Спочатку:
На сторінку книги
Розділ 4. Другий шанс
Два роки.
Саме стільки минуло відтоді, як Мері та Роберт перестали бути подружжям.
Для когось два роки могли здатися достатнім часом, щоб забути минуле.
Для Роберта — ні.
Він досі пам’ятав день, коли Мері поклала перед ним документи на розлучення.
Вона не кричала.
Не плакала.
Не звинувачувала його.
Просто дивилася на нього з таким розчаруванням, що Роберт зрозумів: іноді мовчання болить сильніше за будь-які слова.
Він зрадив жінку, яку кохав.
Тоді йому здавалося, що він зможе приховати свою помилку. Що одна необдумана історія нічого не змінить.
Але він помилявся.
Коли Мері дізналася правду, щось між ними зламалося назавжди.
Вона забрала дітей і пішла.
Відтоді Роберт жив сам.
Він мав хорошу роботу, повагу колег і стабільне життя.
Але вечорами, коли повертався до порожнього будинку, розумів: усе це не замінить йому сім’ю.
Єдине, що залишалося незмінним, — його діти.
Том, Адель і Моллі.
Він намагався бути для них хорошим батьком.
Щотижня забирав їх, проводив із ними час, допомагав із навчанням, слухав розповіді про школу.
І щоразу, коли бачив дітей, йому ставало боляче від думки, що колись він міг втратити їх через власну дурість.
Цього дня вони вирішили поїхати до озера.
Моллі бігала біля води, збираючи маленькі камінці.
Адель сиділа на траві й щось малювала у блокноті.
Том ловив рибу разом із батьком.
— Тату, дивись!
Роберт обернувся.
Том підняв вудку, але на гачку нічого не було.
— Це майже була риба.
Роберт засміявся.
— Майже не рахується.
— Наступного разу зловлю.
— Я в тебе вірю.
Він подивився на сина й усміхнувся.
Такі моменти були для нього найдорожчими.
Після обіду Роберт ліг на траву й спостерігав за дітьми.
Моллі сміялася.
Адель намагалася навчити її малювати.
Том розповідав про школу.
І Роберт раптом подумав про Мері.
Вона мала б бути тут.
Колись вони проводили такі вихідні разом.
Він пам’ятав, як вона сміялася, коли Моллі була ще зовсім маленькою.
Пам’ятав її голос.
Її погляд.
Її руку у своїй руці.
І найбільше він пам’ятав те, що сам усе це зруйнував.
Він закрив очі.
— Дурень, — тихо сказав сам собі.
— Що?
Роберт відкрив очі.
Том стояв поруч.
— Нічого.
— Ти сумний.
Роберт кілька секунд мовчав.
— Я просто думаю про маму.
Том сів поруч.
— Ти досі її любиш?
Питання було простим.
Відповідь — теж.
— Так.
— Тоді чому ти зробив те, що зробив?
Роберт відвів погляд.
— Тому що був дурним і не розумів, що можу втратити найважливіше.
Том кивнув.
— А зараз розумієш?
— Щодня.
---
Увечері Роберт привіз дітей додому.
Мері чекала біля будинку.
Вона подивилася на дітей, а потім на Роберта.
— Як пройшов день?
— Добре, — відповів він. — Вони чудово провели час.
Моллі підбігла до матері.
— Мамо! Тато майже зловив величезну рибу!
Мері усміхнулася.
— Майже?
— Так!
Діти забігли до будинку.
Роберт залишився біля дверей.
— Мері...
Вона подивилася на нього.
— Нам треба поговорити.
Мері відчула напруження.
— Про що?
— Про Ему.
Вона завмерла.
— Звідки ти знаєш?
— Анжела сказала мені.
Мері не хотіла розповідати Роберту все.
Але потім згадала, що він не лише батько її дітей.
Він теж працював у системі правосуддя.
І, можливо, зараз його досвід міг їм знадобитися.
— Заходь.
Вони сіли у вітальні.
Мері розповіла йому про вагітність Еми.
Про Адама.
Про те, що він працює помічником прем’єр-міністра.
Про страх Еми.
Роберт слухав, не перебиваючи.
Коли Мері назвала ім’я Адама, він насупився.
— Я чув про нього.
— Я теж.
— І ти хочеш, щоб я допоміг вам?
Мері кивнула.
— Я хочу зрозуміти, чи є проти нього щось. Будь-які попередні скарги, справи, свідки. Але все має бути законно.
Роберт подивився на неї.
— Я можу допомогти знайти інформацію, яка є доступною законним шляхом. Але я не стану вигадувати докази або використовувати свою посаду проти нього.
— Я цього й не прошу.
— Добре.
Роберт замовк на кілька секунд.
— Якщо Ема говорить правду і ця людина справді зробила їй щось проти її волі, я хочу, щоб він відповів.
Мері уважно дивилася на нього.
— Ти не злишся на мене?
— За що?
— За те, що я втягнула тебе в це.
Роберт усміхнувся сумно.
— Мері, я хочу допомогти.
Він зробив паузу.
— Не тільки через Ему.
Мері зрозуміла, що він має на увазі.
— Роберте...
— Я знаю, що ти не готова мене пробачити.
— Я не казала цього.
— Але я бачу це.
Він опустив голову.
— І я не буду тебе квапити.
Мері мовчала.
— Я два роки намагаюся показати тобі, що змінився, — продовжив він. — І, можливо, мені доведеться чекати ще два роки. Або десять. Але я більше не хочу бути тим чоловіком, який одного разу зрадив тебе.
Мері відчула, як стискається серце.
Вона все ще любила його?
Це питання вона забороняла собі ставити.
— Дякую, — тихо сказала вона.
Роберт підвівся.
— Я завтра почну перевіряти все, що можна перевірити законно.
— Роберте.
Він зупинився.
— Дякую, що не залишив нас.
Він подивився на неї.
— Я ніколи вас не залишав. Навіть коли сам зруйнував нашу сім’ю.
Мері нічого не відповіла.
Коли Роберт пішов, вона ще довго стояла біля вікна.
На вулиці повільно темніло.
Два роки тому вона була впевнена, що більше ніколи не дозволить цьому чоловікові наблизитися до її серця.
А тепер він знову стояв поруч.
Не як її чоловік.
Не як коханий.
А як людина, якій вона поступово починала довіряти.
І, можливо, саме це було найнебезпечнішим.
Бо Мері ще не знала, чи здатна пробачити Роберта.
А Роберт не знав, чи отримає колись другий шанс.
Та цього вечора вони вперше за довгий час опинилися по один бік.
Їх об’єднувала одна мета — захистити Ему.
І знайти правду про Адама.
Не помститися.
Не знищити.
А дізнатися правду.
Бо якщо Адам справді був невинним, вони мали це встановити.
А якщо ні — закон мав зробити свою справу.
