Раді Вас бачити!

Двері ледь чутно рипнули. Почулись тихі кроки. Хтось підійшов до ліжка, затримався поруч, а за мить чола торкнулася прохолодна долоня. Від несподіваного дотику тіло затремтіло, шкіра вкрилася мурашками. Незнайома рука зникла. Кроки віддалилися, знову звук дверей, і у кімнаті запанувала тиша.

Спробувала розплющити очі. Важкі повіки ніяк не хотіли розліплятись, та після кількох спроб таки вийшло. Але перед очима плавали плями, предмети двоїлися та розпливались, а стеля то наближалася, то знову віддалялась. Кілька разів повільно кліпнула. Сильно це не допомогло. Довелося полежати нерухомо, доки кімната припинить рухатись, і вже тоді обережно озирнулась.

Місце було мені незнайоме. Маленька кімната, проста і майже порожня, із потемнілими від часу дерев’яними стінами та такою самою підлогою. Жодних прикрас, килимів чи навіть фіранок. У дальньому лівому кутку стояла невелика шафа, навпроти ліжка темнів прямокутник дверей, а біля самого узголів’я примостилася тумбочка з самотнім свічником і склянкою води.

За останню погляд зачепився намертво. Пити хотілося нестерпно. У роті пересохло настільки, що язик прилипав до піднебіння, горло пекло і дерло, а спроба проковтнути густу слину відгукнулася болем. Перш ніж намагатися рухатись, я прислухалась до власного тіла. Було прохолодно, хоча мене закутали в кілька ковдр. Водночас обличчя горіло, а під одягом шкіра була вологою від поту. Правий бік все ще болів, проте, здається, ребра туго стягнули пов’язкою.

Останні спогади поверталися уривками: сніг, слабкість, чужі голоси, дві постаті, що схилилися наді мною… Потім мене хтось підняв із землі, а далі — суцільна темрява. Якщо я зараз лежу в ліжку, перев’язана й загорнута в ковдри, навряд чи мене знайшли беорхійці. З рештою розберуся пізніше. Спочатку вода. У роті наче маленька пустеля. Я обережно сперлася на лікоть і спробувала підвестися. Бік одразу занив сильніше, змусивши завмерти. Будьте ви прокляті, беорхійці! Скривилась, але біль довелося пересилити. Не принцеса, потерплю. Спрага душила набагато сильніше. Стиснувши зуби, я все-таки піднялася трохи вище і ближче до тумбочки, рука потягнулась до склянки. Двері несподівано відчинилися.

— Гей, що це ви робите? Вам не можна напружуватись!

У проході застигла молода чорнява дівчина з великою глибокою мискою в руках.

Зір потроху повертався до норми, тому я вже могла щось роздивитись. Вона була приблизно мого віку, може, трохи молодша. На світлому стурбованому обличчі особливо яскраво вирізнялися блакитні очі, які зараз розширилися від подиву і переляку. Я її не знала. Отже, це не моє селище. В грудях неприємно стиснулося. Невже я все-таки заблукала?

Я одразу відсмикнула руку й сповзла назад під ковдру мало не по самі очі, як шкодлива дитина. Рух виявився надто різким, ребро відразу прострелило болем, і я ледь чутно пискнула. 

— От бачите! — дівчина поспішила до мене. — Я ж кажу, вам не можна.

Вона поставила миску на табурет біля ліжка, і я мимоволі простежила за її рухами. Дивно. Одягнена вона була зовсім просто: закрита робоча сукня, білий фартух, жодних коштовностей чи інших ознак високого становища. Проте рухалася легко й напрочуд граційно, тримала спину рівно. Не кожна аристократка могла похизуватись такою витонченістю. Не схожа вона була на просту сільську дівку.

— Я вам подам, — сказала вона вже лагідніше, її губ торкнулась легка посмішка.

Дівчина відкинула край ковдри, обережно підтримала мене за плечі тендітними руками і допомогла сісти. Тільки переконавшись, що я не падаю, взяла зі столика склянку й простягнула мені. Я вчепилася в неї обома руками. Вода. Звичайна свіжа вода ніколи ще не здавалася такою смачною. Пити великими ковтками було боляче, але зупинитись я не могла. Краплі проливались і текли по шиї, обпалюючи прохолодою розжарену шкіру. Я пила, доки нарешті не змогла нормально вдихнути. Посудину з рук прудко забрали.

— Я принесла води, щоб умити вас, пані. Не знала, що ви вже прийшли до тями. Я залишу її тут, щоб ви могли самі… — дівчина ніяково опустила очі та підсунула миску ближче до ліжка. — Я поки займусь вечерею.

Не встигла я нічого сказати, як вона вже вислизнула за двері. Кілька секунд дивилась їй услід. І як вона примудряється пересуватися так швидко і майже безшумно? Але головне — чому «пані»? Ми виглядали майже ровесницями, і я точно не була схожа на високородну даму. Здається, це мені варто було називати її пані.

Поки незнайомка ходила по вечерю, я вирішила скористатися водою й привести себе до бодай трохи людського вигляду. Певно, виглядала як облізла кішка. Відкинувши ковдру, виявила, що вдягнена в довгу нічну сорочку з тонкого світлого льону. М’яку, приємну до тіла та очевидно не з найдешевших. Тільки б мій одяг не викинули, вирішивши, що це лахміття. Він, звісно, після всіх пригод виглядав відповідно, але іншого в мене поки що не було.

Вода в мисці вже встигла трохи охолонути. Я вмила обличчя, обтерла шию і ноги, помила руки і спробувала хоча б пальцями розібрати довге волосся, яке за останній тиждень перетворилося на суцільне сплутане кубло. На більше сил не вистачило. Знову влаштувалась під ковдрою і почала чекати на повернення… Служниці? Доньки господарів? Самої господинї? Непогано було б нарешті розпитати її, де я і хто взагалі мене знайшов. Адже я навіть не знала імен людей, яким, схоже, завдячувала життям. Від цієї думки перед очима на мить знову постав засніжений ліс. Власні руки, які підгиналися, не здатні підняти тіло. Розмиті силуети над головою. Чужі голоси. По шкірі пробігли мурашки. Якби вони не з’явились… Я відразу обірвала цю думку. З’явилися. Знайшли. Врятували. Цього достатньо. Але слідом чомусь згадалася пропозиція де-Мірта.

Якби я погодилася їхати з його загоном, навряд чи опинилася б сама в лісі з гарячкою. Була б їжа, вогонь, коні, люди поруч. З іншого боку, їхати до Кархейму означало віддалитися від дому, а потім знову долати довгу дорогу до Мерану. До того ж беорхійці могли помітити мене компанії з головнокомандувачем і чекати, доки ми роз’їдемось в різні боки, а потім спокійно вистежити і схопити знову. Знаю я цих шановних де-Міртів і подібних. Довезли б до найближчого міста, переконалися, що шляхетний обов’язок виконано, та й поїхали б у своїх важливих імперських справах, не задумуючись про те, що буде далі.

І все-таки… Щось тоді мені підказувало погодитися. Дивне, майже невловиме відчуття тягнуло за Хельвданом, хоча водночас інше, не менш уперте, вимагало триматися від нього якомога далі. Я сердито насупилася. Наче я хоч раз у житті слухала свій внутрішній голос. А потім дивувалася, чого це знову сиджу по самі вуха в якійсь сраці. Та яка тепер різниця? Я вижила, лежала в теплому ліжку й незабаром навіть отримаю вечерю. Отже, цього разу моя впертість хоча б не встигла мене вбити.

Двері знову тихенько відчинилися, і до кімнати повернулася чорнява дівчина з тацею в руках. Разом із нею всередину вплив аромат гарячого супу. Шлунок миттєво скрутило від голоду. Ну звісно. Ситуація видалась підозріло знайомою: я чорт знає скільки часу нормально не їла, ледве трималася при тямі — і тут звідкись з’являлась добра фея з гарячою їжею. Уява негайно згадала Хельвдана де-Мірта біля казанка і домалювала йому рожеві крильця та хмаринку блискучого пилку. При цьому цого обличчя залишилося звичайним: похмурим і страшенно серйозним. Я пирснула зі сміху.

— Щось сталося? — насторожено запитала дівчина.

— Ні. Нічого.

Тільки головнокомандувач імператорської армії щойно став феєю в моїй голові. Але нехай краще не знає.

Нинішня фея тим часом дбайливо поставила тацю мені на коліна, а сама сіла на табурет поруч. Я подякувала і одразу взялася до їжі. Суп був простий, але густий, із м’ясом та овочами, і зараз здавався мало не святковою стравою. Кілька ложок я проковтнула мовчки, дозволяючи шлунку нарешті повірити, що його не забули назавжди, а тоді вирішила скористатися нагодою. Хто знає, коли ця спритна дівчина знову випарується з кімнати.

— Як тебе звати? — запитала я. — Ти тут господиня?

— Альвана Гордін, пані. Донька Манса Гордіна, господаря цього дому.

Отже, не служниця. Я придивилася до неї уважніше. Тепер її манери ставали трохи зрозумілішими, хоча ім’я батька поки що нічого мені не говорило.

— А я Мірана. Можна просто Міра.

Я простягнула руку, але Альвана подивилася на неї з таким здивуванням, що через кілька секунд довелося ніяково забрати назад. Дивна вона все-таки.

— Будь ласка, не називай мене пані, — я знову порушила напружену тишу. — Я не високородна дама й навряд чи набагато старша за тебе, якщо взагалі старша.

Альвана розгублено кліпнула.

— Але як же…

— Що?

— На вас був плащ одного з найвищих чинів імперії.

Я завмерла з ложкою біля рота. А-а-а. Ось воно що. Альвана тим часом дивилася на мене дедалі підозріліше.

— Такі речі носять лише представники найвищих військових чинів та члени їхніх родин. Я подумала, що ви…

Вона не договорила.

— Що я?

Дівчина трохи відсунулась на табуреті.

— Ви що, його вкрали?

Я мало не вдавилася супом.

— Що?!

— Або… — її великі блакитні очі стали ще більшими. — Може, зняли з мертвого?

— Альвано…

— Зняли?

— Та ні!

Схоже, моя відповідь лише підштовхнула її уяву в ще цікавішому напрямку.

— Чи самі його вбили й забрали плащ як трофей?..

Вона прикрила рот долонею й дивилася на мене вже з неприхованим жахом. Я повільно відклала ложку. Оце фантазія в людини. Ще хвилина, і вона сама вигадає, де я сховала тіло.

— Нікого я не вбивала, — якомога спокійніше пояснила я. — І нічого не крала. Плащ мені віддав один солдат. Мене схопили беорхійці в Елесані. Я втекла з їхнього табору без зброї, коня й теплого одягу, а дорогою зустріла військового. Він допоміг мені й віддав свій плащ, щоб я не замерзла. Я маю намір повернути його за першої ж можливості.

Підозра в очах Альвани трохи згасла, поступившись місцем приголомшенню.

— Ви… від самого Елесану сюди йшли?

— Від кордону, якщо точніше.

— Пішки?

— На жаль.

Вона кілька разів повільно кліпнула густими віями.

— Тоді я взагалі не розумію, як ви сюди дійшли. Це ж така відстань! Не дивно, що ви захворіли. Ми знайшли вас майже непритомною в снігу, а жар потім тримався…

— Стривай.

Я ледь не підскочила, але біль у ребрі вчасно нагадав, що різкі рухи сьогодні не входять до переліку дозволених розваг.

— Ти сказала «сюди». Куди саме?

— До Мангора.

Я перестала дихати.

— Ми в Мангорі?

Альвана кивнула. Полегшення накрило так сильно, що я мало не розсміялася. Я дійшла! Справді дійшла! Не заблукала, не звернула кудись не туди, не знепритомніла за кілька днів дороги від дому. Весь цей час він був зовсім поруч.

— Ти знаєш Сальвію? — слова посипалися самі собою. — Сальвію В’єрра. А Анну? Хатвора В’єрра?

Я вже відкинула ковдру, збираючись підвестися, але Альвана швидко поклала руки мені на плечі й м’яко, проте рішуче повернула назад.

— Прошу, не вставайте. Так, я знаю Сальвію.

— Знаєш?

— Вона працює у нас.

Я витріщилась на неї.

— Ми самі тут недавно, — продовжила Альвана. — Близько року. Під час війни наша родина втекла з Кархейму. Спочатку їздили з міста до міста, намагалися десь осісти, але нічого не виходило. А потім батько знайшов тут стару таверну, викупив її, відновив і найняв кількох людей. Серед них була Сальвія. — На згадку про неї Альвана всміхнулася. — Вона дуже мила. І багато про вас розповідала.

— Сподіваюсь, не все.

Дівчина тихенько засміялася.

— А твій батько? — запитала я. — Ти сказала Манс Гордін?

— Так. Раніше він очолював Карстед.

Тепер настала моя черга здивовано кліпати. Ось звідки ці манери. Альвана справді виросла далеко не в простій родині.

— А потім почалася війна, — тихіше додала вона. — І все змінилося.

У її голосі промайнуло щось таке, що відразу відбило бажання розпитувати далі. Чорні кучері впали їй на обличчя, коли вона опустила голову, і на якусь мить Альвана здалася значно старшою за ту дівчину, яка кілька хвилин тому підозрювала мене у вбивстві невідомого високопосадовця. Та вже за мить вона стрепенулася.

— Сальвія! Я ж можу її покликати!

— Альвано, зачекай…

Запізно. Вона вже зірвалася з місця. Двері зачинилися. Я залишилася сидіти з недоїденим супом на колінах. Ну от. Знову випарувалася.

Я повільно відставила тацю на табурет і відкинулася на подушки, намагаючись осмислити все почуте. Два роки. Мене не було вдома майже два роки, а життя тут повільно мінялось. Війна перекроювала людські життя, не питаючи, багатий ти чи бідний, маєш владу чи ніколи її не мав. Одні втрачали становище, інші — домівки, близьких або все одразу. І навіть після того, як правителі поставили підписи під мирними угодами, для багатьох людей війна насправді не закінчилася. Я дивилася в дерев’яну стелю, але думками була вже зовсім не тут. Сальвія. Моя Сальві була десь зовсім поруч. Можливо, в сусідньому будинку. Можливо, за кілька хвилин вона увірветься в ці двері зі своїм звичним галасом, почне ставити десять запитань одночасно, обійме так міцно, що зламає мені ще одне ребро…

Я всміхнулась. Я таки дійшла додому. Напруга, яка не відпускала мене від самої втечі з беорхійського табору, нарешті почала слабшати. Наче тіло весь цей час трималося лише на впертості, а тепер отримало дозвіл більше не боротися. Разом із полегшенням навалилася нестерпна втома. Повіки повільно опустилися. Я ще спробувала переконати себе, що лише трохи полежу із заплющеними очима. А потім заснула.