Спочатку:
На сторінку книги
Розділ 8. Коли правда наближається
У залі суду стояла тиша.
Настільки густа, що було чути навіть шелест паперів.
Олівія сиділа на місці свідка, стискаючи пальці. Її голос тремтів, але вона намагалася говорити чітко.
Навпроти неї сидів Адам.
Він не відводив погляду.
— Розкажіть суду, що сталося того вечора, — попросила Анжела.
Олівія вдихнула.
— Я зустріла Адама в барі. Ми знали одне одного раніше. Він запропонував провести мене додому.
Вона на секунду замовкла.
— Я погодилася.
У залі ніхто не рухався.
— Коли ми приїхали, я зрозуміла, що він хоче зовсім іншого. Я сказала йому «ні».
Анжела стиснула ручку.
— Що сталося після цього?
Олівія опустила очі.
— Він не зупинився.
Її голос став тихішим.
— Я намагалася піти. Він схопив мене.
У залі почулися приглушені перешіптування.
Мері одразу підняла голову.
— Тиша в залі.
Усі замовкли.
Олівія продовжила:
— Він штовхнув мене. Я впала. Потім ударив.
Анжела відчула, як у неї холонуть руки.
— Куди саме?
— По обличчю. По руках. Я кілька днів ходила з синцями.
Вона показала фотографії, які були долучені до матеріалів справи.
Анжела подивилася на них.
Синці.
Сліди ударів.
І страх в очах Олівії.
На мить Анжела згадала Ему.
Її сестру.
Її бліде обличчя.
Її сльози.
Її долоню на животі.
Ема теж могла опинитися на місці Олівії.
Тільки цього разу після тієї ночі залишилася не лише пам’ять.
Залишилася дитина.
Анжела підвела очі на Адама.
Він сидів спокійно.
Надто спокійно.
— Пане Тайлер, — звернулася вона до нього, — ви чули показання потерпілої.
— Чув.
— Ви заперечуєте її слова?
— Повністю.
— Тобто Олівія бреше?
— Так.
Олівія здригнулася.
— Я не брешу!
— Тиша! — суворо сказала Мері.
Анжела зробила крок уперед.
— Ви стверджуєте, що не застосовували до неї сили?
— Не застосовував.
— Не били?
— Ні.
— Не намагалися змусити її до близькості?
Адам подивився прямо на Анжелу.
— Ні.
— Тоді як ви поясните її травми?
— Я не знаю.
— Не знаєте?
— Не знаю.
Анжела відчула, як у ній наростає лють.
— А якщо ще одна жінка скаже те саме?
Мія одразу підвелася.
— Заперечую. Це питання виходить за межі заявлених обставин.
Мері уважно подивилася на Анжелу.
— Прокуроре, обережніше.
Анжела на секунду замовкла.
Вона знала, що Мері має рацію.
Але перед нею сидів чоловік, якого вона вважала батьком дитини Еми.
Чоловік, через якого її сестра плакала.
Чоловік, який навіть не знав, що стане батьком.
І кожне слово Адама здавалося Анжелі брехнею.
— Пане Тайлер, — продовжила вона вже холодніше, — ви визнаєте, що того вечора були з Олівією наодинці?
— Так.
— І між вами був фізичний контакт?
— Так.
— Тоді чому ви не можете пояснити походження її травм?
Адам стиснув щелепу.
— Тому що я не завдавав їх.
Анжела хотіла поставити ще одне питання.
Але Мері побачила її стан.
— Прокуроре.
Анжела повернула голову.
— Ви переходите межу емоційності.
Ці слова подіяли.
Вона зробила глибокий вдих і повернулася на своє місце.
Мері знала, чому сестра так реагує.
Але суд не міг бути місцем для особистої помсти.
---
Після засідання Анжела вийшла на вулицю.
Вона почувалася так, ніби їй не вистачало повітря.
Перед очима знову стояла Ема.
Вона думала про те, як сестра залишилася сам на сам зі своїм страхом.
Про дитину.
Про Адама.
Про його спокійний голос у суді.
«Я не знаю».
«Я не робив».
«Вона бреше».
Анжела стиснула пальці.
— Негідник...
Вона не помітила, як за кілька хвилин опинилася біля бару.
Їй потрібно було заспокоїтися.
Хоча б ненадовго.
Вона замовила напій і сіла біля вікна.
Але не встигла навіть зробити кілька ковтків, як почула знайомий голос.
— Не очікував зустріти вас тут.
Анжела підняла голову.
Адам.
Він стояв поруч.
— Що вам потрібно?
— Просто поговорити.
— Нам нема про що говорити.
— Ви поводилися сьогодні так, ніби вже винесли мені вирок.
Анжела холодно усміхнулася.
— Я лише виконувала свою роботу.
— Ні. Ви мене ненавидите.
Вона різко встала.
— Ви навіть не уявляєте, чому.
— Тоді поясніть.
Анжела ледве стримувалася.
Вона хотіла сказати йому все.
Про Ему.
Про дитину.
Про те, що він стане батьком.
Про те, як сильно він зламав спокій її сестри.
Але не могла.
Не тут.
Не зараз.
— Просто тримайтеся подалі від мене, — сказала вона.
Адам зробив крок ближче.
— Я не зробив того, у чому мене звинувачують.
— Це вирішить суд.
— Ви мені не вірите?
— Ні.
У цей момент до бару зайшов Фредерік.
Він одразу помітив Анжелу.
А потім побачив Адама.
— Анжело.
Фредерік підійшов ближче.
— Усе гаразд?
— Так.
Адам подивився на нього.
— Ми просто розмовляємо.
— Я бачу.
Між чоловіками виникла напруга.
Фредерік зробив крок уперед.
— Відійдіть від неї.
Адам не відступив.
— Це не ваша справа.
Фредерік уже хотів відповісти, але Анжела швидко стала між ними.
— Досить!
Вона взяла Фредеріка за руку.
— Ходімо.
Вони вийшли з бару.
---
У машині Фредерік мовчав.
Анжела дивилася у вікно.
— Дякую.
— За що?
— За те, що прийшов.
Фредерік подивився на неї.
— Я завжди прийду.
Вони поїхали до квартири Анжели.
Коли двері відчинилися, Анжела побачила Ему.
Сестра сиділа на дивані з чашкою чаю.
— Ви де були?
Анжела на секунду завмерла.
— Просто їздили у справах.
Ема подивилася на Фредеріка.
— У вас усе гаразд?
— Так, — відповів він.
Анжела підійшла до сестри.
— Як ти почуваєшся?
— Нормально.
— Токсикоз?
— Трохи.
Анжела присіла поруч.
— Завтра підемо на УЗД.
Ема усміхнулася.
— Добре.
Фредерік спостерігав за ними.
Він знав, що ця історія набагато серйозніша, ніж Анжела розповіла йому в барі.
Але він не став ставити зайвих запитань.
Пізніше, коли Ема пішла в іншу кімнату, Анжела подивилася на нього.
— Дякую, що сьогодні був поруч.
Фредерік узяв її за руку.
— Я не хочу, щоб ти проходила через це сама.
Анжела нахилилася до нього й поцілувала.
Цей поцілунок був коротким, але в ньому було все те, що вони не могли сказати вголос.
Фредерік прошепотів:
— Ми з цим покінчимо.
Анжела подивилася на нього.
— Ти про що?
— Про цю справу. Про страх. Про все, що загрожує твоїй сестрі.
Він усміхнувся.
— А потім здійснимо твої мрії.
Анжела усміхнулася у відповідь.
Вона не помітила, що двері до коридору трохи прочинилися.
Ема на секунду зупинилася.
Вона почула лише уривок розмови.
— Здійснимо твої мрії...
Ема нахмурилася.
Але Анжела вже помітила її.
— Емо?
— Я просто хотіла води.
— Ти добре почуваєшся?
— Так.
Анжела підійшла до неї.
— Завтра ми всі разом підемо на УЗД.
Ема усміхнулася.
— Я хочу знати, хто там.
---
Наступного дня вони були в клініці втрьох.
Мері приїхала першою.
Анжела тримала Ему за руку.
Ема хвилювалася.
— А якщо щось не так?
— Не думай про погане, — сказала Мері.
Лікар почав обстеження.
Кілька хвилин вони дивилися на екран.
А потім лікар усміхнувся.
— У мене для вас новина.
Ема затамувала подих.
— Яка?
— У вас двоє дітей.
Запала тиша.
— Що? — прошепотіла Ема.
— Двійня.
Анжела прикрила рот рукою.
Мері розплакалася від щастя.
— Двоє?
— Так.
Ема засміялася крізь сльози.
— Я буду мамою двох?
— Саме так.
Анжела обійняла сестру.
— Ти навіть не уявляєш, яка ти сильна.
Мері погладила Ему по волоссю.
— Тепер у нас буде ще більше причин тебе берегти.
Усі троє сміялися й плакали одночасно.
Цього дня вони вирішили влаштувати маленьке сімейне свято.
Моллі була в захваті.
— Дві лялі!
— Можливо, — засміялася Адель.
— Дві!
Том посміхнувся.
— Тепер у нас буде ще більше шуму.
Ема поклала руки на живіт.
Її очі сяяли.
Вона ще не знала, що її чекає.
Але вперше за довгий час не боялася майбутнього.
---
Увечері Мері відвела Анжелу вбік.
— Нам потрібно поговорити.
— Про що?
— Про Мію.
Анжела насторожилася.
— Що з нею?
— Я більше не впевнена, що ми можемо їй довіряти.
Анжела здивовано подивилася на сестру.
— Чому?
Мері понизила голос.
— Я дізналася дещо про її минуле.
— Що саме?
Мері подивилася на двері, переконавшись, що Ема їх не чує.
— Мія не випадково опинилася в цій справі.
Анжела застигла.
— Ти хочеш сказати...
— Я поки нічого не стверджую.
Мері зробила паузу.
— Але в мене є підстави думати, що хтось навмисно наблизив її до справи Адама.
Анжела відчула холод у грудях.
— Хто?
Мері похитала головою.
— Не знаю.
Вона подивилася на Ему, яка сміялася разом із дітьми.
— Але ми повинні дізнатися.
Анжела кивнула.
І в ту мить обидві зрозуміли: їхня історія стає набагато складнішою.
Бо тепер питання було вже не лише в Адамі.
Хтось інший теж грав свою гру.
І Мія могла бути лише першою фігурою на дошці.
