Раді Вас бачити!

Глава 1. Під вишневим садом

Соломія все життя прожила у рідному селі, бережно ховаючи традиції та спокій своєї родини. Її найбільшою радістю був вишневий сад: кожного літа вона збирала стиглі ягоди, щоб варити варення, компоти, пекти пиріжки з вишнею чи готувати узвар — улюблені українські страви, що пахли дитинством і домом.

Того дня вона була одягнена в красиву українську сукню-вишиванку, білу з червоними й чорними узорами, що мерехтіли на сонці, мов живі. Її густі коси спадали на плече, заплетені з любов’ю й прикрашені стрічкою, яка підкреслювала ніжність її образу. В руках вона тримала кошик, повний стиглих вишень, що сяяли рубіновими краплями й здавалися символом її юності та чистоти.

Раптом позаду з’явився юнак. Артур, вісімнадцятирічний міський хлопець, мужній і красивий, дивився на Соломію так, ніби вона була коштовністю. Його погляд ковзнув по її вишиванці, по косах, що спадали на плече, і зупинився на її руках із вишнями. У цю мить він відчув, що перед ним — не просто дівчина, а сама душа цього села, його краса й гордість.

Соломія зніяковіла, але Артур сміливо підійшов:

— Як вас звати, дівчино? Я вас раніше не бачив.

Її серце тремтіло, а вишні в кошику здавалися ще яскравішими, ніби сама природа хотіла підкреслити народження нового почуття.

Соломія, тримаючи кошик із вишнями, відповіла:

— Соломія… А ви хто? Чому тут?

— Я до бабусі в гості, давно не був у неї. Марія Петрівна Новікова — знаєте її?

Від несподіванки Соломія випустила кошик, ягоди розсипалися по траві. Артур нахилився допомогти, їхні руки зустрілися, а погляди переплелися. У свої шістнадцять вона виглядала напрочуд гарно, навіть у простій сільській сукні.

— Марію Петрівну знаю, вона часто приходить до нас, приносить гостинці, — сказала Соломія, опустивши голову. — Я можу показати вам її дім.

— Давай, я не проти, — усміхнувся Артур.

Соломія погодилася, адже серце її вже тремтіло від думки, що знову побачить Артура — нового знайомого, який несподівано став для неї особливим. Вона провела його стежками села, показала дорогу до бабусиної хати. Артур не міг відвести від неї очей: кожен її рух здавався йому витонченим, кожне слово — музикою.

Коли вони підійшли до двору, Артур подякував і, трохи засоромлений, попрощався. Його погляд ще довго тримав Соломію, навіть коли він уже зник за хвірткою.

Та щойно вона повернулася назад до саду, дорогу їй перегородив Максим — жорстокий хлопець із сусіднього села. Його очі палали ревнощами й злістю. Він грубо схопив Соломію за руки:

— Ти з тим міським? Думаєш, він тебе покохаю? Ти моя, чуєш?

Соломія злякано відступила, намагаючись вирватися, але Максим стискав її руки так, що вона відчула біль. Її серце ще хвилину тому співало від зустрічі з Артуром, а тепер тремтіло від страху перед жорстокістю Максима. Його очі палали одержимістю.

— Чого прохолоджуєшся? Працюй! Інакше твої батьки не виплатять мені борг! 

— Ти належиш мені, — прошепотів він.

Соломія злякалася, але несподівано за неї заступилася Ніка. Її голос був холодний і впевнений:

— Відпусти її, Максиме. Ти знаєш, з якої я сім’ї. Не раджу перечити.

Максим знітився, відпустив руку Соломії й відступив, розуміючи, що краще не сваритися з Нікою.

Соломія з вдячністю обійняла нову подругу. Ніка усміхнулася й тихо мовила:

— Як тебе звати?

— Соломія.

— А я — Ніка. Приїхала до бабусі. Ти така мила й щира… Давай приходь увечері до нас у гості. Ми влаштовуємо вечірку на честь приїзду, і бабуся Марія Петрівна теж буде там. Соломія вагалася:

— А як же мої батьки?

— Скажи, що подруга запросила, і ти ненадовго. Я чекатиму, там мій брат буде, мій Артур — переконливо мовила Ніка.

Соломія погодилася, адже серце її вже тремтіло від думки, що знову побачить Артура — нового знайомого, який несподівано став для неї особливим.