Раді Вас бачити!

Чим ближче я підбиралась до Інтесари, тим відчутніше холоднішало. Навіть теплий плащ де-Мірта від пронизливого вітру захищав не повністю. Хоча без нього я б, напевно, вже давно перетворилася на ходячу бурульку і лишилася б там валятись до весни.

Втомлено човгала ногами по припорошеній снігом землі, кутаючись у хутряний комір по самий ніс. Плащ був завеликий і часом заважав іти, зате чудово зберігав тепло, а від хутра досі ледь відчутно пахло його власником: хвойним лісом після дощу, солодкуватим сандалом і ще чимось терпким, що я ніяк не могла впізнати. Вдихаєш — і на мить стає затишніше. Втім, затишок був оманливим. Пронизливий вітер все одно забирався крізь найменші щілини під одяг й змушував мене тремтіти так сильно, що часом зуб на зуб не потрапляв.

Якщо в Елесані ще трималась пізня осінь, то в цій частині Мерану вже поністю панувала зима. Тонкий шар снігу не танув навіть на сонці. Вогонь розводити стало дедалі важче. Відсирілі гілки вперто не бажали займатися, скільки не танцюй над ними, а коли полум’я нарешті з’являлось, воно виходило маленьким, кволим і намагалося згаснути від першого ж пориву вітру. На багаття іноді йшло мало не стільки ж сил, скільки на цілий день монотонного блукання горбистим лісом. Кожен нічліг перетворився на справжнє випробування. З їжею справи були ще гірші. Про нормальне полювання без зброї годі було й мріяти. Лук зараз вирішив би половину моїх проблем, але його разом із рештою речей відібрали беорхійці. Ставити пастки я вміла, проте для цього потрібно було знайти підходяще місце й чекати, чого я собі дозволити не могла. Їла все, що вдавалося знайти дорогою, але кілька жалюгідних підмерзлих ягід і горіхів — це не обід. Ще непокоїли сліди. На темній землі їх можна було приховати, а от на снігу кожен мій крок залишав чіткий відбиток. Місця ночівлі теж видавали мене з головою: прим’ятий сніг, хвойні гілки, попіл від багаття. Я витрачала дорогоцінний час, намагаючись замести все за собою.

Судячи з того, що за весь цей час я так і не почула за спиною погоні, мої старання не були марними. Та з кожним днем радіти цьому ставало дедалі важче. Я слабшала. Спочатку намагалась не звертати уваги, але одного ранку ледь змусила себе підвестись на ноги, і голову перше закралась думка, яку я вперто відганяла. Невже я справді можу загинути отак? Я примудрилася втекти з полону від цілої банди работорговців. Не раз зустрічалася віч-на-віч із дикими звірами, відбивалася від розбійників на дорогах, пережила стільки сумнівних пригод у різних провінціях Ілемани, що могла б роками лякати ними чужих дітей. Та й п’яних мужланів, які чомусь вважали самотню жінку легкою здобиччю, за роки подорожей мені доводилося ставити на місце неодноразово. І після всього цього я просто не дійду додому? Якщо доля хоче мене прикінчити, нехай вигадає щось цікавіше. Ця думка трохи підбадьорила, хоча тіло мого бойового настрою не розділяло.

На коні дорога зайняла б кілька днів. Пішки я блукала лісом уже близько тижня. Пошкоджене ребро безперервно нило й не дозволяло нормально відпочивати. Здається, ще й захоріла. Саме цього й бракувало для повного щастя. Почало дерти горло, тіло налилося важкістю, а м’язи й кістки ломило так, наче напередодні мене добряче відлупцювали.

Я щільніше загорнулася в плащ і продовжила йти, дивлячись собі під ноги. Думати про хворобу не хотілося. Якщо дозволю собі визнати, наскільки мені кепсько, можна просто сісти під найближчим деревом і більше не підвестися. А я була вже близько. Зовсім близько. Десь за цим лісом, біля підніжжя гори, стояли знайомі дерев’яні будиночки. Там був дім. Я намагалась триматися за цю думку. Уявляла, як побачу перші дахи, як зайду у двір, як відчиняться знайомі двері й назустріч мені долине голос тітки Анни. Ще трохи. Треба тільки дійти.

Перед очима раптом виникла зовсім інша картина. Яскрава й тепла. Змовий ліс навколо почав непомітно відступати.

Я розплющила очі і солодко позіхнула. М’яке сонячне світло пробивалося крізь зелену фіранку маленького вікна в моїй кімнаті на горищі. Десь знизу дзенькнув посуд, рипнули дверцята шафки, а потім пролунав приглушений сміх Сальвії. У повітрі витав приємний аромат свіжих булочок із корицею. Тітка Анна знала, як зробити будь-який ранок добрим.

Я вдихнула на повні груди та усміхнулась.

— Міро, золотце! — приємний мелодійний жіночий голос покликав мене. — Час снідати!

— Уже встаю! — гукнула у відповідь.

Я відкинула ковдру, спустила ноги з ліжка й скривилася, торкнувшись босими ступнями прохолодної підлоги. Старі дошки жалібно рипнули, коли я підвелася, а потім ще кілька разів обурено озвалися, поки йшла до сходів. Моя кімната була маленькою, із похилою стелею, під якою дядько Хатвор постійно боявся вдаритися головою, зате вона була тільки моєю. У сонячні дні тут завжди було світло й тепло, а з вікна відкривався краєвид на сад і клаптик дороги за парканом.

Я швидко спустилася вузькими дерев’яними сходами і одразу потрапила в знайомий гамір ранкової кухні. Всі вже зібралися. Тітка Анна саме накладала в глиняні тарілки яскраву гарбузову кашу, раз у раз здуваючи з обличчя світлий локон, що вибився з-під хустки. Дядько Хатвор задумливо дивився в якісь папери, чухав кучеряве каштанове волосся на потилиці і смішно ворушив вусами час від часу. Він сидів у своєму улюбленому бордовому кріслі, яке єдине здавалося недоречним у цьому домі. Велике, темне, воно ніяк не пасувало до світлої кухні-вітальні з її теплими жовтими стінами, дерев’яними меблями й вишитими мереживними серветками. Проте дядько його обожнював. Сальвія тим часом сиділа за столом і перебирала тонкими пальчиками свіжі блакитні квіти у вазі. Вони були майже такого самого кольору, як її очі. Сестра щось тихенько наспівувала собі під ніс і легко погойдувала ногою в такт мелодії.

— Доброго ранку, — оголосила я, ступивши з останньої сходинки.

Сальвія миттю повернула голову, і її обличчя осяяла усмішка.

— Міро!

За секунду вона вже обіймала мене так міцно, ніби ми не бачилися щонайменше рік, а не спали в сусідніх кімнатах.

— І тобі доброго ранку, люба, — усміхнулася тітка Ганна, розливаючи трав’яний чай по глиняним кухлям.

Дядько теж відірвався від паперів. На мить наші погляди зустрілися, він тепло всміхнувся та кивнув мені, а тоді знову повернувся до читання. Останнім часом він став мовчазнішим. Особливо після тієї їх з тіткою розмови, коли я випадково дізналася правду про батьків. Він ніколи не ставився до мене гірше, не віддалявся по-справжньому, але щось у ньому відтоді змінилось. Наче разом зі старими спогадами я ненароком відчинила двері, які він багато років намагався тримати зачиненими. Я не любила про це думати. А Сальвія взагалі рідко дозволяла мені надовго занурюватися в похмурі думки.

— Міро! Міро! Підемо після сніданку до річки? — заторохтіла вона, тягнучи мене за руку до столу. — Я тобі таке-е-е покажу! — і змовницько підморгнула.

— Що саме?

— Не скажу.

— Тоді звідки я знаю, чи хочу це бачити?

Сальвія обурено насупилася.

— Хочеш.

— Ясно. Переконливий аргумент.

— То підемо?

Я засміялася.

— Звісно підемо!

Відмовляти Сальвії загрожувало серйозною образою. Якщо вона щось задумала, простіше погодитися одразу, ніж наступні пів години слухати сотню причин, чому ти неодмінно маєш це зробити. Нам обом уже виповнилося п’ятнадцять, але часом вона все ще залишалася такою самою безтурботною дитиною, якою була кілька років тому. Наївною, легкою, трохи вітряною й нездатною довго сумувати через щось одне. Колись мене це навіть дратувало. Тепер я любила в ній ці риси найбільше.

Тим часом стіл був накритий, і ми нарешті взялися до сніданку. Тітка Анна була дивовижною господинею. Те, що вона готувала, завжди викликало захоплення. Якимось дивом вона вміла навіть найпростішу страву приготувати так, що хотілося вишкребти все до останньої крихти. Навіть трав’яний чай виходив особливим — трохи солодкуватим і пряним, із запахом сухих трав і літньої луки, нагрітої сонцем.

Я обвела поглядом стіл і усміхнулась. Як же добре… Нехай людей, які дали мені життя, більше не було поруч. Нехай маму й тата я вже ніколи не побачу, як би не хотіла повернути час назад. Їхня відсутність все ще боліла, і, мабуть, цей біль ніколи не зникне остаточно. Та я не була сама. У мене залишилися вони. Люди, які прийняли мене до свого дому, виростили як рідну і не давали відчути себе зайвою. Я дивилася на них і відчувала, як усередині розливається тихе, спокійне тепло. Ось він. Дім.

Я потягнулася до чашки з чаєм, але не відчула тепла нагрітої глини під пальцями. Насичений аромат кориці став слабшим. Я вдихнула ще раз, намагаючись утримати його, проте запах продовжував танути, а разом із ним кудись віддалялися голоси. Сміх Сальвії звучав дедалі тихіше, обличчя тітки Анни втрачало чіткість, сонячні плями на підлозі потьмяніли. Стало холодно.

Я повільно виринула з марення і не відразу зрозуміла, що лежу на снігу. Усвідомлення прийшло разом із панікою. Я спробувала спертися на руки й підвестися, але лікті відразу підігнулися, і тіло безсило завалилося назад. Перед очима попливло, у вухах глухо шуміла кров, а власне дихання здавалося дивно далеким. Тільки не зараз! Я ж майже дійшла до Мангору… Прокляття…

— Гей, хто там? Дивись! — пролунав тонкий дівочий голос.

— Де? — відповів чоловік.

— Там, біля дерев! У снігу хтось ворушиться!

Почувся хрускіт снігу під чоботами. Спочатку далекий і невиразний, але він швидко наближався. Хотілося покликати їх. Сказати бодай щось. Губи не слухалися.

— Тут жінка! — голос дівчини звучав уже зовсім близько, а за мить вона здивовано додала: — Дивись на плащ. На ньому імперський герб!

Я з останніх сил розліпила очі. Наді мною схилилися дві постаті, але розгледіти обличчя не вдалося. Світ розпливався темними й світлими плямами, обриси дерев хиталися, і все здавалось неприродно яскравим. Чиясь долоня торкнулася моєї шиї.

— Вона ще жива, — схвильовано промовила дівчина. — Бери її швидше. Треба віднести до хати.