Раді Вас бачити!

Зворотний шлях до Вергена зайняв більше часу, ніж Вел очікував. Сутінки важко опустилися на світ, приховуючи вади старої дороги і огортаючи ліс непроглядною імлою. Він їхав повільно, дозволяючи думкам вільно кружляти в голові. Голоси, на щастя, мовчали. Після зустрічі з Владом і його людьми, дивне відчуття невизначеності витіснило звичний гул у свідомості. Події останнього дня виснажили його, але при цьому прояснили, що світ набагато заплутаніший, ніж він думав. Влад. Моро. Аскал. «Мисливці». Саме слово здавалося Велу якимось театральним, неправильним. Але те, що він бачив в їхніх очах, було справжнім — ці люди знали темряву краще за багатьох. І були готові йти до кінця. Але чи варто було йти туди йому? Верген зустрів його нічними вогнями і задушливим запахом бруду. Місто здавалося ще менш привітним після короткої вилазки, ніби всі вулиці стали вужчими, а тіні глибшими. Таверна «Старий Дозор» була звично жвавою, голоси відвідувачів змішувалися з бриньчанням лютні, що долинало з дальнього кутка. Лісса чекала на нього за столиком у найтемнішому кутку зали, відкинувшись на спинку стільця і схрестивши руки на грудях. Її погляд був холодним і не обіцяв нічого хорошого. — Знайшла щось? — обережно запитав Вел, сідаючи навпроти. — Ні, — коротко відрізала вона, трохи піднявши підборіддя. — Люди Барона приховують сліди набагато ретельніше, ніж я думала. Або нам не пощастило, або він знав, що ми прийдемо. Вел зітхнув і відвів погляд. Він відчував її роздратування — вона сподівалася на допит, а він підвів її, зірвавшись. — Мені шкода, — тихо сказав він, зчепивши руки перед собою. — Я... не контролював себе. — Я помітила, — сухо відповіла Лісса, але її тон трохи пом'якшав. — Якщо не візьмеш себе в руки, одного разу вб'єш не того. Або сам станеш жертвою. Вел не відповів. Він розумів її, розумів краще, ніж вона могла думати. — Що там було, в селі? — Лісса примружилася, вивчаючи його поглядом. Вел вагався, не знаючи, як розповісти. У підсумку вирішив бути лаконічним. — Я зустрів чоловіка, якого звати Влад. Він і його люди... вони називають себе мисливцями. І, видно, знають про Барона більше за нас. Лісса випрямилася, здивована. — Мисливці? Ті самі, про яких шепочуться в шинках? Що за маячня, Вел? — Я бачив їх у дії, — сказав він спокійно. — Це не просто чутки. Один з них, Моро, ледь не вбив мене. Грався зі мною, як з дитиною, навіть не намагаючись по-справжньому. І вони пропонують допомогу в обмін на... приєднання до них. Лісса підняла брови й посміхнулася з презирством. — Ти ж не думаєш погодитися? Вел відповів не відразу, вдивляючись у власні руки, ніби шукаючи в них підказку. — Я не знаю, Лісс. Барон ховається занадто глибоко, а нам потрібні відповіді. Мені потрібні. І мисливці кажуть, що зможуть привести нас до нього. Лісса замовкла, стиснувши губи. Напруга між ними наростала, густа і неприємна. — Значить, ти вирішив грати в чужі ігри, — тихо і холодно промовила вона. — Ні, — твердо відповів Вел, піднявши на неї погляд. — Я вирішив зіграти у свою. Але для цього потрібно зрозуміти правила їхньої гри. Лісса дивилася на нього довго, не кліпаючи, потім тихо видихнула, ніби заспокоюючи себе. — Добре, — стримано сказала вона. — Тоді розберися з ними. Дізнайся, що зможеш. Але не забувай, хто ти й навіщо тут. Ми повинні завершити розпочате. Разом. — Я не забуду, — пообіцяв Вел, відчуваючи в грудях тяжкість своїх слів. Коли вони розійшлися, він довго стояв біля вікна, дивлячись у непроглядну ніч. У голові знову заворушилися голоси, нашіптуючи йому старі сумніви. — «Ти граєш з вогнем, Велрін. Нас зрадили одного разу. Зрадять знову». — «Ти занадто довірливий. Поодинці було безпечніше...» Вел зціпив зуби, відігнав марення, намагаючись зосередитися на тому, що чекало попереду. «Байдуже, чий шлях я обрав. Головне — він веде до Барона. Решта — лише декорації, які завжди можна змінити». Коли Лісса пішла, Вел залишився один за столом, розсіяно водячи пальцем по дерев'яній поверхні. Бармен ліниво протирав кухоль, у дальньому кутку таверни хтось тихо грав на флейті, а в повітрі висів густий запах дешевого тютюну й пролитого вина. Голоси в голові шепотілися, але не так голосно, як раніше. Вони ніби чекали, зачаївшись, стежили за його думками, але не втручалися. Він не знав, що турбувало їх більше – зустріч з Мисливцями чи його власні вагання. Він розумів, що Лісса права. Вони повинні закінчити розпочате. Помста не терпить відволікань. Але він також розумів, що поодинці їм не вистежити Барона. «А значить...» Вел закрив очі, глибоко вдихнувши. «Доведеться грати за чужими правилами. Поки що». Він підвівся, розрахувався і вийшов на вулицю. Місто жило нічним життям – вогні ліхтарів відкидали довгі тіні на кам'яні стіни, п'яні голоси долинали з провулків, а десь далеко чувся скрип старого воза. У повітрі пахло вогкістю й димом. Вел зупинився, дивлячись на небо. Темне, беззоряне, порожнє. Завтра він повернеться до Мисливців. Дізнається, що вони можуть запропонувати. Знайде спосіб дістатися до Барона. А якщо буде потрібно – використає їх, так само як вони хочуть використати його. Але зараз... Він просто хотів покурити. Вел дістав табакерку, клацнув кришкою, закурив і зробив крок у темряву. Завтра буде новий день. Завтра почнеться нова гра. Ранок був холодним, туман ще не розсіявся, приховуючи вулиці за білуватим покривалом. Місто повільно прокидалося: на бруківці глухо стукали чоботи вартових, крамарі відкривали віконниці, а повітря наповнювалося запахом свіжоспеченого хліба й дешевого тютюну. Вел тільки зібрався вийти зі своєї кімнати, коли почув три коротких удари у двері. Він мовчки взяв кинджал, сховав у рукаві й тільки після цього прочинив двері. За порогом стояв Аскал, за його плечем, як тінь, височів Моро. — У нас справа, — без передмов сказав Аскал. Вел мовчки пропустив їх всередину. — Влад їде, — продовжив Аскал, сідаючи на стілець. — Якісь високі люди вимагають його присутності, так що поки він у від'їзді, у нас є два завдання. — Давай, — коротко відповів Вел. — Перше: лігво, яке потрібно зачистити. Місцеві називають це місце «Проваллям безликих». Під руїнами старого складу біля східної стіни міста оселилися... істоти. Люди зникають, з-під землі чути звуки. Робітники перестали туди ходити, але дехто зважився заглянути всередину і не повернувся. — Хто це? — Вел примружився. Моро, який до цього моменту мовчав, ліниво посміхнувся: — О, ти оціниш. Їх називають Гнилошкірі. Квазіживі істоти, схожі на людей, але без шкіри, немов зліплені з тіла, що розкладається. Вони не відчувають болю, не бояться смерті, тому що вже мертві. Але найцікавіше — вони вчаться. Наслідують голоси, жести, навіть копіюють зброю, якщо бачать, як ти її використовуєш. — Ти занадто радий цьому, — Вел скептично поглянув на нього. Моро знизав плечима. — Вони не складні. Не швидкі, не сильні. Але їх важко вбити. Якщо розрубаєш, вони можуть все ще повзти. Так що... доведеться імпровізувати. — Чудово, — саркастично видихнув Вел. — А друге? — Очищення. Занедбане село на південь від міста. Окультисти захопили його і, за чутками, проводять там щось не дуже приємне. Кажуть, вони приносять жертви, а ще... — Аскал задумливо схилив голову, — збирають дітей. Тон Вела став холоднішим. — Хто дав замовлення? — Купець, який втратив караван. Один із його людей втік із села й розповів, що там відбувається. Гільдія була незадоволена, але варта туди не сунеться. Ми сунемося. Вел мовчки кивнув. — Коли вирушаємо? — За годину. Аскал піднявся, як і Моро. — І ще одне. Барон. Вел насторожився. — Що з ним? — Ми працюємо над цим, — туманно відповів Аскал. — Якщо він з'явиться раніше, ніж ми його знайдемо... будемо імпровізувати. — Погано, — процідив Вел. Аскал усміхнувся. — Та ти сам це знаєш. Вони пішли, а Вел залишився наодинці з короткою тишею. Барон. Гнилошкірі. Окультисти. Справ занадто багато, а часу мало. Він закинув плащ на плечі, застебнув ремені, перевірив зброю й вийшов за конем. На стайні він зіткнувся з Лісс. — Невже ти теж кудись зібрався? — усміхнулася вона, погладжуючи гриву свого коня. — Робота, — лаконічно відповів Вел. — А ти? Лісс знизала плечима. — Барон — не єдина тварюка, що ходить цією землею. Поки ти з мисливцями, я трохи помандрую. Таверни, люди, чутки. Повернуся за два, може, три дні. Вона подивилася йому в очі. — Тільки не здихай, гаразд? Вел пристебнув сідельну сумку. — Постараюся. Лісс кивнула, поправила пов'язку на зап'ясті, застрибнула в сідло й направила коня до виїзду. Вел провів її поглядом, потім повернувся до свого коня. Час працювати.