Раді Вас бачити!

Дорога до складу тягнулася похмурою смугою, ховаючись у густих заростях вікових дерев. Повітря було просякнуте запахом сирої землі й чогось прогірклого, чогось, що мало б давно зникнути, але чіплялося за цей світ. Вел їхав трохи позаду. Він спостерігав. За Аскалом, який тримався впевнено, як і годиться першому номеру в групі. За Моро, який ніби плив у своєму власному всесвіті, ліниво насвистуючи незнайому мелодію. Насправді він спостерігав за тим, як вони йшли на полювання. Він знав, що в цьому світі є ті, хто вбиває заради виживання. Ті, хто вбиває заради золота. І ті, хто робить це, бо інакше не може. Мисливці, видно, були третім варіантом. — Сподіваюся, ми не даремно їдемо, — пробурмотів Вел, відчуваючи, як наростає напруга. — Зовники — не той ворог, який залишає хибні сліди, — відповів Аскал, не обертаючись. Вел мовчки кивнув, хоча питання залишилися. Зовники. Він чув про них. Досить, щоб знати — ті, хто зустрічався з ними й виживав, ставали обережнішими. Або божевільнішими. Але бачити їх йому поки що не доводилося. І ось, нарешті, ліс розступився, відкриваючи склад — старий, занедбаний, що стоїть серед переламаного частоколу. Двері були прочинені, немов хтось чекав на них. Повітря тут було іншим. Застиглим. Важким. Немов сама місцевість не хотіла, щоб вони дихали. — Вел, готуйся, — коротко сказав Аскал, перевіряючи рукавички. Моро лише посміхнувся. — О, він готовий, я відчуваю. Вел не відповів. Він зробив крок у бік складу, кладучи руку на руків’я меча. І в цей момент почув голос. Точніше, свій голос. — Сподіваюся, ми не даремно їдемо, — прошепотіло щось у темряві складу, точно копіюючи його інтонацію. Але неправильно. Немов слова були вирвані з чужого горла. Вел стиснув руків’я меча і повільно видихнув. — Так і думав, що мова про них, — сказав він, відчуваючи, як холод сковує хребет. Зовники були тут. Бій почався різко. Вел не встиг навіть кліпнути, як Аскал метнувся вперед, діючи так, ніби чітко знав, де опиниться ворог наступної миті. Лезо його меча розсікло повітря, і перший Зовник упав — занадто повільний, занадто впевнений, що зможе зімітувати рухи мисливців. Але їхні вороги швидко вчилися. Моро не поспішав. Він ніби плив серед тіней, чекаючи слушної нагоди. І коли одна з істот спробувала повторити різкий випад Аскала, він спіймав її просто в стрибку, розірвавши горло швидким рухом клинка. — Як швидко ти можеш стати мною? — глузливо кинув він, але вже шукав наступну ціль. Вел тримався ближче до центру, уважно стежачи за тим, як поводяться монстри. Перших вони вбили легко. Але потім... Наступні Зовники рухалися інакше. Десь у тіні вони вчилися. Вони не просто копіювали. Вони аналізували. І ось тепер один із них зробив крок уперед. І Вел побачив себе. Таку саму стійку. Таке саме тримання меча. Такий самий вираз обличчя. Тільки його очі були порожніми. — Лайно... — видихнув Вел. Він кинувся в атаку, але Зовник переміщувався точнісінько, як він. Лезо пронеслося в сантиметрі від його обличчя. Ось що значить битися з тим, хто спостерігає. Аскал помітив це першим. — Перемикаємося на місцевість! — коротко кинув він. Це був знак. Вел метнувся до зруйнованого воза, використовуючи його як укриття. Аскал ударив по підтримці хиткого настилу, змушуючи балки звалитися донизу, перегороджуючи шлях супротивникам. Зовники реагували моментально. Наступного разу вони вже використовували балки — але не для того, щоб бігти, а щоб створити пастку. Ті, хто ще не вступив у бій, вивчали їхні рухи. І тільки коли залишилися останні троє, вони нарешті вийшли. Вони не робили помилок. Їхні рухи були занадто точними. Вони занадто добре знали стиль мисливців. — Тепер буде складно, — пробурмотів Вел, перехоплюючи меч. Останні три Зовники були іншими. Не просто швидкими. Вони вивчили кожного. Один рухався, як Аскал, холоднокровно, впевнено, з точними ударами, що ру***ь. Другий вів бій хаотично, як Моро, імпровізуючи, плутаючи ритм, створюючи відчуття, що він не звір, а божевільний із лезами замість кігтів. А третій... Він був Велом. Точно повторював його рухи. Точно відображав його стійку. Тварюка, яка вчилася прямо в нього. — Змінюємося! — різко крикнув Аскал. Вони відступили, ніби розуміючи одне одного без слів. Сутичка із дзеркалом Вел залишився з тим, хто копіював його самого. Тварюка стояла так само, як він. Очікувала так само, як він. Нападала так само, як він. І він не міг перехитрити себе. Кожен його випад передбачався. Кожен хибний фінт розгадувався ще до того, як він його здійснював. Але Зовник не знав однієї речі. Місцевість. Вел відступив, вдаючи, ніби втрачає рівновагу, ковзаючи камінням. Зовник рвонувся вперед, щоб скористатися слабкістю. Але це й була пастка. За його спиною лежала зламана балка, що впала зі зруйнованого даху складу. Вел перекотився убік, а тварюка перечепилася, на секунду втративши контроль. Цієї секунди вистачило. Меч Вела увійшов у шию тварюки, розрубуючи її майже до хребта. Тварюка сіпнулася, намагаючись повторити рух, але пізно. Тіло впало на землю. Вел важко сперся на меч, переводячи подих. Моро бився з противником, що копіював Аскала. І цей бій затягнувся. Якщо сам Аскал діяв бездоганно, з точністю машини, то тварюка копіювала лише зовнішню оболонку. Але її не вистачало на найважливішу частину — справжній інстинкт мисливця. Моро грався з нею. Удавав, ніби відступає. Дозволяв завдавати ударів, які припадали по порожнечі. Маніпулював нею. А потім, коли Зовник зробив надто передбачуваний випад — Моро миттєво опинився за його спиною й встромив клинок між ребер. Аскал же ламав ритм своєму ворогові. Він не дозволяв тварюкам копіювати його до кінця, вводив їх в оману, а потім добивав швидкими, безжальними ударами. Його меч розрубав тварюку, яка намагалася наслідувати Вела, але не встигла перейняти його адаптацію до місцевості. Після битви Моро ліниво струсив кров з одягу, оглядаючи рештки. Аскал мовчки обійшов поле бою, переконавшись, що всі мертві. — Тепер зрозуміло, чому їх так боялися, — видихнув Вел. Моро знизав плечима. — Усього лише тварюки, які вчаться. Треба просто бути тим, хто вчить, а не учнем. Аскал мовчки кивнув, але в його погляді читалася втома. — Гаразд, час вирушати, — сказав він. — Куди? — До «Чорної оселі». — Таверна? — Щось на кшталт. Бій завершився, але напруга не спала одразу. Зовники залишили після себе місиво, що гниє, і навіть мертві, вони здавалися небезпечними — немов могли будь-якої миті смикнутись і напасти знову. Повітря було просякнуте запахом крові, горілої плоті та чогось ще, чогось неприродного. Велрін важко дихав, проводячи рукавом по губах. Цей бій був дивним. Він звик до ворогів, які помиляються, передбачувані, але Покличники... Вони змінювалися, вбирали тактику, вивчали стиль противника. Якби їх було трохи більше — результат міг би бути зовсім іншим. — Йдемо, — Аскал уже прибрав зброю і дивився на їхній маленький загін, оцінюючи стан кожного. Моро посміхнувся, обтрушуючи плащ, з якого висипалися бруд і шматки розірваної шкіри одного з монстрів. — Завзяті тварюки. Із задоволенням би ще бився, якби вони не були такими огидно смердючими. Велрін мовчки оглянув трупи. Деякі з них не нападали до самого кінця, вони просто спостерігали. Аскал немов прочитав його думки. — Такі тварюки ніколи не б'ються поодинці. Якщо десь поруч є інші — вони вже знають про нас. Ненависть і азарт, з якими Зовники поглинали плоть, лякали. Вел знав істот, які розвивалися в бою, але ці монстри надто добре копіювали чужі рухи. Він витер лезо. — Тоді йдемо швидше. Вони забралися на коней і рушили в дорогу. Через кілька годин з'явилися вогні таверни за містом. Вел бував тут раніше, ще до того, як приєднався до Мисливців. Це місце не змінилося: запорошені стіни, грубі столи, запах дешевого пійла і затхлості. — «Гонча ніч», — сказав він, ледь розрізнивши в темряві вицвілу вивіску. — Звучить зловісно, — фиркнув Моро, зістрибуючи з коня. — Зате тут міцний алкоголь і не ставлять зайвих запитань, — відгукнувся Аскал. Велрін зробив крок уперед, хруснувши шиєю. — Тоді це місце нам підходить. Вони зникли за дверима таверни, залишаючи ніч і мертвих Зовників позаду.