивився на свій недопитий настій. — Завтра ми зробимо перший крок, — сказав він, не піднімаючи голови. — Решту... подивимося дорогою. Лісс не відповіла одразу. Потім, спокійно: — Головне — не втратити себе в дорозі. Вони не прощалися — просто сиділи ще кілька хвилин у тиші, ніби давали цій ночі запам'ятатися. Потім Вел встав, кивнув і пішов углиб коридору, туди, де на нього чекало старе дерев'яне ліжко і ще один неспокійний сон. Вони виїхали на світанку. Сіре небо не обіцяло дощу, але й сонця не давало. Запорошена дорога тягнулася між пагорбами, з боків — рідкісні дерева, немов забуті сторожі старої війни. Вологе повітря тягнуло за собою запахи полів, що гнили, де колись стояли села, нині згорілі до попелу. Перші години йшли мовчки. Лісс попереду, як завжди, впевнена в собі, але уважна до звуків лісу. Вел трохи позаду — його очі ковзали по тінях, по безмовних плямах під кущами. Моро їхав останнім, його спина була пряма, але рухи обережні. Рана ще давалася взнаки, хоч і стягнулася після лікування. До полудня вони зупинилися біля старого джерела — колись місце для подорожніх, тепер лише кам'яне коло, над яким схилилися мертві дерева. Ківш був тріснутий, але вода залишалася чистою. — Місце знайоме, — тихо сказав Вел, підходячи до кам'яного борту. — Колись сюди заганяли коней, щоб напоїти, перш ніж піти в Корвалі. Лісс присіла на край, дивлячись у воду. — Колись, — повторила вона. — Але зараз усе інакше. Перша ніч застала їх в одній із таверн для подорожніх. «Гіркий Вулик» — вивіска скрипіла на іржавому гаку. Місце смерділо пивом і цвіллю, але господар виявився не надто цікавим, а це було головним. За вечерею Моро колупав у їжі, дедалі частіше поглядаючи у вікно. — Дороги чистіші, — промовив він нарешті. — Менше бандитів, менше падла. — Легіонери, — кивнув Вел. — Вони не просто спалюють села. Вони очищають дороги, зривають храми та вішають окультистів. Лісс відкинулася на спинку лави, дивлячись у темряву за вікном: — Занадто активно. Видно, верхівка зважилася на щось більше, ніж просто зачистку. — Або готують шлях, — хрипко додав Моро. — Ми в якості приманки. Очищаємо повітря, щоб інші могли дихати. Другого дня їх зупинила стара каплиця — залишки стародавнього ордену, поглинуті корінням і часом. Колись тут співали молитви, тепер крізь щілини у вівтарі шепотів вітер, а стіни були вкриті слідами кігтів. Їх зустріли повільні, гнилі, але все ще чіпкі тварюки — колишні віряни, що перетворилися на тіні своїх тіл. Зомбі, але не зовсім: деякі носили залишки мантії, а в руках стискали іржаві клинки, не бажаючи відпускати свою віру навіть після смерті. — Колишні вартові, — тихо промовив Вел, витягуючи клинок. — Не до кінця померлі. — Залишимо їх у минулому, — Моро вже ковзнув уперед, закручуючи клинок. Бій був коротким, але брудним. Один із трупів спробував прокусити Велу зап'ястя — той хрипко видихнув і вдарив у скроню. Череп луснув, ніби сухий плід. На третю ніч зупинилися біля занедбаного мосту, де колись збирали мито. Тут стояла сторожова таверна — тепер порожня, але з міцним дахом. Розпалили вогонь у старому каміні. Лісс сиділа ближче до полум'я. Світло танцювало на її обличчі, від чого очі здавалися ще темнішими. — Коли ми дістанемося до Корвале, все зміниться, — сказала вона тихо. — Знаю, — Вел подивився у вогонь. — Тому й не поспішаю. Моро мовчав, пер***нтовуючи груди. І ось, під вечір четвертого дня, вони побачили браму. Корвале. Спочатку — туман. Тягучий, наче згущене молоко, він тягнувся над землею, немов саме місто не бажало бути поміченим. Потім — контур стін. Не високих, але міцних, із темного каменю, вкритого мохом і цвіллю. Над брамою колись був герб — тепер лише розмита пляма, з якої виступало коріння. Вартові не зустріли їх. Ніхто не стояв біля воріт. Вони самі відчинилися, скриплячи, ніби хтось давно чекав. Місто вдихало. І вони зробили крок у його горлянку.