Спочатку:
На сторінку книги
Розділ 7. Маленьке серце
Ранок у квартирі Еми почався незвично галасливо.
Ще не було дев’ятої, а в коридорі вже стояли пакети, коробки та кілька сумок із речами.
Мері приїхала разом із дітьми.
Том ніс два великі пакети, Адель тримала коробку з дитячими речами, а Моллі бігала за всіма й намагалася допомогти, хоча більше заважала, ніж допомагала.
— Обережніше, — сказала Мері, коли Том мало не врізався в двері. — Там посуд.
— Я знаю, мамо.
— Тоді неси повільніше.
— Я несу повільно.
— Для тебе це повільно?
Том усміхнувся.
— Так.
Мері похитала головою.
Ема стояла посеред кімнати й дивилася на них із легкою усмішкою.
— Вам не потрібно було приїжджати всім разом.
— Потрібно, — відповіла Мері. — Тобі зараз не можна перевтомлюватися.
— Я не хвора.
— Я знаю. Але ти вагітна.
Моллі одразу підбігла до Еми.
— А можна я допоможу?
Ема присіла перед нею.
— А що ти хочеш робити?
— Я можу складати речі для лялі.
— Для лялі?
— Так!
Моллі подивилася на живіт Еми.
— Там же ляля.
Ема засміялася.
— Можливо, ляля.
— А може, хлопчик? — запитала Адель.
Моллі насупилася.
— Ні. Ляля.
— А якщо хлопчик?
— Тоді теж ляля.
Усі засміялися.
Ема поклала руку на живіт.
Вона ще не звикла до думки, що всередині неї росте маленька людина.
Іноді це здавалося сном.
Іноді — найбільшим страхом у її житті.
А іноді вона просто посміхалася, уявляючи, якою буде її дитина.
---
Поки Том і Адель прибирали кімнату, Мері займалася речами Еми.
— Ці документи поклади окремо, — сказала вона. — І ліки теж.
— Добре.
— А це не викидай.
— Мамо, це просто стара коробка.
— Все одно не викидай.
Том подивився на них.
— Мамо, ти іноді зберігаєш абсолютно все.
— Це називається організованість.
— Це називається «ніколи нічого не викидати».
Мері подивилася на сина.
— Томасе...
— Я мовчу.
Усі знову засміялися.
На кілька годин у квартирі стало так тепло й затишно, що Ема майже забула про Адама.
Майже.
---
Близько одинадцятої приїхала Анжела.
У руках вона тримала велику коробку.
— Я принесла дещо важливе.
Ема здивовано подивилася на неї.
— Що?
Анжела відкрила коробку.
Всередині були маленькі тістечка.
— Оце важливе?
— Дуже.
Моллі одразу підбігла.
— Я теж хочу!
— Тобі одне.
— Два!
— Одне.
— Півтора?
Анжела засміялася.
— Добре. Півтора.
Моллі переможно взяла тістечко.
Анжела підійшла до Еми.
— Як ти?
— Добре.
— Точно?
— Точно.
Анжела сіла поруч.
Ема трохи підняла светр, бо живіт уже почав помітно округлятися.
Анжела обережно поклала на нього долоню.
— Скоро ми дізнаємося, хто там у тебе.
Ема усміхнулася.
— Я теж дуже хочу знати.
— А ти кого хочеш?
— Не знаю.
Анжела погладила її живіт.
— Мені здається, буде дівчинка.
— Чому?
— Не знаю. Просто відчуваю.
Моллі раптом підскочила поруч.
— Ляля скоро!
Усі засміялися.
Анжела подивилася на неї з усмішкою.
— Так. Ляля скоро.
Моллі поклала свою маленьку долоньку на живіт Еми.
— Привіт, ляля.
Ема відчула, як на очі навертаються сльози.
Вона подивилася на сестер.
Ще кілька місяців тому вона навіть не уявляла, що її життя стане таким.
А тепер у неї була родина.
Родина, яка не залишила її.
---
Невдовзі Мері подивилася на годинник.
— Емо, тобі час збиратися.
— Я знаю.
Сьогодні в них було заплановане УЗД.
Це була перша справжня зустріч із дитиною, яку Ема могла побачити.
Вона хвилювалася.
Дуже.
— Я боюся, — зізналася вона.
Мері взяла її за руку.
— Я буду поруч.
Анжела усміхнулася.
— І я.
— А я? — запитала Моллі.
— Ти теж, — сказала Ема.
Моллі підстрибнула від радості.
— Я побачу лялю!
---
Через годину біля будинку зупинився автомобіль.
Роберт.
Він вийшов із машини й узяв із багажника кілька пакетів.
Останнім часом він почав з’являтися в житті Мері дедалі частіше.
Спочатку — заради дітей.
Потім — щоб допомогти з Емою.
А тепер його присутність стала майже звичною.
Мері побачила його через вікно.
Їхні погляди зустрілися.
— Роберт приїхав, — сказала вона.
Ема усміхнулася.
— Він хороший.
Мері нічого не відповіла.
Вона все ще не знала, що відчуває до колишнього чоловіка.
Але більше не хотіла заперечувати очевидне.
Роберт змінився.
Не словами.
Вчинками.
Він став уважнішим до дітей.
Допомагав Мері.
Не вимагав від неї другого шансу.
Просто був поруч.
Коли він увійшов до квартири, Моллі одразу побігла до нього.
— Тату!
Роберт підхопив доньку на руки.
— Привіт, маленька.
— Ми сьогодні побачимо лялю!
Роберт подивився на Ему.
— УЗД?
— Так, — відповіла Мері.
— Тоді я радий за вас.
Але через кілька хвилин його обличчя стало серйозним.
— Мері, нам треба поговорити.
Вона одразу зрозуміла: це щось важливе.
Вони відійшли в іншу кімнату.
— Що сталося?
Роберт поклав на стіл папку.
— Я дещо дізнався про Адама.
Мері відкрила її.
— Що саме?
— Він набагато складніший, ніж здається.
— Поясни.
Роберт сів.
— Після того, як справа стала публічною, навколо нього почали з’являтися нові деталі. І якщо стане відомо, що Ема — твоя сестра і що вона вагітна від Адама, це може спричинити серйозний конфлікт інтересів.
Мері мовчала.
Вона й сама розуміла це.
— Якщо люди дізнаються, що ти суддя в цій справі...
— Я не зможу залишатися суддею.
Роберт кивнув.
— Саме так.
— Але це не означає, що Ема залишиться без захисту.
— Звичайно.
Він нахилився вперед.
— Ти повинна пам’ятати: ти її сестра насамперед. А суддя має бути повністю неупередженим.
Мері кивнула.
— Я знаю.
— І ще дещо.
Роберт відкрив іншу папку.
— Та жінка, яка подала заяву проти Адама, погодилася виступити в суді.
Мері завмерла.
— Вона говоритиме особисто?
— Так.
— Вона готова розповісти, що сталося?
— Так.
Мері перегорнула кілька сторінок.
— Вона стверджує, що Адам намагався її зґвалтувати?
— Саме так.
У кімнаті запала тиша.
Мері повільно закрила папку.
— Тоді її показання матимуть значення.
— Якщо вони підтвердяться доказами.
— Так.
Роберт подивився на неї.
— Мері, я знаю, що ти хочеш захистити Ему.
— Я захищу її.
— Але не шляхом порушення закону.
Вона подивилася йому в очі.
— Ніколи.
Роберт кивнув.
— Тоді я допоможу тобі зробити все правильно.
---
Коли вони повернулися до вітальні, Ема й Анжела сиділи поруч.
Моллі розповідала щось Адель, а Том намагався переконати сестру, що дитина не може «почути все, що вони говорять».
Ема сміялася.
Анжела теж.
Мері зупинилася біля дверей.
Вона подивилася на своїх сестер.
На Ему, яка гладила живіт.
На Анжелу, яка сиділа поруч і тримала її за руку.
На своїх дітей.
На Роберта.
І раптом зрозуміла, що це — її сім’я.
Недосконала.
Зранена.
Але справжня.
Мері підійшла до Еми й обійняла її.
— Все буде добре.
Ема притулилася до неї.
— Ти впевнена?
— Так.
— Навіть якщо він дізнається?
Мері на секунду замовкла.
Потім твердо відповіла:
— Навіть тоді.
Вона подивилася на Анжелу.
— Ми не дамо нікому тебе скривдити.
Анжела кивнула.
— Нікому.
Роберт стояв трохи осторонь і спостерігав за ними.
Він бачив, наскільки Мері змінилася.
Колись вона несла весь тягар сама.
Тепер вона дозволяла іншим бути поруч.
І він хотів стати одним із тих людей.
Не заради прощення.
Не заради повернення минулого.
А заради майбутнього.
---
У клініці Ема лежала на кушетці.
Мері сиділа поруч.
Анжела стояла біля неї.
На екрані поступово з’явилося маленьке зображення.
Ема затамувала подих.
— Це...
Лікар усміхнувся.
— Так. Ось ваша дитина.
Ема прикрила рот рукою.
На екрані було маленьке життя.
Її дитина.
Сльози покотилися по щоках.
— Я навіть не можу повірити.
Мері взяла її за руку.
Анжела теж витерла сльозу.
А потім пролунав звук.
Тихий.
Рівний.
Серцебиття.
Ема заплакала.
— Це її серце?
— Або його, — усміхнувся лікар. — Але стать ми зможемо визначити трохи пізніше.
Моллі, яка чекала разом з іншими, радісно вигукнула:
— Ляля!
Ема засміялася крізь сльози.
— Так, Моллі.
Вона знову подивилася на екран.
— Моя маленька ляля...
Але поки родина раділа, Мері думала про інше.
Про Адама.
Про справу.
Про жінку, яка готова виступити в суді.
Про майбутнє Еми.
Вона знала: незабаром їй доведеться зробити складний вибір.
Можливо, відмовитися від ролі судді.
Можливо, залишити справу іншому судді.
Але одне залишалося незмінним.
Мері була сестрою Еми.
І вона не дозволить нікому зламати її життя.
Навіть якщо для цього доведеться поставити під загрозу власне.
