Раді Вас бачити!

12 квітня, 1718 року.

Посеред ночі у двері постукали. Прийшла жидівка Сура. Просила допомоги…

Злива періщила ще від учора. Сура стояла на порозі – мокра, згорблена, закутана у темну шаль.

– Пані Гелено, поможіть, благаю!

Гелена мовчки зробила крок убік, пропускаючи ту всередину.

– Що сталося? – спокійним голосом спитала вона.

Молода єврейка розридалася, заламуючи руки:

– Кров пішла. Все ж було добре! Але ввечері раптом відчула біль…

Гелена кинула різкий погляд на гостю.

– Роздягайся і лягай на лаву!

Та послухала. Гелена кинулася до полиці. Відшукала жмут календули, грицики та цвіт м’яти. Закинула в горщик, залила водою і поклала на піч.

Сура застогнала і Гелена кинулася до неї. Обережно провела по животу дівчини.

– Мама знає?

– Та де, – схлипнула Сура. – Вона б мене прокляла… Лише тітка знає.

– Хто батько? Мойша?

– Ні, – знову заплакала дівчина, витираючи кутиком шалі червоні від сліз очі. – Але він вже місяць, як зник. А мій Мойша так хотів би дитинку…

Гелена закінчила оглядати Суру, вимила руки і відійшла до печі.

– Можеш одягатися. Ти хочеш лишати її?

Та розгублено дивилася на високу струнку постать жінки. Вона трохи боялася Гелену, як і всі місцеві. Слава про торговку ходила різна. Проте Сура розуміла, що тільки вона могла їй допомогти у такій делікатній справі.

– Хочу. Мойша обіцяв женитися.

Гелена змовчала, щось колотячи у мисці. У повітрі витав запах чебрецю і тривоги.

– Толку з твого Мойші… Ти далі вчора сама мішки тягала?

– Тато заслаб. Я мусила допомогти мамі.

– Гаразд, – врешті видихнула Гелена. – Я дам тобі настоянку. Приймай тричі на день після їжі. І свічку заговорену… Ось.

Жінка простягнула Сурі клунок.

– Тримай її коло себе до ранку. Не запалюй… просто тримай.

– Це допоможе? – жидівка з надією вхопилася за руки Гелени.

– Повинно. Не тягай важкого. А з матір’ю твоєю я поговорю… Буде Мойша твій, обіцяю.

Сура поспіхом засунула в кулак Гелени гроші і вийшла з хати.

 Казала я Мойші, аби женився. А він до мене клини підбиває. Та нічого, тепер від Сури нікуди не дінеться. Прийме байстрюка за свого.

***

Софія ошелешено сиділа, широко розплющивши очі. Вона не вірила, що знайшла щось настільки неймовірне. Дівчина обережно закрила щоденник і заховала його у шухляду.

Її турбував Остап. Дівчина цілий день намагалася додзвонитися до нього, проте той не відповідав. Щось тенькнуло у животі. Невже вона за ним сумує? Що зробив би він на її місці, знайшовши такий цінний історичний артефакт?

Софія не втрималася і знову витягнула щоденник із шухляди. Швидко перегорнула сторінки. Він був заповнений майже наполовину. Дівчина заприсяглася самій собі не забігати наперед і читати строго по порядку, сторінку за сторінкою. Звичайно, вона могла «проковтнути» старий записник за пів години, проте прагнення таким чином розтягнути задоволення взяло гору.

Раптом зі щоденника щось випало на підлогу. То були висушені квіти жасмину. Софія обережно покрутила сухе стебло між пальцями. Вона пригадала аромат, який відчула тієї ночі у підземеллі. Тепер вона була впевнена, що то був жасмин.

Софія поклала сухоцвіт назад і рішуче підвелася. На неї ще сьогодні чекала консультація з Плінтусом.

***

Університетська бібліотека зустріла дівчину знайомим скрипом дверей і запахом старих книг, пилу й кави. Це місце завжди здавалося їй затишним, сакральним. Проте рідна бібліотека СНАУ в Сумах викликала приступ ностальгії при кожній згадці. Софія зі щемом у серці пригадувала довгі години, проведені там. Перший курс, одразу після «корони». Усі були перелякані, зовсім «зелені». Проте неймовірно раді повернутися до повноцінного соціального життя. А потім… А потім почалося повномасштабне і їх знову перевели на дистанційку.

В універі досі панувала гнітюча атмосфера. Вкотре Софія вийшла з дому, минула парк, міст – і тут почалося. Двоє циганчат мало не вкрали її сумку. Коли Софії врешті вдалося вирватися з їхніх малих, проте цупких рук, хлопчаки обсипали її прокльонами та першокласними матюками. У магазині тітонька-касир не додала решти, ще й звинуватила дівчину у тому, що та дала «грубі» гроші. Вишенькою на торті стало те, що на тротуарі в Софію на швидкості влетіла дівчинка-підліток на роликах. Останній обійшлося, а от Софія з подертими ліктями та колінами хвилин десять сиділа на бордюрі, не в силах прийти до тями. Люди проходили повз, навіть не зупиняючись. Їхні байдужі погляди, спрямовані в нікуди, лякали дівчину. Стало шкода себе. Раптом вона усвідомила, що живе у чужому місті. Далеко від дому. Ще далі – від рідних.

Софія дісталася до універу з дірами на колінах, розтріпаним волоссям та брудними плямами на худі, проте сповнена ентузіазму. Вона закінчила писати план дипломної роботи і сподівалася, що сьогодні його затвердять.

На її подив, зала бібліотеки була майже порожня. Професор Плінтус сидів за довгим столом у читальній залі, як завжди у бездоганно випрасуваній сорочці і темному светрі. Його обличчя було зосередженим, навіть суворим. Власне, інакшим воно майже ніколи й не було.

– Запізнюєтесь, пані Софіє, – мовив він, не відриваючи погляду від нотатника. – Але принаймні приходите.

– Вибачте, – тихо озвалась вона, скидаючи рюкзак з плечей. – День невдалий…

Професор врешті кинув на неї колючий погляд з-під сивих кошлатих брів:

– Маєте вигляд, ніби йшли сюди крізь воєнну зону.

– Практично, – буркнула дівчина. – Останнім часом здається, що місто – одна суцільна зона турбулентності.

Пилип Антонович врешті відклав окуляри вбік і уважно глянув на студентку.

 – Можливо, ви занадто вразливі до контексту, панно Софіє. Архітектор має бачити каркас, не тільки тріщини.

– Але якщо саме тріщини найголосніше говорять? – Софія почала витягувати з рюкзака креслення, роздруківки, записники і теку з чернеткою плану дипломної (Плінтус не визнавав вордівських файлів і щоразу вимагав особисто приносити напрацювання на папері). – Я подумала… Може, буде сенс зосередитись на мапах забудови Станіславова вісімнадцятого століття? Тоді місто активно розбудовувалося. Але після «мармулядової» пожежі багато будівель було знищено, перебудовано або зачинено, як от підземелля ратуші донедавна. Я знайшла кілька цікавих збігів…

– Цікавих? Це що, реферат рівня восьмого класу? Щось на кшталт популярної урбаністики з примарами? – скептично відрізав професор, на мить затримавши погляд на подертих руках студентки. – Вам не здається, що у ваших словах надто багато припущень? Ви забули, де навчаєтеся? Це не філфак, де можна лити воду!

– Я…

– Конкретніше по плану, будь ласка! – Плінтус різко втратив інтерес і повернувся до своїх нотаток. – У мене після вас ще дві консультації.

Софія на мить завмерла, а потім рішуче підсунула кілька аркушів мало не під ніс Плінтусу.

– Ось попередній план, структура і список джерел, з якими вже працюю. Професор взяв роздруківки і швидко пробіг очима по чернетці.

– Архітектурна реставрація є вельми складною галуззю. Ви маєте належно відрізняти реставрацію, реконструкцію і консервацію. А також пам’ятати про юридичний статус об’єктів.

– Так, – швидко погодилася Софія. – Я розділила кейси. Перший розділ – загальна характеристика підземель Івано-Франківська. Другий – аналіз стану об’єктів. Там я вже маю дані про провалля, замуровані ходи, документи про перепланування. І третій – про способи збереження. Там я порівнюю досвід Польщі, Чехії, Львова, ну, і наш.

Плінтус невдоволено цмокнув язиком.

– Львів – це не завжди приклад. У них інша юридична база, більше грошей, інша система інвентаризації.

— Саме тому я беру не лише приклади, а й підкреслюю різницю у підходах. Покажу, чого не вистачає Франківську для ефективної роботи з підземною архітектурою.

– Добре, а джерела?

– Архів Бондаренка, копії планів 1740–1770-х років, урбаністичні дослідження Гриневича, кілька польських розвідок. Частину ще перекладаю. І, звісно, фотофіксація.

– Фото з Інтернету не зараховуються, майте на увазі!

– Звичайно, – голос Софії здригнувся від хвилювання. – Я роблю свої. Вже була у кількох локаціях – у ратуші, під костелом і на вулиці Валовій. Візьму дозвіл на ще дві.

Ліва брова Плінтуса злетіла вверх. То була ознака визнання.

– Ви робите більше, ніж я очікував. Але не впадайте в захоплення від романтичної руїни. Це має бути фахова аналітика, з прецедентами, цифрами, кресленнями. Архітектура – не поезія. Це математика, помножена на бетон.

Софія всміхнулася.

– Я постараюсь не забути про бетон.

Пилип Антонович не відповів, лише відсунув їй аркуші назад.

– Гаразд, план я погоджую. Наступного разу – розширений вступ і концепція. І, панно Софіє...

– Так?

– Якщо почуєте кроки у підземеллі, не обертайтесь. Там давно нікого немає.