Раді Вас бачити!

Глава 11. Під строгим поглядом

Скромна Соломія щодня працювала до знемоги, намагаючись справити враження на свою викладачку з фортепіано Валентину Петрівну. Та дивилася на дівчину суворо, наче не бачила в ній потенціалу, знаючи, що у Соломії немає професійної музичної освіти.

Одного разу Соломія сіла за інструмент і почала грати Баха — Прелюдію до мажор із ХТК. Її пальці тремтіли, вона старалася, але рухи були недосконалими. Валентина Петрівна одразу зупинила її різким голосом:

— У тебе руки розкидані, пальці не зібрані. Уяви, що тримаєш яблучко в долоні.

Соломія слухняно продовжила, але викладачка почала відстукувати ногою ритм по підлозі й з обуренням сказала:

— Що з темпом? Тримай рівно!

У цей момент тихо відчинилися двері. Увійшла Тетяна, з усмішкою й удаваною ввічливістю.

— Валентино Петрівно, мене сьогодні не буде на індивідуальному занятті, маю сімейні справи.

Викладачка махнула рукою байдуже:

— Іди, іди.

— Дякую, — відповіла Тетяна й зникла за дверима, залишивши після себе легкий аромат парфумів і відчуття прихованої гри.

— Грай, грай, — суворо наказала Валентина Петрівна Соломії.

Коли дівчина закінчила, викладачка нарешті запитала:

— Як тебе звати?

— Соломія, — відповіла вона, дивлячись прямо в очі наставниці.

— Угу… Соломія. Тобі треба займатися з ранку до ночі, щоб хоч якось наздогнати тих, хто має музичну освіту. Розумієш?

— Розумію, Валентино Петрівно. Я так і роблю. Буду старатися ще більше.

— Ну все, біжи, а то запізнишся на пари, — сказала викладачка, відвертаючись.

І справді, Соломія кожного дня грала до ночі. Її пальці боліли, але вона не зупинялася. Ніка, бачачи старання подруги, вирішила допомогти й приєдналася до занять. Вони грали разом, підтримуючи одна одну.

Коли чергове заняття закінчилося, Соломія вдячно усміхнулася й сказала:

— Дякую тобі, Ніко, що допомагаєш мені. У мене справді є прогрес.

Ніка відповіла тихо, з лукавою усмішкою, але в її очах була тінь смутку:

— Не за що…

Соломія одразу помітила зміну в її голосі й запитала:

— Щось сталося?

Ніка зітхнула й серйозно сказала:

— Так… Є дещо, що я мушу тобі розповісти.

Ніка сиділа навпроти Соломії, їх розділяло піаніно. Вона довго мовчала, дивлячись на чорні й білі клавіші, а тоді тихо сказала:

— Я думаю, що це рук Максима.

Соломія здригнулася, її очі розширилися від шоку:

— Що? Максим? Як він міг?..

Ніка зітхнула й пояснила:

— Ми з Марком поїхали до нього додому, але його там не було. Слуги сказали, що він виїхав у Таїланд. Це виглядає так, ніби він щось приховує. Він вирішив утекти, щоб ми не запідозрили його.

Соломія опустила очі, її серце стиснулося від страху. Вона боялася Максима й його впливу.

Ніка не здалася, вона поклала руку на плече подруги й сказала твердо:

— Дорога моя, ми з Марком не дозволимо зруйнувати твою любов із Артуром. Тим більше він мій брат, я знаю, як він дивиться на тебе. Ми не дамо тебе в образу. Але головне — будь обережна.

Соломія кивнула, сльози блищали в її очах:

— Що тепер? Як мені зв’язатися з моїм коханим?

Ніка усміхнулася крізь рішучість:

— Я організую вам зустріч. Артур приїжджає навідати нас і тебе. Ви обов’язково побачитеся.

Соломія обійняла подругу й прошепотіла:

— Дякую тобі… Ти справжня подруга. Я не знаю, як тобі віддячити.

Ніка глянула на її мокрі від щастя очі й сказала:

— Головне — будь собою й залишайся вірною.

Але за дверима, у коридорі, стояла Тетяна. Вона підслухала кожне слово. Її завдання було простим: стежити за ними й зробити все, щоб Артур не зустрівся з Соломією.

Ніка ж мала інший план. Вона підозрювала, що Максим міг залишити когось, хто стежить за Соломією, мов собаку, що винюхує правду. Вона не знала, що це саме Тетяна, але відчувала: хтось поруч.

Тому Ніка вирішила призначити зустріч Артура й Соломії в інший день, у таємному місці, щоб ніхто не зміг перешкодити їхньому побаченню.