Раді Вас бачити!

Я прокинулася від тихого стуку у двері. Кілька секунд лежала нерухомо, ще не до кінця виринувши зі сну, а тоді почула знайомий жалібний рип. Двері повільно прочинились, і до кімнати несміливо зазирнула невисока білява дівчина. Сон зник миттєво. Сальвія стояла на порозі, стискаючи пальцями поділ світло-синьої сукні з білим фартухом. За два роки вона трохи змінилася, подорослішала, але залишилася такою ж тендітною й світлою, якою я її пам’ятала. Блакитні очі сестри блищали від вологи. Вона дивилася на мене так, ніби не вірила, що це справді я.

По моїй щоці скотилася велика сльоза.

— Сальві…

Вона стрімко перетнула кімнату, впала навколішки біля ліжка й обережно схопила мою долоню обома руками. Її пальці тремтіли.

— Міро! Боги, Міро! Де ти була? Що з тобою сталося?

Сальвія гарячково оглядала моє змарніле обличчя. Я накрила її руки своїми і усміхнулась, хоча від слабкості навіть це давалося не легко.

— Сальві, як же я за тобою сумувала…

— А я за тобою, мила! — Вона притиснула мою долоню до щоки, а потім знову тривожно придивилася до мене. — Та що з тобою сталося? Альвана сказала, що тебе знайшли в лісі ледь живу, з гарячкою…

— Та нічого особливого, — якомога безтурботніше відповіла я. — Потрапила в полон до беорхійських собак, утекла, зустріла й добряче роздратувала… тобі сподобається… Хельвдана де-Мірта. А потім близько тижня виживала сама в зимовому Меранському лісі. Дрібниці, сама розумієш.

Я навіть рукою махнула, ніби йшлося про невдалу поїздку на ярмарок. Сальвія застигла.

— Пана Хельвдана де-Мірта? — ахнула сестра і прикрила рота долонею. — Того самого?

Ну звісно. Ще секунду тому вона плакала, а тепер дивилася на мене широко розплющеними очима, і від сліз не залишилось і сліду. Я не витримала і розреготалась.

— Боги, Сальві! Я ледве не померла в лісі, а з усього сказаного тебе найбільше зацікавив якийсь чоловік? — Сміх відразу відгукнувся болем у ребрі. Я охнула, притиснула долоню до боку, але усміхатися не перестала. — Ти в своєму репертуарі.

— Взагалі-то я за тебе дуже навіть переживаю! — обурилася Сальвія. — Це по-перше. А по-друге, він не «якийсь чоловік». Це Хельвдан де-Мірт! — Дівчина раптом перевела погляд кудись убік і завмерла. — Так ось чий на тобі був плащ!

Я застогнала.

— Та що вам усім дався цей плащ? Звичайна накидка.

— Міро, про цю твою «звичайну накидку» вже пів села гуде! Генеральський плащ! — Сальвія підсунулась ближче, і в її очах з’явився той самий небезпечний блиск, який я чудово пам’ятала з дитинства. — Ти що, відлупцювала де-Мірта й відібрала плащ?

— Що?!

— Тоді поцупила, поки він не бачив?

Я мовчки із засудженням подивилася на неї.

— Або… — Сальвія примружилася, і її усмішка стала зовсім підозрілою. — За два роки подорожей ти переглянула свої погляди на чоловіків, спокусила головнокомандувача, і тепер ходиш у його одязі?

Я знову засміялася, цього разу обережніше, передбачаючи новий приступ болю.

— І ти туди ж!

Я помітила Альвану, яка тихенько стояла біля дверей і спостерігала за нашим возз’єднанням. Перевела на неї награно невдоволений погляд.

— Він сам віддав мені плащ, — пояснила я, але, здається, мені не повірили.

Сальвія недовірливо примружилася.

— Сам?

— Сам.

— Добровільно? Чи під ментальним впливом? Може, ти його залякала? Морально задавила? Катувала? Або все-таки…

— Я його не спокушала! — перебила я, поки її фантазія не завела нас зовсім далеко. — І не катувала, не залякувала і не била. Ми випадково зустрілись у лісі. Він нагодував мене, а коли зібрався їхати далі, віддав свій плащ, бо беорхійці забрали мій теплий одяг. Просто пожалів мене чоловік. Розумієш? Пожалів. І все.

Я скривилась. Звучало принизливо. Сальвія ж почула зовсім не те, що я намагалася їй пояснити.

— Він пригостив тебе вечерею? — її голос одразу став мрійливим. Я ж закотила очі. — А який він? — не вгамовувалась вона. — Справді такий вродливий, як про нього розповідають?

Два роки минуло, а вона залишилася тією самою Сальвією, яка могла годинами говорити про хлопців, романтичні історії, весілля й прекрасних незнайомців. Світ навколо змінювався, починалися й закінчувалися війни, люди втрачали все, а Сальвія все одно знаходила місце для любові. Дивним чином це навіть тішило.

— Ну… так, — неохоче визнала я. — Вродливий.

Сальвія миттю пожвавішала.

— А який?

— Та звичайний.

— Ну, Міро!

— Що?

— Розповідай.

Я тяжко зітхнула.

— Довге чорне волосся, трохи хвилясте. Очі бурштиново-зелені, дивиться прямо в душу, аж іноді хочеться запитати, що саме він намагається в тобі розгледіти. Обличчя мужнє, риси чіткі, підборіддя… ну, таке…

— Яке?

— Сальві! Досить.

Вона захихотіла. Я спробувала згадати, що ще можна сказати, і перед очима чомусь одразу виник Хельвдан біля багаття. Усміхнений, в напівтемряві, з цим танцюючим вогником в очах. Відігнала непроханий образ з голови.

— Звичайне! А коли всміхається, на щоках з’являються ямочки, — доповнила і замовкла.

Сальвія теж мовчала. Але її усмішка ставала дедалі ширшою.

— Нічого особливого! — ця тема вже почала дратувати. — Усе як люблять дівчата. Гарна обгортка, але не більше. Пиха — ого-го. Вічно чимось невдоволений, гордий і… і бісячий. Типовий сноб.

— Треба ж, — протягнула Сальвія. — А кажуть, що він найгалантніший чоловік в усій Ілемані. Стільки незаміжніх дівчат про нього мріють. Навіть сам імператор популярністю поступається. Хоча Калантіель, кажуть, теж неймовірно вродливий і харизматичний.

— Брешуть.

— Ти ніколи його не бачила, — фиркнула сестра.

— Мені це не заважає розуміти, що то за гнила особа.

— Ну гаразд. Але ж де-Мірт про тебе подбав? Нагодував, плащ віддав… І за ним убивається вся жіноча частина імперії. То може не такий він і поганий?

Я мовчки склала руки на грудях і стисла губи. Сестра дивилася на мене з абсолютно невинним виразом.

— Ну гаразд. Якщо де-Мірт тобі не догодив, знайдемо кращого нареченого.

— Сальвіє! — рикнула я. — Навіть не думай!

Сестра демонстративно підняла руки догори, а я відкинулася на подушки. Не те щоб я принципово була проти стосунків. Просто ніколи особливо не уявляла себе в них, а тим паче не будувала мрій про заміжжя. Мені вистачало власного життя, мандрівок, роботи й постійних пригод, які знаходили мене навіть тоді, коли я дуже їх не хотіла. Сальвія ж була моєю повною протилежністю. Ще з дитинства вона легко дружила з хлопцями, закохувалася, розчаровувалася, знову закохувалася й могла годинами фантазувати про майбутнє весілля. Десь у тому майбутньому на неї неодмінно чекав прекрасний чоловік, гарний будинок і життя, сповнене романтики. Я її мрій не розуміла.

— Ти ж знаєш моє ставлення до нинішньої влади та усіх, хто до неї наближений, — нагадала я. — Та й які мені наречені? Подивись на мене. Я постійно десь вештаюсь, можу зникнути на кілька місяців, повертаюся то в синцях, то в подряпинах, господарство мене цікавить приблизно ніяк, дітей я не хочу, характер жахливий, і роблю все одно завжди по-своєму. Кому потрібна така дружина?

Сальвія подивилася на мене так, наче я щойно сказала найбільшу дурницю у своєму житті.

— Багатому і вродливому, звісно. Інших біля тебе не бачу, — вкотре її очі загорілись. — Ти надто прискіплива до себе, мила. Наче в дзеркало ніколи не дивилася. — Вона піднялася з колін і влаштувалася на краєчку ліжка, роздивляючись мене з удавано серйозним виглядом. — Очі зелено-блакитні — це завжди в моді. Волосся довге, густе, а на сонці взагалі золотом відливає. І навіщо ти постійно ховаєш його в косу?

— Щоб воно не лізло мені в рот під час їзди верхи.

Сальвія проігнорувала моє зауваження.

— Постава гарна, сама струнка, підтягнута. Та якби ти не була мені сестрою, я б сама в тебе закохалася!

Я скептично звела брову.

— А характер?

— Ну… — вона замислилася. — У всіх є недоліки.

— Дякую.

— Зате з тобою ніколи не нудно! Покірні та тихі можуть швидко набриднути.

— Ага. Ухилятися від предметів, які летять тобі в голову під час сварки, — надзвичайно захопливе сімейне дозвілля. Точно не занудьгуєш.

Сальвія голосно і дзвінко розсміялася. У двері тихенько постукали, і майже відразу до кімнати ввійшла Альвана. Я здивовано кліпнула. А коли вона встигла вийти? От же ж кішка.

— Перепрошую, що перериваю, — лагідно сказала вона, — але Сальвії вже час повертатися до роботи, а вам, Мірано, треба відпочити. — Альвана підійшла ближче й приклала прохолодну долоню до мого чола. — Жар все ще тримається.

Сестра кивнула і нахилилась обійняти мене. Надто міцно.

— Сальві! Ребро!

— Ой! — вона миттю випустила мене і відскочила. — Я прийду після зміни, — пообіцяла вона, уже задкуючи до дверей. — І нікуди не зникай більше!

Сальвія послала мені повітряний цілунок і пішла. Альвана принесла трав’яний чай і теж залишила мене відпочивати. Напій був теплим, трохи гіркуватим, пахнув м’ятою і ще якимись травами, яких я не розпізнала. Не встигла допити останні ковтки, як повіки знову почали важчати. Цього разу я навіть не намагалася опиратися сну.

Наступні кілька днів минули спокійно. Я спала, їла, пила гіркі трав’яні настої та поступово набиралася сил. Сальвія приходила щодня, зазвичай після роботи, а якщо мала вільну хвилину, могла зазирнути й посеред дня. З Альваною ми теж потоваришували. Напруження між нами швидко зникло. За кілька днів вона перестала звертатися до мене на «ви», стала більше жартувати й виявилася зовсім не такою сором’язливою, як здалося спочатку. Мені подобалось з нею розмовляти. Альвана багато читала та отримала добру освіту, цікавилась мандрами та літературою, багато знала про місця, де мені ще не доводилось побувати, а я натомість могла годинами розповідати про власні подорожі, різні провінції, міста й місцеві звичаї. До наших розмов майже завжди долучалася Сальвія, хоча її внесок у культурне дослідження Ілемани зазвичай зводився до запитань про те, в якій провінції живуть найвродливіші чоловіки чи шиють особливо гарні сукні. Так у нас непомітно з’явилися вечірні дівочі посиденьки. Мені цього бракувало більше, ніж я думала.

Приблизно за тиждень гарячка остаточно відступила, сили поступово повернулись. Настав час перебиратися додому. Правий бік усе ще нагадував про себе, особливо під час різких рухів, проте біль став значно слабшим. Речі теж повернули. Чоботи я оглянула мало не з благоговінням: якимось дивом вони пережили останні пригоди майже без ушкоджень. А от штанам і вовняній туніці дісталось сильно. Довелося латати і те, й інше.

Повернення до дому тітки Анни виявилося дивно хвилюючим. Я знала це місце з дитинства. Знала кожен поворот, паркани, старі дерева біля сусідських дворів, але після двох років відсутності все одно постійно помічала щось нове. Десь змінили ворота, десь з’явилася нова прибудова, кілька будинків узагалі належали незнайомим людям.

Я відчинила знайомі двері та завмерла. Кориця. У будинку пахло свіжою випічкою й корицею точнісінько як у спогадах. На мить я знову побачила в уяві зелену фіранку, сонячні плями на дерев’яній підлозі, Сальвію з блакитними квітами й дядька Хатвора в його безглуздому бордовому кріслі.

— Міро! — тітка Анна обійняла мене так тепло, що я ледь не розплакалася просто на порозі.

Я повернулася. Тільки однієї людини в домі бракувало. Дядько Хатвор, як виявилося, працював у сусідньому місті й останнім часом майже не бував удома. Приїжджав зрідка, залишав гроші, перекидався з родиною кількома словами й незабаром знову вирушав назад. Тітка на запитання відповідала неохоче і щоразу намагалась змінити тему, тому ми із Сальвією досить швидко дійшли однакового висновку: високооплачувана робота, найімовірніше, була не єдиною причиною його постійної відсутності.

Що саме відбувалося, я поки не знала. За два роки весь Мангор дуже змінився. Війна розкидала людей по імперії. Хтось тікав подалі від беорхійців у більш глухі місця, хтось шукав роботу після втрати дому, інші намагалися почати життя спочатку там, де їх ніхто не знав. Одні родини зникли з села, зате в спорожнілих будинках оселилися нові.

Одного дня ми сиділи в кухні-вітальні, і тітка Анна із Сальвією саме розповідали мені, хто за цей час приїхав до Мангору, хто одружився, хто виїхав, а кого я вже не зустріну, коли крізь відчинене вікно долинув несамовитий жіночий крик. Ми всі замовкли. Крик повторився, тепер ближче, і в ньому було стільки відчаю, що тітка миттю підвелася з-за столу. Ми вискочили надвір.

Від лісу до села бігла жінка. Вона раз у раз перечіпалась, хапалась руками за паркани, щоб не впасти, а її волосся вибилося з зачіски й розметалося по обличчю.

— Допоможіть! — кричала вона, задихаючись. — Люди добрі, допоможіть! Забрали! Хлопчика мого забрали!

На крик уже почали виходити сусіди. Хтось відчинив хвіртку, з іншого двору вибіг чоловік, але жінка, здається, майже не бачила людей навколо.

— Вкрали мого хлопчика! Іроди… забрали…

Ноги її підкосилися, і вона впала просто на землю, затуливши обличчя руками. Її плечі здригалися від ридань, а крізь плач раз у раз проривалося одне й те саме слово:

— Синочка… Мого синочка…

Я відчула, як залишки домашнього тепла миттю вивітрилися з душі. Здогадки про те, що саме сталось, неприємно лоскотали десь у грудях.