Раді Вас бачити!

Беорхійці.

Я повільно відступила на пів кроку, не послаблюючи тятиви, і нарешті розгледіла двох чоловіків, які вийшли з-за дерев на дорогу. Обидва були високі, кремезні й смагляві, у брудному хутрі то тут, то там заляпаному вже засохлим брудом. Чорне волосся неохайними пасмами спадало до плечей, а грубі риси облич перетинали старі світлі шрами, між якими темніла складна в’язь південних татуювань. У вухах поблискувало по кілька сережок, у волосся були вплетені дрібні намистини й кістяні прикраси.

Одного з них я впізнала майже відразу, навіть попри розкішний синець, що розплився мало не на пів обличчя. Другий беорхієць тримав за повід Самайна. Чоловіки дивились на мене своїми темними очима, загрозливо виставивши в мою сторону скімітари. Певно були дуже задоволені собою. Могли підкрастися ще вночі і схопити мене уві сні, але вирішили, що дотепно буде влаштувати маленьку виставу. Великі тактики, дідько б їх узяв.

— Чи не цю конячку шукаєш? — хрипко поцікавився той, що з фінгалом, зробивши крок вперед.

Я сильніше натягнула тятиву.

— Зробиш іще крок — отримаєш стрілу.

Його посмішка стала ширшою, але більше наближатись не поспішав.

— Встигнеш лише одного.

На жаль, він мав рацію. Відстань поки що давала мені перевагу. Першого я могла покласти ще до того, як він дістанеться до мене, але другий за цей час скоротить дистанцію. І тоді лук мені не допоможе. Але можна спробувати інакше.

— Вас послали по мене? — це була радше констатація факту, ніж питання.

Чоловік із фінгалом скривився.

— Ну і?

— Тоді маю до вас пропозицію. Ви забрали хлопчика неподалік від мого села. Для вас від нього небагато користі: малий, слабкий, працювати нормально ще не зможе і скоріш за все швидко помре. А от я вам я дуже потрібна, це я чудово знаю. Як і те, що повернення без мене загрожує вам новими стусанами.

Чоловік із фінгалом зціпив зуби так, що на щелепі заходили жовна. Другий, навпаки, трохи схилив голову набік і в його погляді з’явився інтерес. Він опустив меч, хоча зброї не сховав. Принаймні цей умів слухати.

— Так от. Я добровільно здаю зброю і йду з вами, — продовжила я спокійно і впевнено, хоча всередині все стискалось від усвідомлення дурості, яку зараз роблю. — Не тікатиму і не чинитиму опору. А ви садите хлопчика на мого коня і відпускаєте додому.

Власний голос здавався чужим. Серце билося так сильно, що кожен удар віддавався в скронях. На кілька довгих секунд над головами повисла тиша. Навіть вітер, здається, перестав колихати голі крони. Два уважні погляди гидко облизували з ніг до голови в пошуках підступу. Але підступу не було. Я не могла ризикувати чужим життям, а своїм — скільки завгодно.

Раптом чоловік із фінгалом гаркнув щось своєю мовою і рвонув вв мою сторону. Стріла зі свистом розітнула повітря та прочеркнула по його зап’ястю. Меч вилетів із руки беорхійця і впав у сніг, а сам він застиг, схопившись за рану. Миттю вклала нову стрілу на тятиву, і вістря жваво націлось уже в голову. Мене дрібно трусило. Чи то від холоду, чи то від напруження, чи то від усвідомлення, що шанс вбити обох таки був, я б встигла.

Другий беорхієць різко схопив товариша за плече, відтягнув назад і щось сердито сказав йому рідною мовою. Той огризнувся, втім більше не намагався кидатись.

— Ми згодні, — нарешті промовив розважливіший.

Я не опустила лук, але руки вже почали помітно втомлюватись тримати його натягнутим.

— Тоді ще одна умова. Плащ і припаси залишаються при мені. І без зайвих грубощів! Ви ж не хочете привезти імператорові його дорогоцінний подарунок побитим, напівживим або взагалі мертвим?

Останні слова я вимовила з таким виглядом, ніби сама надзвичайно цінувала власний статус «подарунка». Насправді від цього слова нудило. Беорхієць ледь помітно скривив губи.

— Не тобі це вирішувати і навіть не нам. До основного каравану, так і бути, заберемо тільки зброю. А далі вже розбиратимуться Кі-Ран та Анаіх-Різ.

Чоловік передав повід Самайна своєму запальному товаришеві, нахилився до нього і кілька секунд тихо говорив беорхійською. Той явно залишився невдоволений, але зрештою розвернувся і зник між деревами. Другий підібрав з землі його меч.

— Щоб усе було чесно, Майран приведе хлопця на тому сірому коні і сам буде верхи. Коли ми відпустимо дитину, ти відкинеш лук якомога далі. Спробуєш обдурити — Майран наздожене і вб’є хлопчину на місці.

У мене похололо всередині.

— І що завадить йому наздогнати дитину після того, як я здамся?

Беорхієць спокійно зустрів мій погляд.

— Моє слово.

Я мало не вдавилась повітрям.

— Не хочу нікого образити, але слова беорхійців не викликають у мене особливої довіри. А твій друг взагалі дуже сумнівний.

На диво, чоловік не розлютився.

— Розумію, але що нам залишається? Ми теж не можемо знати, чи не спробуєш ти невдовзі знову втекти.

Сперечатись було складно. Ми стояли по різні боки і однаково не вірили одне одному, але іншого способу визволити сина Маїси я не бачила. Навіть якщо вони обдурять і заберуть нас обох, принаймні дитина буде поруч зі мною. Тоді доведеться вигадувати щось інше. Аби тільки не вбили…

За кілька хвилин між деревами з’явились два коні. На Самайні сидів маленький хлопчик. Обличчя було мокрим від сліз, очі почервоніли та розпухли, а пальці так міцно вчепилися в гриву, що побіліли кісточки. Поруч на гнідому коні гордовито їхав Майран.

— Гей, малий, — покликала я хлопчину якомога спокійніше. Він підняв на мене перелякані очі. — Нічого не бійся. Зараз поїдеш додому. Сам, як справжній дорослий. Самайн знає дорогу до Мангору, просто тримайся за нього і не намагайся зістрибнути, добре?

Хлопчик невпевнено кивнув.

— Мама чекає на тебе. А коли приїдеш, знайди Сальвію або тітку Анну і скажи, щоб мене не чекали. Скажеш, що зі мною все гаразд. Зрозумів?

Беорхієць відпустив повід Самайна і ляснув жеребця по крупу. Той здригнувся, рвонув уперед і майже відразу перейшов у галоп. Я проводжала їх поглядом, доки світло-сіра постать коня не зникла між деревами.

І відкинула лук далеко в кущі. Ну от, знову залишилась без зброї. Страх, який досі вдавалося тримати глибоко всередині, одразу підкотив до горла. Поки в руках був лук, я ще могла переконувати себе, що контролюю ситуацію. Тепер же залишалося тільки сподіватися, що Самайн благополучно довезе хлопчика додому, а розбійники дотримаються слова.

Беорхієць сховав обидва мечі й повільно наблизився. Потім простягнув руку долонею догори. Не для знайомства, очевидно. Я неохоче віддала сумку, зняла плащ і підняла руки, дозволяючи себе обшукати. Без теплого хутра холод одразу пробрався під одяг, змусивши мене зіщулитися. Чоловік хутко перевірив сумку і обмацав складки одягу в пошуках прихованої зброї. Плащ і припаси він справді повернув, але руки стягнув довгою мотузкою і, як собаку на повідці, повів до місця їх невеличкого привалу. Якщо він збирається вести мене так всю дорогу, основний караван ми наздоженемо можливо навіть в наступному році.

— Поїдеш зі мною, — сказав беорхієць, навіть не обертаючись, ніби думки прочитав. — Коли мій кінь втомиться, пересядеш до Майрана. За кілька днів наздоженемо решту. Там тебе посадять у клітку, і цього разу не сподівайся втекти.

Я подумки застогнала. Їхати з цим було ще куди не йшло. Він принаймні вмів нормально розмовляти. А от перспектива сидіти в одному сідлі з Майраном подобалася мені приблизно так само, як перспектива бути чиїмось подаруночком. Мабуть, все-таки треба було їхати з де-Міртом. Його товариство тепер здавалося набагато приємнішим.

На галявинці за кущами стояв височенний вороний кінь із потужною шиєю та блискучою, майже вугільно-чорною шерстю. Він спокійно розгрібав носом сніг, намагаючись дістатися до трави, і на нашу появу лише злегка повів вухом. Я мимоволі затримала на ньому погляд. Чимось нагадував коня де-Мірта. Принаймні жеребець виглядав сильним і витривалим, а отже, швидко не втомиться. Можливо, до Майрана мені ще довго не доведеться пересідати. У нинішніх обставинах навіть це можна було вважати доброю новиною.

Вилізти на коня із зав'язаними руками, звичайно, стало тим ще завданням. Я поставила ногу в стремено, спробувала підтягнутися, але кінь саме в цей момент ступив убік. Миттєво втратила рівновагу і невдало впала на правий бік. Біль пронизав ребро так різко, що перед очима спалахнули білі плями. Кілька секунд я навіть дихати не могла. Над головою вибухнув гидкий регіт.

— Дуже смішно, — прохрипіла я, притискаючи лікоть до боку.

Пси! Нічого. Ще подивимося, хто сміятиметься останнім.

З другої спроби я все-таки видерлася в сідло. Розбійник сів позаду, додатково закріпив мотузку так, щоб я не могла зіскочити дорогою, і невдовзі ми рушили.

Їхали швидко. Без можливості нормально триматися руками дорога перетворилась на пекло. Доводилося затискати сідло ногами і всім тілом ловити рух коня, а хворе ребро протестувало проти кожного різкішого поштовху. Кілька разів я небезпечно сповзала набік, після чого беорхієць почав притримувати мене рукою.

Краще не стало. Бути притиснутою до цього дикуна дуже мені не приваблюало. Пахло від моїх супутників огидно. Певно й не знають, що існують такі чудові заняття, як миття і прання. Фу!

Майже весь день ми провели в дорозі. Беорхійці справді поспішали наздогнати караван, тому довгих зупинок не робили. Лише справляти природні потреби. І кілька разів робили невеликі привали біля води, дозволяли коням напитися й трохи перепочити, а потім знову рушали вперед. Під вечір усе тіло боліло від довгої їзди, ноги затерпли, а зап'ястя під мотузкою саднило.

Коли чоловік нарешті оголосив зупинку, я мало не розцілувала його. Для ночівлі вони вибрали невелику затишну галявину, прикриту від вітру густим чагарником. Мене посадили біля одного зі стовбурів і прив’язали так, щоб я могла більш-менш вільно рухати руками, але не відійти далеко. І поки берхійці гралися вв полювання з моїм луком, я собі сиділа жувала свої припаси, а думки постійно поверталися до Мангору. Сподівалась, що хлопчик дістався додому, і що за мною не додумались нікого відправити.

Ніч тим часом ставала дедалі холоднішою. Яскравий місяць піднявся над верхівками дерев, і сніг на галявині заблищав сріблом. У його світлі кожна гілка відкидала довгу синювату тінь, а ліс здавався незвично тихим. Зима поступово набирала оберти. Від морозу рятували багаття, плащ де-Мірта і хутро, яке беорхійці кинули поверх настелених ялинових гілок.

Я влаштувалася зручніше й підняла очі до неба. Дивне все-таки в мене життя. Можна було назвати все це катастрофою. А можна було і черговою пригодою, яких я пережила безліч. Цікаво, що робили б на моєму місці Сальвія чи Альвана? Як почували б себе? Тендітним дівчатам було б однозначно важче, тим паче без досвіду подорожей і виживання. Дядько Хатвор… Хотіла затриматись на цій думці трохи довше, але зрештою чомусь в голові застрягла зовсім інша людина. Хельвдан. Що зробив би де-Мірт? Я тихенько хмикнула. От кого було складно уявити прив’язаним до дерева під наглядом двох работорговців. Найімовірніше, до цього моменту обоє вже лежали б мордою в снігу, зв’язані власними мотузками, а генерал спокійно вирішував би, до яких казематів Сонячного палацу їх відправити.

Я перевела погляд на вогонь. Що могла зробити я? Не так багато, як хотілося б. Можна було б знову втекти, але вони повернуться в Мангор мститись. Моє життя має якусь цінність для цих псів, отже смерть мені не загрожує. Принаймні поки що. А далі… Далі побачимо. У будь-якої в’язниці є двері, у будь-яких дверей — замок, а замки, як показував досвід, далеко не завжди були такими надійними, як думали їхні власники. Безвихідних становищ не буває. Іноді просто доводиться трохи довше шукати вихід. Від цієї думки стало трохи спокійніше.

Я повернулась на здоровий бік і згорнулась калачиком. Поступово думки почали плутатися, голоси беорхійців біля багаття віддалялися, тріск дров ставав тихішим. Заснула.