Раді Вас бачити!

Зледеніла трава жалібно хрускотіла від кожного удару чобота по землі. Голі дерева Меранського лісу погойдувалися від ранкового вітру, озиваючись протяжним скрипом вслід за мною. Високо в кронах сухо шелестіло останнє листя, що ще трималося за почорнілі гілки. З-за горизонту несміливо визирнули перші багряні сонячні промені, ковзнули між стовбурами і торкнулись втомленого обличчя. Я не відчувала ні ніг, ні рук, ні власного серцебиття. Тільки промерзлі від збитого жадібного дихання легені і праве ребро віддавали глухим болем на кожен крок. Скільки я так бігла? Три години? П’ять? Десять? Навряд чи навіть годину, але здавалося, ніби ця втеча тривала вже цілу, дідько, вічність. Вкотре озирнулася через плече. Клятих беорхійців не було ні чутно, ні видно. Проте розслаблятися зарано. Рано чи пізно вони схопляться. Треба було забиратись якомога швидше і якомога далі від цих бандитів-работорговців, знайти сховок і перепочити, поки тіло не вирішило, що з нього досить. І як тільки Калантіель дозволив цьому зброду безкарно розгулювати територіями провінцій нашої дорогої імперії Ілемани? Ах так! За вагому плату в імперську казну. Продажні… тварюки… Домовились вони про мир. Зупинили війну. Авжеж! Віддали Елесан на розтерзання Беорхії, назвали це необхідною жертвою заради спокою імперії, а тепер ще й старанно не помічають, як їхні «нові союзники» порушують власні ж домовленості. Дуже зручно. Особливо, коли все це відбувається далеко від столиці, не під вікнами Сонячного Палацу.

Я знову спіткнулася об корінь. Вилаялася крізь зуби й, вирівнявшись, побігла далі. І треба ж було натрапити на засідку прямо біля міста?! Та ще й такого маленького, майже на самому кордоні з Мераном, де виродки почувалися б вже не так вільно. Ще година-дві і я була б у відносній безпеці. Принаймні хотілося в це вірити. Але завела ж мене доля в лапи до цих…

Ноги втомлено і неохоче переступали по тропі, кожен наступний крок давався важче за попередній. Перед очима час від часу пливла сіра мла. Але спогади втечі, що миготіли в голові, додавали сил, наснаги і азарту, щоб бігти далі, не зупинятись. Не могла ж я здатися після того, як феєрично вирвалась із полону.

Прийшла глибока ніч. Останні багаття в таборі згасли, вітер гойдав над головою гілки високих дерев. Шелест листя тихою піснею заколисував моїх наглядачів. Я молилась всім богам, щоб цього шуму вистачило приглушити мої підступні справи. Настав час нарешті вибиратись із клітки. Тієї самої, в яку мене вранці так люб’язно запхали, що я мало не втратила свідомість від удару об дерев’яний борт. До вечора ребро розболілось тільки сильніше, і кожен невдалий рух змушував кривитись і проклинати беорхійських псів на чім світ стоїть. Дякую, що хоч закрили в окремій клітці. В інші людей набили стільки, що бідолашні сиділи, щільно притиснувшись одне до одного, та взагалі не могли поворухнутись. Хтось тихо плакав, хтось уже давно перестав реагувати на те, що відбувалося навколо. Моїми ж сусідами виявилися мішки із золотом, кілька скринь та купа якогось мотлоху. Бо я ж не проста полонянка. Я мала стати особистим дарунком імператорові від самого вождя Беорхії Кі-Рана. Тому покидьки вирішили «не псувати майбутню імператорську забавку об брудних рабів». Перспектива опинитися в гаремі зовсім не приваблювала, та хто мене врятує, як не я сама?

Прислухалася. Один з вартових протяжно сопів поряд з возом, другий затих ще раніше трохи далі. Обережно залізла пальцями в чобіт, намацала довгу шпильку й дістала. Зігнула її, наскільки дозволяли задубілі пальці. Шпилька ковзнула всередину замка. Трохи праворуч. Ні. Назад. Ще трошки… Завмерла, коли поблизу голосно хрокнули і заворушились. Серце загупало так сильно, що його, певно, могли б почути на іншому кінці табору. Втім чоловік щось пробурмотів, перевернувся на інший бік і знову стих. З рота вирвався нервовий важкий видих. Ще раз. Помалу провернула відмичку, зсунула трохи вперед, злегка натисла… *клац*! Холодний метал безшумно приземлився в долоню. Радість всередині спалахнула вогнем. Ці телепні думали, що їм завжди будуть траплятись лише безпомічні залякані бранці, що слухняно чекають на свою долю. Ха! Їх самовпевненість зіграла мені на руку. Я повільно відчинила дверцята і тихо вислизнула назовні. Склала плащ на мішки так, щоб він нагадував людську постать, і замкнула клітку тим самим замком. Озирнулась. За кілька кроків від мене один із беорхійців розлігся просто біля згаслого багаття. Інший сидів, спершись спиною об колесо сусіднього воза, опустивши голову на груди. Ніхто не прокинувся і навіть не поворухнувся.

Прослизнула між возами і злилася з темрявою. Кожен крок, здавалося, розрізав тишу гучним хрускотом дрібних гілочок під підошвами, а кожна тінь в кущах ввижалась людиною, яка от-от схопить чи здійме галас. Страх обвивав шию, збиваючи дихання, але я вперто зціпила зуби, пірнула між дерев глибше в ліс і, коли пагорб відділив мене від беорхійського табору, побігла що є духу.

Судячи з того, як далеко мені вдалося забратися без шуму погоні за спиною, зміна варти ще довго давала хропака. Навіть смішно стало як по-дурному вони втратили «подаруночок». Цікаво, як вони це пояснять Кі-Рану?

Втім, зловтішатися було зарано. Частина Меранського лісу належала Елесану, і я не знала чи пересікла вже кордон між провінціями. Та й сама межа тут існувала радше на мапах, ніж у лісі: ті самі дерева, ті самі пагорби, жодного селища чи хоча б стовпа. Тож якщо і шукати сховок, то точно якомога далі від територій колись рідної провінції. Колись рідної… Ні! Не зараз, Міро. Не зараз. Довелося відігнати болісну думку.

Ноги несли мене вперед тільки на моїй впертості. Зберігати рівновагу, чіпляючись за виступи і каміння, ставало все складніше, як і підводитись після падінь. Подряпані долоні саднили, коліна гуділи від ударів, а правий бік вже не давав глибоко вдихати. Нестерпно втомилась.

Ліс в цьому місці поступово почав іти крутими пагорбами, а листяні дерева все рідше зустрічались поміж сосен і ялин. Це означало тільки одне — гора Інтесара була вже близько. Тобто в теорії це вже мав бути Меран.

Піднявшись на черговий узгірок, важко сперлась долонею об шорсткий стовбур старої сосни. Перед очима все попливло, довелося примружитись і перечекати, доки світ стане на місце, а земля під ногами знову набуде тердості. Крізь напівголі гілки і темну зелень молодих ялин нижче по схилу погляд зачепився за вузьку ледь помітну розщелину. Серце радісно заходилося в грудях. Печера! Вхід частково затуляли густі кущі, а сама низина вдало ховалась між дерев і чагарнику. Боги змилувались наді мною. Аби тільки там нікого не було всередині.

Обережно спустилася схилом, хапаючись за гілки, щоб не послизнутись на мерзлій траві. Підкралась до самого входу і прислухалась. З глибини не пролунало ні звуку. В цих лісах небезпечних тварин майже не водилось, але покладатись на це «майже», будучи виснаженою і без зброї, не дуже хотілось. Зустріч із роздратованим звіром у власному лігві могла б закінчити всі мої проблеми, але є нюанс — разом зі мною самою. А пожити ще хотілося. Кілька хвилин я нерухомо вдивлялась в темний отвір. Ні руху, ні тваринних запахів, ні звуків. Здається, дійсно нарешті пощастило.

Я увійшла в свій тимчасовий сховок. Всередині виявилось доволі просторо. Світло проникало лише на кілька кроків, а далі стіни губились в густій темряві. Пахло вогкістю і землею, зі стелі зрідка зривались краплі і з тихим відлунням розбивались об кам’яну підлогу. Руки ковзали вздовж холодних стін, ноги обережно ступали маленькими кроками, прокладаючи шлях вглиб. Трохи далі натрапила на великий валун, за яким утворився затишний закуток. Від входу він майже не проглядався. Якщо хтось зазирне, помітити буде складно. Але на льодяну підлогу треба було хоч щось постелити, тому довелось вибратись назовні. Наламала ялинових гілок, зібрала сухого листя папороті і притягла їх до печери. Навіть таке нехитре заняття забрало несподівано багато сил. Пальці тремтіли і майже не слухалися, а кожен раз, коли доводилося нахилятися, пошкоджене ребро нагадувало про себе гострим болем. Першої оберемки виявилося замало. Оцінивши жалюгідну подобу лежанки, тяжко зітхнула та поплелася по другу.

Коли нарешті влаштувалася на імпровізованій постелі, усе тіло налилося важкістю. Протягла ниючі ноги і заплющила очі, насолоджуючись миттю і можливістю нікуди не бігти. Щоправда довго смакувати ці відчуття не було часу. Треба було вирішувати, що робити далі.

До полону мій шлях мав пролягати до столиці Кархейму — Кандевуду. Замовники дуже чекали звістку про доньку, яка нарешті знайшлася живою-здоровою. Але тепер потикатися туди було чи не найдурнішою ідеєю. Беорхійці прямували тією ж дорогою. Шанс, що знайдуть і спіймають непристойно високий, а вдруге вони точно не дадуть мені так легко втекти. Можна було б, звісно, піти вглиб Мерана і спочатку завітати додому, перечекати там. Але без коня, припасів і нормального спорядження далеко я не заберуся. А потім ще пояснювати, чому я взяла плату за роботу і зникла на кілька тижнів.

Я потерла долонями обличчя, відчуваючи, як повіки самі собою важчають. Ризикувати чи не ризикувати? Розум підказував не випробовувати долю. Добровільно лізти під ніс «розлюченим собакам» — чиста дурість. Фантазія швиденько підкинула в підтвердження картинку можливої зустрічі з Кі-Раном та його прихвостнями. Їх розмальовані пики, які перекосило від люті, брудні руки, які грубо хапали мої та заламували за спину, масні погляди, хтиві жарти, якесь лайно замість їжі. Знову клітка, ще кілька зламаних ребер і більше охоронців, що не спускатимуть з мене очей. Бачила це дедалі виразніше, чула утробний хриплий сміх, відчувала неприємні дотики, удар, спалах…

Я прокинулася так різко, що не відразу зрозуміла, де перебуваю. Сіпнулася, намагаючись відсторонитися від нападника, але натикнулась на камінь. Руки вп’ялись в колючу хвою, темрява в очах ніяк не хотіла розсіюватись. Минуло кілька довгих секунд, перш ніж свідомість нарешті відокремила сон від реальності. Печера. Я просто заснула від перевтоми.

— Хвала богам… — тихенько буркнула собі під ніс.

Глянула на вхід в печеру, який здавався лише трохи світлішою плямкою в суцільній пітьмі. Визначити ранок, день чи вечір було неможливо.

— Цікаво, як довго я спала, — тяжко видихнула і витягнулась у весь зріст.

Затерпле тіло відізвалось неприємним поколюванням тисяч голочок під шкірою.

— Не менше десяти годин, гадаю.

Я не одразу збагнула, що відповідь пролунала не в моїй голові. Усе тіло миттєво напружилось і застигло порцеляновою лялькою. Серце пропустило удар, а тоді закалатало так сильно, що віддавало у скронях. Я завмерла, боячись навіть поворухнутися, напружено вдивлялася в морок, намагаючись розгледіти того, хто весь цей час перебував у печері разом зі мною.

Перша думка була настільки очевидною, що від неї похололо всередині.

Невже вистежили? Дідько!