Раді Вас бачити!

Люди поспішили підійти ближче, намагаючись зрозуміти, що сталося. На їх збентежених обличчях читався переляк. Жінка сиділа просто на землі й задихалась від плачу. Ми з тіткою Анною першими підбігли до неї і допомогли підвестися.

— Прошу, спробуйте заспокоїтися, — я говорила лагідно, але достатньо твердо, щоб вона почула мене крізь істерику. — Зараз зайдемо до будинку, ви сядете та все нам розкажете. Добре?

Бідолашна майже не реагувала, проте чинити опір теж не стала. Ми підхопили її під руки й повели до нашого будинку, а Сальвія кинулася вперед, щоб відчинити двері й підготувати місце. Щойно ми дісталися кухні, вона знесилено опустилася на стілець і вчепилася пальцями у волосся, низько схиливши голову. Я кивнула тітці в бік полиці з чашками. Та зрозуміла без слів і разом із Сальвією почала швидко готувати заспокійливий трав’яний відвар, а я присіла поруч із жінкою й обережно поклала долоню їй на плече.

— Розкажіть, що сталося.

Вона лише похитала головою. Плечі знову затремтіли, а з грудей вирвався схлип. Я трохи сильніше стиснула її плече.

— Послухайте мене. Я розумію, що вам страшно, але якщо ви не поясните, що саме трапилося, ми не зможемо допомогти. Якщо вашого сина справді викрали, зараз на рахунку може бути кожна секунда.

Вона нарешті підняла на мене погляд. Переляканий, схвильований. Її карі очі від сліз здавалися майже чорними, а на їхньому тлі русяве волосся, густо посріблене сивиною, виглядало зовсім світлим.

Тітка поставила перед нами на стіл чашку. Я взяла її й обережно вклала в тремтячі руки жінки.

— Випийте трохи.

Вона слухняно зробила ковток, ледь не вдавилася, кілька разів важко вдихнула й нарешті заговорила:

— Ми гуляли там… у лісі.

Вона невпевнено показала рукою в бік Меранського лісу. Приблизно туди, де зовсім недавно знайшли мене Манс і Альвана. Від цього збігу всередині одразу щось неприємно ворухнулося.

— Я була з сином, — продовжила жінка. — Він ще зовсім маленький… вісім років усього. Бігав неподалік, а потім побачив ялівець і побіг туди. Я лише трохи відстала, відволіклась на гарний хмиз. — Її пальці так міцно стиснули чашку, що побіліли кісточки. — Потім я почула крик. Одразу побігла до нього, але коли дісталась туди, вже побачила тільки спини чоловіків. Великих, кремезних, у брудному хутрі. Волосся розпатлане… Я відразу зрозуміла, що вони з Беорхії. Вони закинули мого хлопчика на коня, самі посідали верхи й помчали геть. А я… — голос зламався. — Я нічого не змогла зробити…

Останні слова потонули в риданнях.

— Маїсо… — тихо промовила тітка Анна.

Вона присіла поруч і накрила руку Маїси своєю, а я майже перестала слухати. Беорхійці. Зовсім поруч із Мангором. Ті самі, щоб їх! Я впевнена! Перед очима миттю постала клітка. Темрява, запах бруду і людських тіл, голоси беорхійців. Я чудово знала, куди вони можуть повезти восьмирічного хлопчика і що з ним буде, якщо він опиниться в їхньому таборі.

Я рішуче підвелась, мало не перекинувши стілець.

— Сальвіє, у тебе ж ще є кінь?

Сестра невпевнено кивнула.

— Є, але… Міро, стривай, ти ж…

Я вже прямувала до дверей. За спиною почувся голос тітки, Маїса знову схлипнула, але я вже майже не чула. Розумна частина мене чудово усвідомлювала, наскільки це безглуздо. Ще тиждень тому я лежала з гарячкою, ребро не відновилось до кінця, а сил повернулося далеко не стільки, скільки хотілося б. Але дитина… Я не могла спокійно жити, знаючи, що він постраждав через мене.

До стайні ми із Сальвією не йшли — бігли. Кожен різкий крок віддавався тупим болем у правому боці, і кілька разів мені доводилось притискати до ребер долоню, щоб стало трохи легше. Як тільки ми опинились всередині, Сальвія одразу потягнула мене до одного з денників.

— Пам’ятаєш Самайна?

Світло-сірий жеребець підняв голову й насторожив вуха.

— Привіт, красеню, — я простягнула руку, дозволяючи йому обнюхати долоню. Кінь фиркнув.

— Спорядження біля денника, — швидко сказала Сальвія. — Я зараз повернуся.

Я витягла амуніцію та почала сідлати жеребця. Поспіх передавався коню: він нервово переступав копитами по дерев’яній підлозі, мотав головою і крутився на місці.

— Тихо, хлопчику, потерпи. Я теж нервую, але від того, що ми обоє будемо смикатися, швидше не стане, — я провела долонею по світлій шиї.

Приблизно за чверть години Самайн був готовий. Я вивела його зі стайні та побачила Сальвію, яка вже поспішала назустріч, навантажена купою речей. Через плече висіла набита сумка, в одній руці вона несла лук і сагайдак зі стрілами, а через іншу був перекинутий знайомий темний плащ.

Я здивовано звела брови.

— Звідки це все?

— Лук позичив коваль. Я пояснила, що сталося, і він навіть грошей не взяв. Потім забігла до пані Понті, вона дала провізію, а плащ принесла Альві. Сказала, що без нього ти знову десь замерзнеш.

Сестра простягнула мені речі. Я швидко закріпила сумку, перевірила лук і стріли, накинула плащ на плечі. Знайомий запах огорнув майже одразу. Дивно, але разом з ним прийшло відчуття спокою і впевненості. Я застібнула фібулу і застрибнула в сідло. Сальвія стояла зовсім близько, дивлячись на мене знизу вгору. Від її звичайної веселості не залишилося й сліду.

— Міро…

Я знала, що вона зараз скаже, тому випередила:

— Не прощаюся. — Мені захотілося нахилитися, обійняти її та пообіцяти, що за кілька годин повернусь разом із хлопчиком. Але… — Нічого не обіцятиму. Не знаю, що там буде. Але я постараюсь повернути малого. Тримайтесь разом і подбайте про Маїсу. Якось буде.

Сальвія стиснула губи. Я ж коротко їй кивнула і вислала коня. Прощання я ненавиділа. У них завжди було щось трагічне, що виїдало душу. Сальвія і Анна і без того знали, що я люблю їх. Як і знали, що все це дуже небезпечно. Зайві емоції і надії зараз були ні до чого. Так простіше. Для всіх нас. Але не озиратися виявилося важче, ніж я очікувала.

Невдовзі останні будинки Мангора залишилися позаду. Самайн біг швидко, і розмірений стукіт копит поступово зливався із серцебиттям. Навколишній світ здавався дивно приглушеним: шелест гілок, кінське дихання, свист вітру у вухах.

Я була страшенно зла. На нашу владу, на цих проклятих беорхійців, на себе, що привела їх до села. Вистежували мене, ще й дитину вирішили прихопити. Від цієї думки нудило. Всередині все клекотало. Я змусила себе зосередитися на дорозі. Зараз виродки прямуватимуть в сторону Кархейму, аби наздогнати основний табір. Часу минуло мало, отже шанс наздогнати був великий. Але плану не було. Доведеться розбиратись по ходу. Спочатку треба хоча б знайти слід.

Я виїхала на невисокий пагорб і зупинила коня. Звідси відкривася хороший вид на частину лісу та дорогу, проте жодних вершників я не помітила. Затримавши подих, прислухалася. Десь далеко долинув невиразний шум. Я повернула голову, намагаючись визначити напрямок, але звук майже одразу розчинився серед шелесту дерев.

— Чорт…

Ми спустилися з пагорба й заглибилися між кущами. Тут довелося рухатися повільніше, уважно оглядаючи землю, і незабаром я помітила кілька свіжо обламаних гілок. Зіскочила з коня. Під кущами снігу майже не було, земля залишалася темною й вологою, тому спочатку я нічого не розгледіла. Та коли присіла нижче і відсунула гілку, побачила неглибокий відбиток підкови. Трохи далі ще один. Хтось нещодавно проїжджав тут верхи.

Я повела Самайна за собою, придивляючись до кожного клаптика землі. Сліди то зникали, то знову з’являлися, але напрямок поступово вимальовувався. А коли ліс порідшав і ми вибралися на ширшу дорогу, на тонкому шарі снігу чітко виднілися численні відбитки копит.

Я знову забралась на коня.

— Ну що, мій хороший? Схоже, ми їх знайшли.

Самайн фиркнув. Я легко стисла його баки і ми рушили вперед.

Потроху вечоріло. Самайн спітнів, важко дихав та починав спотикатись. Хотілося їхати далі, але відпочинок був необхідний нам обом. Та й люди, яких я переслідувала, навряд чи мали чарівних скакунів, здатних мчати без відпочинку всю ніч. Їм однаково доведеться бодай ненадовго зупинитися теж. Тому з настанням сутінків я нарешті змусила себе шукати місце для ночівлі.

Невелика заглибина обабіч дороги здалася достатньо прихованою. Віітер майже не відчувався, а під снігом ще пробивалася пожухла трава. Я розсідлала Сема, добре розтерла йому спину і прив’язала неподалік, де він міг дістатися до трави. Спорядження склала поряд з конем так, щоб у разі небезпеки хутко зібратись. З багаттям довелося повозитися. Я зробила його зовсім маленьким і прикрила з боку дороги, наскільки могла. Велике полум’я зігріло б краще, але його легше було помітити здалеку, а повідомляти беорхійцям про те, що хтось іде за ними слідом, мені зовсім не хотілося. Вечерю теж довелося зробити мізерною. Провізії Сальвія принесла достатньо, проте я не знала, скільки триватиме моя нова «пригода», тому старалась економити.

Коли багаття майже згасло, я влаштувалася на лежанці і щільніше загорнулася в плащ де-Мірта. Нічний холод одразу став менш дошкульним. Цікаво, чи побачу я Хельвдана ще коли-небудь? Було б непогано повернути йому його річ. Все-таки це не звичайний шматок тканини, а річ, що позначала його статус. Напевно, генерал не роздає такі кожній зустрічній жінці, яку випадково знаходить у лісі. Я ледь усміхнулася, а потім згадала рожеві крильця. Ні! Досить думати про де-Мірта! Зручніше влаштувала голову і заплющила очі. Сон прийшов швидко.

Прокинулась рано. Небо між деревами тільки починало світлішати, а ліс навколо залишався сірим і сонним. Від багаття лишилися холодні вуглини, на траві і кущах осів сивий іній. Швидко перекусила, розштурхала останні сліди вогнища, присипала снігом і почала збиратися. Лук перекинула через плече, перевірила сагайдак, затягнула сумку й лише тоді до сонного мозку дійшло: ніде не було видно Самайна. Місце, де я його прив’язала було порожнє, виднілось тільки витоптане коло.

— Семе?

Тиша.

Жеребець міг злякатись і зірватися з прив’язі. Але навряд він перед цим акуратно прихопив би із собою решту амуніції. Хтось був тут уночі.

За спиною щось тихо хруснуло. Я обернулася майже одночасно з рухом руки: стягнула лук з плеча, вихопила стрілу і наклала її на тятиву. Серце шалено закалатало, а слабкість, яку я ще відчувала після хвороби, миттєво зникла під хвилею страху.

Беорхійці.