Раді Вас бачити!

Камера телефону скупо освітлювала старе підземелля. Софія докоряла собі за те, що її руки тряслися під час зйомки. Дівчина намагалася розгледіти сітку тріщин на стінах, час від часу клацаючи пробіл на ноутбуці.

Вони сиділи з Остапом за столом і вкотре переглядали кадри, зроблені Софією напередодні у в’язниці під міською ратушою.

– Що могло стати причиною їхньої появи? – запитала дівчина.

Остап повів плечима. Він щедро намастив скибку хліба сливовим повидлом і простягнув одногрупниці. Та коротко кивнула у знак подяки.

– Навантаження на конструкцію. Ратушу перебудовували чотири рази. Різна кладка, матеріал, – здавалося, Остап більше був зосереджений на пережовуванні бутерброда, аніж на відео Софії.

Дівчину це нервувало. Вона кинула на Остапа роздратований погляд.

– Не цямкай! Мене це відволікає!

Хлопець мало не вдавився.

– Вибач. Я… – запнувся, – завтра їду до батьків у село.

– Навіщо? – здивувалася Софія. – Тобі не можна виходити!

– Але ж ти виходиш, – Остап підвівся. – Хтозна, куди та зараза вже дісталася. Мушу провідати своїх. Та й тобі не хочу більше набридати.

Із цими словами хлопець вийшов на балкон і закрив за собою двері. Першим поривом Софії було піти за ним, проте вона ненароком зачепила рукою клавіатуру на ноутбуці і відео продовжилося. Щось змусило її перевести погляд на екран.

Дівчина пам’ятала, як спустилася у підземелля, як слідувала за незрозумілими тонкими, ніби павутина, тріщинами вздовж стін. Як постійно відчувала чийсь погляд на власній спині.

Софія різко зупинила відео. Вона вловила момент, де розломи у стіні почали нагадувати сліди від людських пальців. Вони й справді брали свій початок біля входу до одиночної камери, в якій студентка знайшла старий щоденник Звізченської, і тягнулися до замурованого ходу.

– Що там може бути? – прошепотіла Софія, провівши пальцями по екрану, ніби по стіні.

Вона марно намагалася знайди бодай якісь дані про цю частину підземелля. Інформація про більшість старих тунелів, замурованих камер та ходів були у вільному доступі. Проте здавалося, що хтось навмисно стер усі згадки саме про цей хід.

Софія підняла голову і тільки хотіла покликати Остапа, як раптом згадала, що він образився. Хлопець досі стояв на балконі і щось клацав у телефоні. «Мамина ж ти подряпинка!», – насупилася Софія і повернулася назад до відео.

Вона чітко пам’ятала свої думки і відчуття тієї миті. Рука дівчини тремтіла, світло від камери дрібно миготіло, коли Софія відвернулася від замурованого проходу. Вона вдруге пережила невимовний страх, побачивши постать позаду.

– Ви! – видихнула дівчина, ледь опустивши телефон.

– Не хотів вас злякати, панно Софіє! Прошу вибачити мене дурного.

Світлі брови Мирона зійшлися на переніссі. Йому явно було не по собі.

– Я мало не вмерла від страху! – Софія сперлася на стіну, переводячи дихання. – Що ви тут робите? Сьогодні вихідний.

– У тюрмі нема вихідних.

– Авжеж, – Софія прокашлялася і відвела погляд від чоловіка.

– Вам відоме це відчуття.

Мирон підійшов ближче. Камера телефону сіпнулася у руці дівчини.

– Стіни тиснуть. Проте вони й оберігають. Часом ззовні буває страшніше, аніж під землею.

– Боюся, з вами не погодяться ті, хто назавжди залишився тут, – різко відповіла Софія і спробувала змінити тему розмови: – Цей коридор… Тут відносно нова кладка. Чому його могли закрити?

Чоловік замислено дивився кудись вперед. Студентка не наважувалася порушувати тишу. Врешті Мирон заговорив:

– Спершу його створили. Ним користувалися. А згодом про нього забули.

У животі дівчини тенькнуло. Їй здалося, що чоловік говорив не про замурований хід у старому підземеллі. То було щось особисте.

– Таке життя, панно Софіє, – глибоке зітхання відбилося від стін в’язниці. – Спочатку ніби є, а потім здається, що ніколи й не було.

– То що там… було?

Мирон глянув прямо в очі дівчині. Камера зачепила його обличчя на коротку мить.

– Те, що давало вибір.

Камера знову сіпнулася і Софія натиснула на павзу. Її щось бентежило, проте дівчина не могла зрозуміти, що то було. Переламане світло від камери телефона вирвало з темряви грубу кладку, нерівні шви стіни.

Софія кілька разів перемотувала відео, поки врешті усвідомлення не звалилося на неї, ніби гірська лавина. Дівчина нахилилася ближче до екрана. Джерелом її тривожності був Мирон і його тінь. Точніше – її відсутність.

Софія різко перемотала назад, намагаючись спіймати похибку камери. Потім – трохи вперед. Той самий кадр. Світло паде на кам’яну підлогу і на стіну позаду чоловіка. Тінь Софії чітка, витягнута, жива. Проте позаду Мирона нема ні найменшого затемнення, ані зламу світла. Жодного натяку на його фізичну присутність.

Раптово у голові Софії випливли слова Мирона: «Спочатку ніби є, а потім здається, що ніколи й не було».

Двері балкону відчинилися і Остап увійшов до кімнати. Він із сумом глянув на дівчину, яка його навіть не помітила. Мабуть вже варто змиритися з тим, що він їй байдужий.

***

Застигле тіло нещасного пролежало нерухомо цілу ніч, поки наступного ранку страж не приніс їжу. Він, як звично, шпурнув миску, але та з дзенькотом вдарилася об іншу.

– Якого?!.. – він прищурився, побачивши, що вариво так і не було з’їдено.

Гелена мовчки сиділа у своїй крихітній камері, підібгавши ноги під себе. Вона бачила, як стражі виносили труп в’язня. Згодом все затихло. Подекуди було чути дзенькіт залізних мисок.

– Мало! Жерти хочу!

– Мало!

– Дай ще! – чулося довкола.

Гелена дивилася на свій обід. Вона би з радістю віддала його комусь з «сусідів». Вона, як і бідолаха навпроти, не торкнулася їжі зі вчорашнього дня. Страж матюкнувся крізь зуби, забираючи холодну миску і замінюючи її на іншу.

– Якби не наказ, то їла би-с гімно! Курва блядська!

Жінка легко здригалася чи то від холоду, чи від пережитого стресу. Вона почекала, поки рознесуть їжу, і підповзла до миски. Нічого нового, те ж смердюче вариво, що й вчора.

Раптова злість змусила Гелену відштовхнути миску, через що їжа розплескалася на землю.

– Не найліпша ідея, – почувся голос із камери за стіною.

– Це ти…

– Думала, що я вже вмер?

Гелена мовчки повела плечем. Вона сперлася спиною до стіни і заплющила очі. Дуже хотілося їсти, проте не настільки, аби кидатися на помиї.

– Іншого не буде. Ти мусиш…

– Не мушу! – прошипіла жінка і пересіла у протилежний бік камери.

У коридорі знову почулися кроки. Проте цього разу вони були важкі, тверді і чіткі, ніби хтось заздалегідь знав, куди йде.

– Звізченська! – гаркнув наглядач. – На вихід!

Гелена різко підвелася і підійшла до дверей. Ті зі скрипом відчинилися. На неї чекало двоє тюремних вартових.

– Руки!

Жінка слухняно простягнула вперед руки і через коротку мить холод кайданів обпік її тонкі зап’ястя. Гелена спустилася вниз, бо її камера знаходилася на підвищенні – у пів метра від рівня підлоги в’язниці.

– Не бійся! – почула вона тієї миті, коли один зі стражів грубо штовхнув її у спину.

Гелена встигла помітити довгі тонкі пальці, які стискали грати сусідньої камери.

Вузький коридор здавався безкінечно довгим. У підземеллі було темно. Скупе сяйво свічок відбивалося від холодних стін і тьмяніло у застиглих плямах воску. По обидва боки в’язниці, з-за грат за Геленою стежили. У їхніх очах відображалися всі смертні гріхи, проте найстрашнішою була порожнеча. Чоловіки простягали до молодої торговки свої чорні брудні руки, робили язиками непристойні жести.

– Ладна кобіта!

– А підстав-но гузичку до решітки!

– Дай помацати!

Гелена пришвидшила крок, проте вартовий одразу шарпнув її назад:

– Де летиш? На страту завжди вспієш!

Бридкий сміх відбився луною у кам’яних підвалах.

Врешті двері в’язниці відчинилися і очі Гелени пронизав різкий біль. Сонячне проміння, якого вона так давно не бачила, торкнулося блідого змарнілого обличчя жінки. Вона вперше в житті усвідомила, що то таке – ковток свіжого повітря. Проте Гелена не встигла насолодитися теплом, бо один зі стражів знову грубо вдарив її в спину, змушуючи йти вперед. Інший, нижчий ростом, щось прошепотів йому на вухо і далі повів ув’язнену сам.

Жінка повільно піднялася вузькими сходами нагору і вийшла на площу Ринок. Її погляд одразу впав на крамницю Лейби. Старого жида не було видно. «Може захворів?», – подумала занепокоєно.

На Гелену одразу ж звернули увагу роззяви на площі. Багатьох вона знала, бо зустрічала щоразу на базарі. Але жоден із них не наважився підійти. На їхніх обличчях застигла зневага, страх, відраза. Співчував удові тільки Симон Аракелович, але й той не насмілився вийти з-за своєї лавки.

Наглядач повів Гелену через головний вхід магістрату до судової зали.

– Чекай тут! – буркнув він, зупиняючись перед міцними дерев’яними дверима, з-за яких долинали приглушені голоси.

– Радні вже зібралися.

– Свідок Рудницька прибула?

– Прибула.

– А повноважний пан Грабовецький?

– Уже в залі.

На мить у Гелени пересохло в роті. Страж стиснув її лікоть. Він давно помітив красиву торговку. Ще коли перейшов на службу до магістрату з фільварка у Кнігинині. Йому було шкода її. На мить він уявив її своєю дружиною. Таку він би любив.

– Чим швидше признаєшся, тим легше минеться.

Гелена повільно повернула голову і глянула на нього так, що чоловік відсмикнув руку.

– Я не маю в чому признаватись.

Двері відчинилися. Всередині пахло пилом, воском і старим деревом. Висока стеля губилася в напівтемряві, а вузькі вікна пропускали стільки світла, ніби й воно мусило просити дозволу ввійти.

У залі суду було людно й тихо водночас. Ряди лав, обличчя міщан, темний блиск меблів, вузькі вікна, крізь які падало холодне світло. А попереду, за довгим столом біля бургомістра сидів Антоній Грабовецький. Він саме переглядав папери, ніби справа Гелени була для нього не важливішою за податкові записи. Та коли вона ступила всередину, він підвів очі і… всміхнувся.

Жінку вивели у центр зали. Частина підлоги, де вона стояла, була витерта до блиску. Місце, на якому до неї чекали свого вироку сотні обвинувачених.

 Гелена з-під лоба окинула поглядом присутніх. Вона одразу побачила панну Єву, яка сьогодні мала значно кращий вигляд, аніж під час їхньої останньої зустрічі. Шляхтянка сиділа, випрямивши спину, і намагалася не дивитися в її бік. Також молода вдова помітила капосну Нуську, яка не раз обливала її брудом. Впізнала старого кушніра Олексу, який дві неділі тому купляв у неї мазь для обпеченої руки. Була там і Христя – пекарова жінка, якій Гелена допомогла позбутися висипки у дитини.

Зазвичай улесливі та привітні, нині кожен із них робив вигляд, що не знайомий з торговкою.

Тут писар підвівся і розгорнув складений вдвоє документ.

– Перед лицем шановного магістрату слухається справа міщанки Гелени Звізченської, вдови русина Юри Звізченського, обвинуваченої у продажі сумнівних мазей, варив і речей невідомого складу…

Залом прокотився шепіт.

– …чим завдала тілесної шкоди панні Єві Рудницькій, доньці поважного присяжного засідателя Ґотфріда Рудницького, які мешкають у кам’яниці на вулиці Бельведерській, номер 3.

– Брехня! – ледь чутно мовила Гелена, не підіймаючи голови.

Писар навіть не глянув у її бік.

– ...а також у непристойній поведінці на торзі, зухвалих словах супроти особи чесного дому та наведенні смути між городянами.

– Це наклеп! – крикнула молода жінка, гордо піднявши голову. – Моя честь незаплямована!

Один із присяжних невдоволено прицмокнув язиком. Антоній Грабовецький сплів пальці і кутик його рота ледь сіпнувся.

– Пане бургомістре, панове присяжні, ви на власні очі бачите норовливий характер обвинуваченої.

Бургомістр, товстий вусатий чолов’яга, презирливо хмикнув. Йому муляли нові туфлі, у животі бурчало і він тільки й думав про те, аби засідання швидше закінчилося. Проте раптом до всіх незручностей додалася ще одна: гульфик на бриджах тиснув на геніталії бургомістра, які дивним чином зажили власним життям, а ґудзик ледь тримався, аби не відлетіти. Чиновник подумав про те, як добре було би ввечері розважитися з красивою полонянкою. Варто сказати про це Грабовецькому. Вони давні друзі, тому той його точно послухає.

– Зачитайте свідчення.

Писар прокашлявся:

– Пані Єва Рудницька стверджує, що після того, як торкнулася товару підсудної Звізченської, втратила нюх, відчула сильну слабкість, тремтіння та гарячку.

– Вона вже була хвора, коли прийшла, – рівно відказала Гелена.

Її голова досі була піднята, проте очі дивилися в нікуди.

– Міщанка Катерина Ковальська свідчить, що після снодійного, яке їй дала торговка Звізченська, її чоловік Никифор не міг прокинутися і його мало не сприйняли за мерця.

– Сама винна. Я казала, що не можна давати щоночі…

– Мешканка Вовчинців Анна Яворська запевняє, що підсудна мало не звела у могилу її невістку, змусивши ту натертися зіллям власного виробництва. Її ціллю, за словами пані Анни, був її син, на якого Звізченська давно поклала око…

Раптом Гелена засміялася. Сміх той був гіркий і невеселий, проте у залі суду вкотре прокотилася хвиля перешіптувань. Грабовецький навіть вловив слово «відьма».

– Гаразд. Ми прослухали свідків та очевидців. Тепер ви маєте можливість щось сказати на свій захист.

– Я вже казала.

Грабовецький важко ковтнув. Він був готовий до того, що Гелена не визнає своєї вини.

– Підсудна зневажає суд і продовжує сіяти смуту серед мешканців! – бургомістр роздратовано засовався на лаві, поправляючи штани.

Антоній підвівся так плавно, ніби його підняли невидимими нитками, і усміхнувся.

– Пане бургомістре, ми бачимо не зневагу, а впертість. Через відсутність досвіду підсудна…

– Я нічого не сію, – перебила його Гелена. – Лише називаю речі своїми іменами. Панна Єва була хвора ще до торгу. Я дала ліки тим, хто сам приходив до мене по допомогу. А коли комусь полегшало, то дякували. Коли ж стало гірше від власної дурості, то придумали, що я відьма.

Кушнір Олекса опустив голову. Христя вчепилася пальцями в хустку, не наважуючись підняти заплаканого обличчя. Вона б нізащо не наважилася на подібні слова. Писар нервово засовав пером по папері, не встигаючи записувати.

– Ти зізнаєшся, що варила зілля? – гаркнув один із присяжних.

– Я варила мило, мазі, відвари з трав. Те, що ваші жінки беруть у мене роками.

– Без дозволу цеху! – кинув інший.

– Бо вдів до цеху не приймають! – відрізала Гелена.

На мить у залі стало так тихо, що було чути, як потріскує свічка.

Грабовецький зблід і сів. Натомість бургомістр аж побагровів і підвівся зі свого місця.

– Отже, ти сама визнаєш, що діяла поза належним порядком?

– Належним для кого? – Гелена глянула йому в очі. – Для тих, хто бере гроші за право дихати?

Бургомістр різко вдарив долонею по столу.

– Досить!

Жінка не здригнулася.

– Досить буде тоді, коли ви перестанете карати бідних за те, що вони посміли вам сказати «ні»!

У натовпі хтось тихо мовив: «Пропала…» Грабовецький нахилився до бургомістра і щось швидко прошепотів йому на вухо. Той неохоче кивнув, поправив пояс на животі й глянув униз, на виснажену жінку, як на непотріб.

– Суд вислухав сторони, – прогугнявив він. – І постановляє: за торг речами невідомого складу, за смуту серед міщан…

Гелена похитнулася. Грабовецький ледь підвівся, але знову сів. Його щелепи були міцно стиснуті.

– Заборонити їй торг на площі Ринок і будь-який продаж мазей чи трав у межах міста, – вів далі чиновник.

Натовп заворушився. Перешіптування сколихнули важке повітря судової зали. Пані Єва самовдоволено заусміхалася.

– Також, – докинув бургомістр, – підсудній належить привселюдно попросити вибачення в панни Єви Рудницької за завдану образу честі та замах на її життя.

Гелена пирхнула.

– Мені нема за що вибачатися!

Здавалося, чолов’ягу зараз розірве від злості. Його широке обличчя вкрилося плямами, на чолі виступили краплі поту, проте він відчув раптове полегшення, бо ґудзик на штанях врешті відірвався і, дзвінко підстрибуючи, покотився по підлозі.

– За непокору…

Раптом Грабовецький його перебив:

– Суд завжди стоїть на варті справедливості і дає кожному ще один шанс. Пані Звізченська також має на нього право, чи не так?

Він багатозначно глянув на свого друга і той, кілька секунд подумавши, неохоче кивнув.

– Отож, – Антоній перевів погляд на підсудну, – суд постановляє: весь крам, начиння, запаси жиру, трав, попелу, воску, книги записів і всяке майно, знайдене в домі вдови Гелени Звізченської, яке може бути використане для виготовлення продукції і потім продане, негайно описати й узяти під міську печать до подальшого розгляду.

Очі Гелени на мить розширилися, проте вона продовжила нерухомо стояти під десятком поглядів. Старий Олекса співчутливо закивав головою, шепочучи: «Та за що їй тепер жити?» Панна Єва єхидно блиснула очима, зневажливо дивлячись на бідну торговку.

– Хто купить у міщанки Звізченської який крам, негайно буде притягнутий до суду як співучасник злочину, – продовжив Грабовецький.

– Підсудна Звізченська, чи зрозумілий тобі вирок? – втомлено спитав бургомістр.

– Авжеж, – Гелена чи не вперше глянула йому в очі і той знову відчув, як його плоть впирається в гульфик. – Ви не змогли доказати моєї вини, тому вирішили заморити голодом, позбавивши роботи.

– А твій язик досі довгий!

– Краще довгий язик, аніж коротка совість!

– Заберіть її звідси! – заревів бургомістр, підстрибуючи з лави. – Геть!

Стражі грубо схопили жінку. Важкі кайдани забряжчали, коли її виводили з зали суду. Гелена озирнулася востаннє, аби глянути на Грабовецького. Врешті він не витримав і відвів погляд.