Раді Вас бачити!

8 травня, 1718 року

Пів ночі варила мило. Хотіла додати чебрецю, але він закінчився. Треба знову просити бабу Василиху, аби сином передала з Криворівні. А я їй солі дам.

На базарі бачила Каську. Привіталася, проте та скривила писок і відвернулася. Дурна кобіта. Певно далі щось наговорили їй про мене… То нічо’, ще прийде до мене по настойку «на сон», аби її Никифор вночі не дав драпака з хати.

Два старих кошика зрадливо скрипіли, лозина тріщала, поки Гелена несла свої товари на площу Ринок. Ноги ковзали по мокрій від дощу бруківці і кілька разів жінка мало не впала. М’яка шаль сповзла, оголивши шию та частину плеча торговки. Гелена зупинилася посеред шляху і обережно поклала кошики на землю. Потім зняла шаль і кілька разів стріпнула вологу від ранкової мряки тканину. Білосніжна шкіра контрастувала з чорним волоссям жінки. Торговка не любила збирати його у зачіску. Іноді могла заплести косу, але гладке як шовк волосся швидко вибивалося і доводилося знову його переплітати. Гелена наново перев’язала шаль, щільно обгорнувши нею плечі і зав’язавши кінці на талії ззаду. Якийсь неборака, побачивши її, перечепився на рівному місці і щосили гепнувся на дорогу.

– Пити менше треба, – тихо прошепотіла жінка, проходячи повз нього.

П’яничка не відповів, продовжуючи зачаровано дивитися на красуню, роззявивши беззубого рота.

Місто поволі прокидалося. У вузьких вуличках між кам’яницями витав запах вогкості та диму. Дощ припинився ще до світанку, але хмари висіли низько, торкаючись верхівок дерев. Будинок Гелени розташовувався неподалік східної брами міста або, як казали місцеві, вірменської фіртки. Шлях на базар пролягав повз стару русинську церкву, до якої колись ходила і Гелена з покійним чоловіком, та вірменський костел.

Йшла повз цвинтар. Не зайшла нині до вас. Прости мені, Юрку! Прости і ти мене, моя дитино…

Базар оживав. Крамарі поспішали відчинити свої лавки. Було чутно, як риплять старі двері та дзеленчать ключі. З боку Галицької брами підтягалися інші дрібні торговці. Вони приходили з передмістя та довколишніх сіл. Тягнули вози, розкладали ятки. Десь було чутно крикливі голоси бабів, що сварилися за місце, та глухе ревіння вола, якого господар залишив без сіна, а сам чкурнув до «п’яного» ряду – місця на околиці торгів, де зазвичай збиралися волоцюги та бажаючі хильнути. З-за рогу Гелена відчула аромат свіжоспеченого хліба вперемішку з вологою соломою. У животі боляче скрутило – жінка забула зранку поснідати. На високих фасадах кам’яниць ще не розгорілося світло. Вікна здавалися порожніми очницями, але з деяких уже визирали служниці та міщанки, спостерігаючи за метушнею внизу.

Врешті Гелена прийшла до крамниці Лейби. Той якраз відкривався.

– Гелено, любонько, ти як завжди вчасно! – улесливо всміхнувся старий жид, ледь вклонившись молодій жінці.

– Дасть Бог, то й далі встигатиму! – торговка поклала важкі кошики на землю і випрямилася.

Перехожі чоловіки то й діло повертали голови в її бік, мало не викручуючи шиї. Гелена звикла до подібних виявів уваги, тому не сприймала їх всерйоз. Проте таке ніколи не оминало уважного ока Лейби. Крамар хитро усміхнувся у чорні вуса, а потім виніс зі своєї лавки невеличкий дерев’яний стіл і поклав ближче до своїх дверей. Всі знали, що молода торговка знаходиться під його опікою.

Гелена мовчки почала розкладати товар. Застеливши столик білим полотном, вона акуратно виклала шматки мила, пляшечки з лікувальними настоянками, ароматні пучки трав. Збоку поклала мисочку з водою, в яку додала кілька краплин запашної, власноруч виготовленої олії. Завдяки цьому від її столика завжди тягнувся ненав’язливий, але п’янкий та неповторний аромат жасмину. Перехожі часто зупинялися, аби вдихнути незвичні пахощі.

Хтось заздрив їй – красивій, гордій, незалежній. Хтось шепотівся за спиною. Хтось мовчки купував мило, не дивлячись у вічі. А були й такі, що приходили щодня просто, щоби побачити її.

Лейба примружив очі, спостерігаючи за вправними руками Гелени.

– Була тут на днях пані з Галича. Питала, де можна придбати мазь від болю в крижах? То я їй сказав, що таке вона може знайти тільки в Гелени Звізченської. А тепер думаю, може би й мені спину хто натер? – жид хитро засміявся і спробував вщипнути торговку, проте та ухилилася.

– Є від крижів, є! – сухо відповіла та. – А от від дурості ще не навчилася варити.

Лейба пирхнув у бороду.

– А я тобі все кажу, що була би ти моєю жінкою, я би з тебе зробив справжню паню, з лавкою, з прислугою…

– За русином я вже була віддана, ще тепер мені жида бракувало.

Товстий вірменин Симон Аракелович, підслухавши їхню розмову, голосно зареготав. Він торгував прянощами, сушеницею і рідкісними тканинами навпроти крамниці Лейби. Люди подейкували, що той вельми цінував вродливу миловарку, хоч і тримав свої симпатії при собі.

Про красу вдови Юри Звізченського ходили легенди не лише у місті, але й поза його межами. Багато хто підбивав клини до вродливої молодиці. Звичайні наймити, ремісники, купці та навіть члени магістрату. Останні обіцяли золоті гори, панські палати, шовки з Венеції та прикраси з Відня. Вони запевняли, що така неземна краса повинна жити десь у Варшаві, а не торгувати милом на базарі. Проте Гелена тільки сумно всміхалася у відповідь.

Жінка продовжила викладати духмяне мило, одне з її найулюбленіших: лавандове, з м’ятою та квітами мальви. Люди сновигали площею. Дехто дивився на неї здалеку, хтось зупинявся понюхати мило. Серед покупців в основному були жінки різних соціальних верств. Питали про ліки при «жіночих» днях, мазь від запалення грудей при годуванні немовлят, мило з попелом – від лупи, настойку «від нервів». Молода панночка з Вовчинців сором’язливо просила зілля, стишивши голос, аби сільський коваль «втратив через неї голову». Гелена не обіцяла дива, тільки питала, який аромат він любить? Корицю, чи, може, гвоздику? Торговка добре знала: запах може приспати, заспокоїти, підкорити. Або й зруйнувати долю.

***

Аромат жасмину не встиг розвіятися у повітрі, коли міський гамір торгової площі початку 18 століття зник і через мить постав знову перед очима Софії, проте у сучасному її вигляді.

Дівчина сиділа перед ратушою на лавці зі щоденником пані Звізченської у руках і важко дихала. Вона досі не могла оговтатися від усвідомлення того, який скарб тримала у руках. Знову сяйнула думка розповісти про знахідку бодай комусь. Найкраще – Остапу. Софія намагалася зателефонувати одногрупнику, але зв’язку не було. Вона швидко набрала повідомлення: «Де ти? Треба поговорити!»

Дівчина глянула на годинник. Чому його ніхто не відремонтує? Світлі брови Софії зійшлися на переніссі, коли вона зрозуміла, що стрілки на старому циферблаті почали рухатися швидше, аніж то було ще кілька днів тому. Небо над центральною частиною міста було важке. Над самою ратушою клубочилися чорні хмари, пронизані блискавками. Вони згущувалися у дивному вихорі, який, здавалося, хотів ухопити шпиль вежі і затягнути всю будівлю в інший вимір.

 У своїх спогадах Софія знову повернулася на початок весни, 2022 року. Тоді земля здригалася так само, а на будинках з’являлися тріщини-змії, які розповзалися в різні боки. Дівчина нервово трясла ногою, закусивши губу. Люди довкола ніби не помічали того, що відбувалося. Вони пересікали головну площу, повністю занурені у власні проблеми. Принаймні так пояснювала собі їхню поведінку Софія. Вона уважніше подивилася перехожих. Ті рухалися у звичному для себе темпі, але щось все одно було не так. Їхні плечі були опущені, очі – порожні. Якась жінка зашпорталася на рівному місці, проте навіть не зойкнула, байдуже продовживши свій шлях.

Дівчині знадобилося кілька хвилин, аби врешті моторошне усвідомлення пройшлося тисячами голок по її спині: тиша. Жоден із них не розмовляв. Реальність здавалася викривленою. Софія прислухалася: людські голоси було чутно, проте віддалено, поза межами центральних вулиць. На самій площі Ринок стояла тиша. Дівчина різко зірвалася з лавки. Вона намагалася вловити хоч якийсь голос, шепіт, сварку – все було марно. Площа ніби оніміла. Софія намагалася тримати себе у руках, проте паніка наростала, ніби снігова лавина. Вона давила на вуха, стискала скроні, підступаючи каменем до горла. Дівчина притиснула руки до грудей разом зі старим щоденником, намагаючись опанувати себе, коли раптом щось змінилося. Спочатку Софія не зрозуміла, що то було, але потім раптове полегшення дало сигнал розслаблення ще до того, як той дістався мозку:

– Панно, ви мене чуєте?

Голос! Софія швидко обернулася на звук. Перед нею стояв уже знайомий їй чоловік, якого вона зустріла на галереї ратуші тиждень тому.

– Ви говорите! – радісно крикнула дівчина, мало не кинувшись йому в обійми.

Чоловік усміхнувся в свої світлі вуса.

– Давно мені так ніхто не тішився.

Софія знітилася. Вона зрозуміла, що її реакція була надто бурхливою.

– Вибачте, я…

– Не треба вибачень. Ви потішили мене. Я вельми вдячний вам за це.

Пан галантно схилив голову. Цього разу Софія не прийняла його за дивака. Хоча може на неї так вплинула дивна ситуація в місті та брак спілкування останніми днями.

– Ви досі тут, – мовила дівчина. – Гостюєте в когось?

– Ну, не в когось конкретного, – чоловік жестом запросив її присісти на лавку. – Я, радше, мандрую місцями, а не домами. Всюди знаходжу притулок на коротку мить.

– Цікава думка, – Софія знову відчула, що всміхається.

Давно з нею не траплялося нічого подібного. Він сидів так близько, що дівчина встигла зафіксувати лише його очі – теплі, глибокі, кольору вицвілих каштанів, але зі світлом, яке огортало її, ніби теплою ковдрою. Волосся чоловіка було рудувате, скуйовджене вітром. Загалом незнайомець викликав у неї незрозумілу довіру й ностальгію, якої Софія не могла пояснити. Вбрання – не з цього часу, і водночас ніби зовсім звичайне.

– Я не спитала, як вас звати.

– То моя неуважність, – чоловік поклав руку на груди, ніби вибачаючись. – Мирон. Так кликала мене матінка.

– Мирон… Гарне ім’я. Зараз так не називають. А я…

– Софія.

Дівчина здивувалася:

– Звідки ви знаєте?

– Чув, – просто відповів Мирон.

Софія знічено опустила очі. Чоловік викликав у неї дивні відчуття. Щось на кшталт сором’язливості, невпевненості та метеликів у животі. «Що зі мною? – думала вона. – Я ж його зовсім не знаю! Соню, зберися!»

Врешті вона прокашлялася і випрямилася.

– Ви не помітили нічого дивного останнім часом? – насмілилася запитати.

– Життя взагалі дивне, – тихо відповів чоловік, дивлячись кудись вперед. – Часто мені здавалося, що я прокинувся не там. Сів не на той потяг. Говорив те, чого не можна було казати. Здавалося, що треба було жити інакше. Дихати інакше… Але ж серце, воно виривалося з грудей! Розумієте?

Софія сиділа, не відводячи погляду від Мирона. За інших обставин вона б сприйняла чоловіка за місцевого божевільного і втекла, натомість дівчина мовчки кивнула, не в силі підібрати слів для відповіді.

– Хіба кожен не носить свою дивність у собі? Свою інакшість? – у голосі Мирона пролунала гіркота.

Софія відчула себе винною. Їй здалося, що той прочитав її останні думки.

– Я ж бачу, що ви, люба панно, теж нікуди не вписуєтеся. Чужа серед своїх. Так само, як і я.

– Я…

– Ви не повинні мені нічого пояснювати, – легко підняв руку Мирон, зупиняючи її. – Я знаю це відчуття, коли світ довкола шумить, а ви – ніби за склом. Бачите, чуєте, але не в змозі торкнутися.

Студентка зітхнула. Вона поклала щоденник на коліна, механічно погладжуючи обкладинку.

– Я більше не знаю, де моє місце, – зізналася вона чи не вперше за останні роки. – Після всього, що сталося…

Мирон зітхнув.

– Дім – це не лише про стіни й дах, – повільно мовив чоловік. – Це відлуння, яке залишилося у голосі, у кістках, нутрощах. Воно живе у ваших очах, Софіє!

Мирон хотів торкнутися руки дівчини, але передумав. Софія помітила цей жест і відчуття жалю сколихнуло щось всередині неї. Вона воліла б відчути його дотик.

– А ви? – спитала майже пошепки. – Ви втратили дім?

– Не раз, – зронив Мирон. – Але найболючіше – втратити людину, яка робила будь-яке місце домом. Після того ніщо вже не має запаху. Навіть весна.

Софія опустила погляд. Вітер ковзнув між ними, і їй здалося, що він говорить про неї.

– Ваша Гелена… – раптом сказав Мирон.

Софія здивовано округлила очі.

– Звідки ви знаєте?..

– Я ж казав – я слухаю. І ви багато говорите, навіть коли мовчите.

Він нахилився трохи ближче.

– Продовжуйте читати. Вона проведе вас. А я… якщо дозволите, буду поруч. Коли стане темніше.

Її зігріло його «коли», а не «якщо». Наче він уже знав, що темрява – неминуча.