Раді Вас бачити!

Я судомно відсунулася назад, доки спина не вперлася в стіну печери. В голові одна за одною спалахували гарячкові думки, жодна з яких мені не подобалась. З темряви долинув тихий шурхіт. Хтось рухався в мій бік. Невдовзі я побачила темний силует, що поступово відокремлювався від мороку печери. Високий широкоплечий чоловік наближався без поспіху.

Ну все. Кінець мені. Вистежили, поки я тут безтурботно подорожувала сонним царством. Подумки застогнала. Шляхів відступу не було, з усіх боків оточили стіни, а єдиний вихід загородив незнайомець. Зброю відібрали беорхійці ще тоді, і захищатись було нічим.

— Від білок ховаєшся чи від кроликів? — глузливо спитав силует.

Особи було не розгледіти, але вимова була без типового південного акценту. Втім тон мені все одно не сподобався. Я й сама зараз сиділа в кутку і тремтіла, як білка загнана!

— Від зграї беорхійських бандитів, — нарешті відповіла я.

Чи заслуговував він на довіру, гадки не мала, але приховувати, від кого втекла, сенсу не бачила. Якщо він з ними — і так знає. Якщо ні — розкриття цієї інформації ніяк мені не загрожувало.

Чоловік трохи схилив голову набік.

— І що беорхійці могли робити в Мерані? Невже ти настільки цінна бранка, що заради тебе вони вирішили порушити умови мирної угоди двох держав, ризикуючи розв'язати нову війну?

— То значить я вже в Мерані, — з полегшенням зітхнула, проігнорувавши іронічну зверхність в свій бік. — Схопили мене на території Елесану, неподалік від кордону.

— А що ти забула в Елесані? Та ще й… одна?

— Довелося завітати у справах.

— У справах значить…

Незнайомець зробив ще кілька кроків у мій бік, поки не опинився зовсім близько, і простягнув руку. Велику руку. Я знову засумнівалася, чи не дикун він із тієї банди. Цікаво, скільки разів за останню добу я ще пошкодую про власні рішення? Простягла руку у відповідь, і чоловік одним плавним рухом допоміг мені підвестися. Затерплі ноги відразу підігнулись, а ребро пронизав гострий біль, і я ледве витримала, аби не скрикнути і не схопитися за бік. Довелось стиснути зуби і швидко вирівнятись. Не можна показувати свої слабкі місця. Щось м’яке зісковзнуло і впало до ніг. Здивовано опустила очі. Плащ. Важкий, з густим хутряним коміром. Тільки тепер я збагнула, що весь цей час, поки спала, була вкрита теплою накидкою. Чоловік мовчки підняв її, обтрусив, накинув на плечі і попрямував до виходу з печери.

Не давало спокою питання, хто він, дідько, такий? Аби був беорхійцем, то вже б тягнув до табору. Просто якісь пересічні люди цими місцями не вештаються, особливо зараз. Вірогідно він побачив мене і слідкував, інакше наряд випадково натрапив би саме на цю печеру. Але чому вкрив своїм плащем і сидів тут, поки я не прокинусь? Дивний.

Кілька секунд вагалась, чи варто йти за ним, але цікавість таки переважила підозрілість, і я обережно вибралась зі сховку вслід за чоловіком. Після непроглядної темряви печери навіть м’яке вечірнє світло боляче засліпило. Довелося примружитися й прикрити обличчя долонею, чекаючи, доки перед очима перестануть плавати яскраві плями. Сонце вже ліниво закочувалось за обрій. Я справді проспала весь день. Озирнулась навколо. Останні промені і вогонь багаття, що весело танцювало на кострищі за кілька кроків від входу в печеру, забарвили галявину в мідно-золоті відтінки. Оточене пагорбами і чагарниками, це місце здалось на диво напрочуд затишним.

Погляд зупинився на незнайомому чоловікові. Він стояв, нахилившись до вогню, і щось помішував у казанку. Тепер я нарешті могла його роздивитись. На ньому красувалася броня імперії: темні, майже чорні шкіряні нагрудник, наручі й поножі, багатий плащ. Схоже вбрання бачила лише здалеку у особистих гвардійців Калантіеля. То він елітний солдат армії Іллемани? Але чому тоді один? Та ще й тут.

— Як твоє ім'я, втікачка ти наша? — запитання незнайомця висмикнуло з роздумів.

Можна подумати, я тут справді від білок ховалась, а не від натовпу озброєних дикунів.

— А самі Ви представитися не бажаєте, перш ніж у жінки ім'я випитувати? — хмикнула я. — Негоже солдатові імператорської армії етикету не знати!

Може, він вирішив, що ситуація дозволяє нехтувати правилами пристойності, а може, й справді їх не знав. Але тоді хіба потрапив би до тої частини війська, що найбільш наближена до імператора? Чи може це якийсь грабіжник, що зняв речі з нещасного убитого воїна, і тепер розігрує цей театр перед майбутніми жертвами?

Чоловік завмер із ложкою над казанком.

— Солдатові? — здивовано перевів погляд на мене.

А тоді несподівано розсміявся. Сміх у нього виявився низьким, грудним і таким щиро веселим, що я остаточно перестала розуміти, що тут відбувається. Ну чудово. Може він все-таки божевільний. І тоді навіть не знаю, який з варіантів гірший.

— Перепрошую за цей прикрий недогляд. Дозвольте представитися: Хельвдан де-Мірт, головнокомандувач армії імперії Іллемани, — чоловік схилився в шанобливому жесті, приклавши кулак до серця, і чорне довге волосся, прибране назад, водоспадом стекло по плечах на груди.

Я ошелешено і абсолютно безсоромно витріщилась на нього. Що? Головнокомандувач? Той самий Хельвдан де-Мірт?! Найближчий друг Калантіеля де-Сурта, людина, чиє ім’я знали навіть ті, хто армією цікавився приблизно так само, як я — вишиванням серветок? Бути не може! Він мав би слухняно сидіти біля ніг свого дорогоцінного імператора, вилизувати його чоботи та туфельки його коханок. Аж ніяк не вештатися лісами та печерами на іншому кінці материка.

Судячи з поблажливої усмішки де-Мірта, якщо це звісно він, моє обличчя в цей момент було надзвичайно красномовним. Напевно звик, що жінки ледь не свідомість втрачають при згадці його імені та звання. І моя реакція для нього не новинка. Пф. Подумаєш, генералішка якийсь! Я швидко стерла з обличчя подив і надала йому якомога байдужішого виразу.

— Я представився, — нагадав він, і в кутиках його губ усе ще ховалася усмішка. — Тепер ваша черга, панно.

— Міра. Просто Міра, без іменитого прізвища, титулів і привілеїв, — гидливо кинула, показуючи свою зневагу до всіх цих високих чинів і імен.

Прізвище в мене, звісно, було. Але називати його першому зустрічному, який представився головнокомандувачем, я не збиралася. Батьки свого часу були далеко не останніми людьми в рідній провінції, і якщо переді мною справді Хельвдан де-Мірт, наше прізвище цілком могло бути йому знайоме. А якщо не він — тим паче краще мовчати.

— Що ж, приємно познайомитися, просто Міро без іменитого прізвища, — спокійно відповів чоловік. Здається, мій випад його анітрохи не зачепив. — Треба поїсти та вирушати. Якщо ти й справді біжиш від беорхійців, то вони скоро будуть тут. Куди ти прямуала — спитав і жестом запросив до багаття.

— До Кархейму. В Кандевуді чекають замовники, але пішки я не дійду. Треба роздобути коня десь в найближчому поселенні.

Поки ми розмовляли, сонце опустилося ще нижче, і холод уже почав пробиратися під одяг. Відмовлятися від тепла, а тим паче від їжі, було б відверто безглуздо.

У казанку варилося щось дуже смачне та м'ясне. Від дивовижного аромату запаморочилося в голові, і болісно стиснувся шлунок. Тільки зараз усвідомила, що нормально не їла два дні. Ми сіли на стовбур поваленого дерева за метр від вогнища. Чоловік звідкись дістав срібну ложку і простягнув мені, а казанок зняв з вогню і поставив між нами. Навіть у ліс головнокомандувач імператорської армії ходить зі сріблом. Я ледь стримала посмішку. Хельвдан, не звертаючи на мене уваги, зачерпнув трохи гарячого варива й спокійно відправив до рота. Не помер. Чудово. Я обережно зробила те саме. М’ясо виявилося м’яким, бульйон — густим і пряним, а після догого голодування це взагалі здалося найкращою стравою, яку я куштувала в житті. Н другій ложці я забула про пристойність. На третій — про головнокомандувача. Далі рахувати перестала. Де-Мірт спершу зосереджено їв, а потім я помітила, що він уже відверто розважається, спостерігаючи, як я спустошую його казанок. Час від часу чоловік навіть примудрявся перехопити кілька шматків м’яса раніше за мене.

— То все ж як ти потрапила в полон? — чоловік порушив тишу.

— Я ж сказала, опинилася не в тому місці не в той час, — байдуже кинула, дожовуючи чергову порцію.

— Дуже змістовно.

— Стараюсь.

Не бачила, але майже фізично відчула, як співрозмовник закотив очі.

— Що ти робила в Елесані сама, без супроводу? Які справи можуть бути у молодої дівчини в окупованій провінції? — в голосі вже чулося легке роздратування.

— Це допит? — вперше за весь час по-справжньому підвела очі до чоловіка навпроти і зустрілась з ним поглядами.

М’яке світло полум’я ковзало його обличчям, вихоплюючи з присмерку чіткі лінії вилиць, виразного підборіддя та прямого носу. Маленькі іскорки танцювали в очах, що пильно спостерігали за мною. Майже чорне, трохи хвилясте волосся у відблисках вогню набуло теплого відтінку та вільно спадало за спину. Очі здавалися темнішими, ніж були насправді, але щоразу, коли в них відбивався вогонь, проступав незвичний бурштиново-зелений колір. Я затримала погляд трохи довше, ніж збиралась. Варто було визнати — вродливий. Навіть дуже. Принаймні тепер стало зрозуміло, чому навколо його імені стільки жіночого галасу. Шкода тільки, що до гарної обгортки додавались непомірні самовпевненість і гордість, і бажання лізти не в свої справи.

— Ні, це не допит, — відповів він уже жорсткіше. — Але я відповідаю за порядок в Ілемані. Якщо беорхійці викрадають людей на наших землях або перетинають межі, які визначає мирна угода, мені потрібно про це знати.

Його обличчя помітно змінилося. Легка усмішка зникла, вилиці напружилися, а погляд став важчим. О, здається, я таки примудрилася його роздратувати.

— Аби ви відповідали за порядок, а не вештались бозна де, нікого б не викрадали і нічого б не порушували, — я зло кинула ложку в порожній казанок і встала. — Я багато подорожую Ілеманою, передаю листи, звістки, виконую невеликі доручення, шукаю зниклих людей, ризикую своїм життям, щоб хоч якось допомогти народу оговтатись після війни. І за весь цей час я жодного разу не бачила, щоб варта в містах чи селищах хоч якось реагувала на це свавілля. Ви натираєте Калантіелю чобітки до блиску і отримуєте гори золота, поки прості люди вимушені терпіти постійну небезпеку на своїх же землях і виживати.

Більше він нічого не сказав і навіть не дивився в мій бік, зосередившись на збиранні своїх речей. На ліс остаточно опустилися сутінки. Хельвдан загасив багаття, засипав тліюче вугілля землею і розворушив носаком чобота, щоб не привертати увагу до місця нашої стоянки.

— Дякую за вечерю. — Після короткої паузи додала: — І за плащ, поки спала.

Він лише кивнув.

Я невпевнено рушила до стежки, що вела в бік Інтесари. Без тепла багаття холод відчувався значно гостріше, і вже за кілька кроків я мимоволі зіщулилася, обхопивши себе руками. Треба було якнайшвидше дістатися Мангора — дому моєї другої сім’ї — бо довго я на такому холоді не протягну. До Кархейму звідси було значно далі, а Інтесара вже виднілася між деревами темною громадою. Якщо не заблукаю і погода остаточно не зіпсується, шанс дістатися додому цілком реальний. Але пішки, звісно, доведеться плентатися довго.

— Ми їдемо до Валлона через Кандевуд! — долинув позаду голос головнокомандувача. — Це в іншому напрямку. Якщо підеш цією стежкою, зробиш чималий гак, а погода зараз не надто сприяє прогулянкам. Можу запропонувати продовжити шлях до Кархейму разом із нами.

З нами? Отже, він не один. Пропозиція була розумною. Навіть дуже. Подорожувати із загоном імператорських воїнів незрівнянно безпечніше, ніж самій блукати зимовим лісом без зброї та коня. І все-таки щось усередині опиралося. Чи могла я йому довіряти? За весь цей час Хельвдан не зробив нічого, що давало б привід боятися його. І все ж переді мною стояв друг Калантіеля. Людина з того самого кола, якому я не довіряла анітрохи, яке презирала всім серцем.

— Мої плани тепер трохи змінились, — почала я говорити, а чоловік рушив в мою сторону широким кроком. Його похмурий вираз обличчя напружив, втім я продовжила: — Пряма дорога мені не підходить, тому нам в будь-якому разі не… — договорити вже не встигла.

Він зупинився близько. Надто близько. Я мимоволі відступила б, якби ноги не відмовилися слухатись. Довелося лише задерти голову й дивитися на нього, намагаючись зрозуміти, що саме з усього сказаного нарешті переповнило чашу його терпіння. Кілька секунд Хельвдан мовчки роздратовано дивився мені в очі. Я теж не відводила погляду, хоча серце вже калатало значно швидше, ніж хотілося б. Несподівано його вираз пом’якшав. Він тихо видихнув і зняв з плечей плащ. Я навіть не встигла усідомити, що відбувається, коли важка тепла тканина огорнуло моє тіло, а хутро ніжно залоскотало щоки і підборіддя. Холод вечірнього повітря моментально відступив. Від несподіванки я завмерла.

Хельвдан нахилився, щоб застебнути фібулу. Його пальці швидко впорались із застібкою, але на коротку мить я відчула тепло його подиху на шиї. Шкірою миттєво побігли мурашки. І точно не від холоду. Я розгублено підняла на нього очі. Що це зараз було?

Чоловік випростався. Кілька секунд мовчки розглядав мене, ніби перевіряючи, чи достатньо добре закутав свою невдячну знахідку, а потім так само спокійно відступив. Тканина ще зберігала тепло його тіла. Від хутряного коміра ледь відчутно пахло хвойним лісом після дощу, солодкуватим сандалом і чимось терпким, чого я не могла розпізнати. Дивно приємний запах. От тільки думати про це зараз було зовсім недоречно.

Із заростей на протилежній стороні галявини Хельвдан вивів вороного коня. Він легко застрибну в сідло, зібрав повід і коротко свиснув. Між деревами на схилах один за одним почали з’являтися вершники. Темні постаті виринали з вечірньої темряви майже безшумно, і вже за кілька митей я нарахувала цілий загін. На всіх була чорна форма імператорської армії. Я повільно перевела погляд знову на Хельвдана. Останні сумніви зникли. Переді мною справді височів той самий Хельвдан де-Мірт — головнокомандувач армії Ілемани, близький друг Імператора Калантіеля де-Сурта та один із найвпливовіших людей імперії власною персоною. Він і справді виглядав саме так, як, мабуть, уявляли його численні прихильниці: впевнено тримався в сідлі, спина пряма, темне волосся спадало на плечі, а в кожному русі відчувалася та невимушена впевненість людини, яка звикла командувати й не сумнівалася, що її накази виконають. Та сама «порода», від якої мліли молоденькі панянки. Тільки не я.

Де-Мірт затримав на мені погляд ще на кілька секунд. Я не могла зрозуміти його виразу — чи то досі сердився, чи то хотів щось сказати, але передумав. Зрештою він лише ледь схилив голову на прощання, пришпорив коня й рушив геть. Загін потягнувся слідом. Я дивилася їм услід, доки останній вершник не зник поміж дерев, і лише тоді помітила, що все ще стискаю краї Хельвданового плаща.

За всіма законами здорового глузду я мала радіти. Мені пощастило. Неймовірно, майже непристойно пощастило. Я втекла від работорговців, знайшла безпечний прихисток, проспала пів дня, а потім мене нагодував і зігрів чоловік, який цілком міг пройти повз і не перейматися долею якоїсь незнайомої втікачки. Я мала бути вдячна. То чому натомість усередині ворушилося таке неприємне, гірке відчуття? Відповідь я знала. Бо плащ належав не просто чоловікові, який допоміг мені в лісі. Це була річ людини з ненависної мені верхівки влади, яку я давно і міцно зневажала. Варто було згадати Елесан, як вдячність упиралася в стару і надто глибоку образу. Перед очима поставали люди, яких більше не було. Рідні місця, що колись здавалися найнадійнішими у світі. Війна, після якої все змінилося. Мирна угода, що для когось стала порятунком цілої імперії, а для мене назавжди залишилася днем, коли Елесан віддали на поталу Беорхії. І де-Мірт був частиною цього світу. Можливо, навіть частиною тих рішень. Я опустила погляд на темний плащ, щільніше загорнулася в нього й сердито видихнула. От же ж.

Десь далеко між деревами раптом почувся слабкий шум. Насторожилась і пильно прислухалась. За кілька секунд звук повторився, цього разу виразніше, а потім до нього додався ще один — далекий і нерозбірливий. Це нагадало, що беорхійці нікуди не поділися. Я востаннє глянула в той бік, де зник загін де-Мірта, поправила накидку і швидко рушила до стежки.