Раді Вас бачити!

– Софійко! Софіє!

Дівчині знадобилася хвилина, аби врешті усвідомити, що її кличуть. Вона досі не звикла до такої форми звертання. Все життя, поки жила в Сумах, вона була Сонею.

Захеканий одногрупник, вправно оминаючи натовп перехожих на стометрівці, врешті наздогнав її.

– Ну, нащо ти так біг? – Софії враз стало незручно.

– Та я кричав, але ти не чула.

– Вибач, Остапе!

Хлопець махнув рукою. Зрештою, віддихавшись, він запитав:

– То яку тему ти вибрала для дипломної?

– «Процеси збереження історичних підземель: науковий підхід до архітектурної реставрації», – випалила дівчина без зупинки.

– Ого! – Остап почухав потилицю. – У тебе хороша пам’ять.

– Ну, да… ну, так, – виправила себе Софія. – Я вже отримала дозвіл від мерії і завтра починаю дослідження.

– Запрошую тебе на каву. Розкажеш детальніше про план роботи, – щоки одногрупника залились рум’янцем і він подумки став докоряти собі за це: «Ну, що ж ти, як дівчисько!»

– Гаразд, – Софія усміхнулася. – Але іншим разом. Зараз я поспішаю.

Вона кивнула Остапу і пішла в іншому напрямку. Дівчина розуміла, що одногрупник таким чином показує свою увагу, проте довготелесий, невпевнений у собі хлопець не викликав у неї романтичних фантазій.

***

Підземелля міської ратуші відкрили на загал вперше за останні сто років. Софія встигла наслухатися місцевих легенд та переказів, мовляв, тут і відьом страчували, і привиди водилися. Дівчина тільки скептично всміхалася, заявляючи, що не вірить у подібну маячню.

– Вір не вір, але я сама чула дивні звуки, – запевняла її Наталя, одна зі співробітників краєзнавчого музею, який знаходився у приміщенні ратуші. – Ти чула про привид опришка, якого стратили на площі?

– Я чула КАБи над головою. Повір, це значно страшніше, – спокійно відповіла Софія.

Наталя принишкла. Події, які пережила дівчина, і те, що їй дивом вдалося виїхати з прифронтового міста, справді не можна було порівняти з якимось страшилками.

– То що ти плануєш робити? – Наталя вирішила змінити тему.

Вони йшли порожніми півтемними коридорами колишньої в’язниці. Сьогодні екскурсій не було, тому Софія могла спокійно все розгледіти.

– Спочатку я б хотіла дослідити техніки та матеріали, які використовували при зведенні стін. Цементування, консолідацію, – вона провела рукою по стіні, в якій була тріщина, схожа на блискавку. – Значна частина вкрита грибком. Це теж впливає на міцність споруди.

– Нудна в тебе робота. Мені більше до вподоби містичні історії, пов’язані з цим місцем. Саме тому я й влаштувалася сюди на роботу, – прошепотіла Наталя, з острахом роззираючись довкола.

Їхні кроки відлунювали у довгих розгалужених коридорах. Високі стіни у вигляді арок були вологими від сирості. У камерах, де колись перебували в’язні, стояли довгі кам’яні лави, над якими звисали прибиті до стін кайдани. Подекуди досі виднілися темно-багряні плями крові.

Софія присіла на одну з лав і почала щось занотовувати у записнику. Наталя вкотре здивувалася її холоднокровності.

– Ти як хочеш, а я йду геть. У мене вже починає розвиватися клаустрофобія, – мовила жінка, вдивляючись в один із темних тунелів. – Ось тобі копія ключів. Можеш приходити в будь-який час окрім середи. У нас у цей день екскурсія.

Попрощавшись, Наталя поспішила покинути підземелля. Софія залишилася сама. Вона зробила кілька записів при скупому освітленні лампочки, поки та не почала мигати. Дівчина від досади прицмокнула язиком і підвелася. Нашвидкуруч проведена електрика не справлялася з постійною вологістю та періодичними відключеннями світла. Не гаючи часу, Софія продовжила оглядати приміщення. Доступною була тільки частина підземелля – та, яка могла привабити потенційних туристів. Саме тут колись чекали своєї участі в’язні.

– Якби у нас було таке бомбосховище, вони досі були б живі, – тихо мовила Софія, заглиблена у свої думки.

Враз позаду почулися кроки. Тієї ж миті світло зникло. Дівчина ввімкнула ліхтар на телефоні і голосно запитала:

– Наталю, то ти?

Не отримавши відповіді, Софія продовжила роботу.

***

Вночі спала вкрай погано. То тривога «вила» за вікном, то сусіди за стінкою надто пристрасно кохалися. То сни… ці кляті сновидіння! Дивна суміш спогадів, жахів та поточних проблем змішувалися в голові, перетворюючись на в’язку, липку субстанцію, яка душила Софію. Врешті дівчина не витримала і підвелася. Вона вийшла на балкон, прихопивши з собою телефон. «Група шахедів, курсом на Суми», – прочитала в одному з телеграм-каналів. Рука зрадливо здригнулася і телефон мало не полетів униз. Софія перевела погляд у небо. Тиша, спокій. Сирена врешті замовкла, пролунав відбій. Місто мирно спало. Не вірилося, що десь може панувати справжнє пекло.

Важке судорожне зітхання вирвалося з грудей. Дівчина витерла рукавом халата вологі очі. Вона ненавиділа плакати і тепер злилася на саму себе, що знову піддалася емоціям.

***

Наступного ранку молода студентка з новими силами та ентузіазмом, незважаючи на безсонну ніч, стояла на оглядовому майданчику ратуші і споглядала місто, яке було видно, ніби на долоні. Франківськ їй подобався. Тут було затишно. До універу від дому, де вона знімала квартиру, – рукою подати, та й загалом інфраструктура дозволяла дістатися від одного кінця міста до протилежного менше, ніж за годину. Ну, не враховуючи затори на Пасічній.

Та головне – тут було відносно спокійно. Після цілодобових обстрілів Софія дуже цінувала тишу та безпеку.

Із задуми дівчину вивела раптова поява незнайомого чоловіка. «Мабуть, один із відвідувачів музею», – подумала вона. Той повільно підійшов до неї і сперся руками на перила.

– Краєвид звідси просто неймовірний, – його глибокий голос змусив Софію глянути на нього уважніше.

Чоловік повністю відповідав образу класичного галицького професора: сірий костюм, трохи старомодний, з-під якого було видно вишиванку, напуцовані до ґлянцу шкіряні туфлі, обличчя гладко виголене, проте пан залишив вуса – пишні та світлі. Саме такий канонічний образ справжнього інтелігентного галичанина склався в голові Софії за тих два роки, які вона тут прожила.

– Пригадую, осінь того року була така ж золота як тепер, – продовжив незнайомець. – Тоді я гостював у свого друга Владислава. Солодкий, трепетний був час…

Софія покосилася на чоловіка. Її завжди дивувало те, з якою легкістю хтось міг завести розмову з незнайомими людьми. Він здавався їй дуже знайомим, проте дівчина ніяк не могла зрозуміти, де могла бачити його раніше. Може, в універі?

– Ви тут живете? – врешті витиснула з себе Софія.

Чоловік хмикнув і ледь всміхнувся.

– Жив. Недовго, на щастя.

– Чому? – здивувалася дівчина. – Вам не подобається місто?

– О, що ви! – вусань, як встигла про себе охрестити його Софія, випрямився і окинув поглядом краєвид. – Станиславів – то любов! Проте умови, за яких я опинився тут, були не вельми втішні…

Дівчина досі не могла звикнути до то, як місцеві мешканці називали своє місто. Спершу вона плуталася у ланцюжку Станиславів-Станіслав-Івано-Франківськ. Її рідні Суми споконвіку так і називалися, на відміну від цього галицького міста.

Задумавшись, Софія не одразу помітила пильний погляд чоловіка.

– Ви мені нагадуєте одну людину, – той всміхнувся крізь рудуваті вуса. – Така ж світла, ніби літній ранок. І завжди руки у паперах. Лише у вас – із кресленнями, а у неї – з поезією.

«Дивакуватий якийсь», – пронеслося в голові Софії.

– Мені час іти, – кинула вона і рушила до виходу.

– Щось темне насувається, – слова незнайомця, кинуті їй в спину, змусили дівчину зупинитися. – Час змінить свій хід, земля розійдеться і поглине кривдників… байдужих спостерігачів.

Останні слова чоловіка прозвучали, як уривок зі стародавнього пророцтва. Вона обернулася, але того вже не було.

Софія розгублено подивилася навколо. Жодних слідів, ні найменшого натяку на присутність дивного чоловіка. Раптовий вітер налетів з боку гір, злегка закрутивши листя, яке потрапило на оглядовий майданчик.

Спустившись донизу, вона побачила Наталю, яка стояла біля столу адміністратора.

– Ти не бачила щойно нікого? Ніхто не спускався вниз переді мною?

Жінка повела плечем.

– Та ні. Сьогодні ж вихідний.

***

Наступного вечора Софія повернулася до підземелля, завбачливо прихопивши з собою павербанк, термос із чаєм та кілька канапок. Вона не послухала Наталку, яка радила їй спершу роздивитися наодинці підземелля, надихнутися атмосферою.

– Уяви, як їм там було! – захоплено роздумувала колега. – Сидіти у холоді, голоді та смороді!

– Ага, дуже романтично, – скептично відповідала Софія. – Я ж не збираюся книгу писати про нещасливе кохання якоїсь ув’язненої відьми та місцевого ката. У мене інша ціль.

Дівчина ввімкнула музику на телефоні, надягла навушники і занурилася у роботу. Розклавши на лави, де колись чекали своєї участі в’язні, численні нотатки та схеми, Софія незчулася як споночіло. Тіло затерпло і дівчина підвелася, аби потягнутися.

– It’s lunch time! – проспівала вона і почала витягувати з наплічника бутерброди.

Софія сіла на кам’яну лаву і надпила чаю з термоса. Каву вона не любила. Ще з дитинства звикла до ароматних напоїв, приготовлених бабунею з різнотрав’я. Та сушила трави, цвіт липи, гілочки вишні та малини, аби частувати найменшу внучку, свою Сонечку. Запах старої хати у селі на Сумщині назавжди залишився у пам’яті дівчини.

Софія шморгнула носом. Вона вперто не дозволяла собі плакати. Принаймні – останні два роки, відколи покинула рідний дім. «Я залишила всі сльози там, – запевняла дівчина саму себе. – Ніщо в цілому світі більше не варте їх».

Софія зітхнула, надкусила канапку і озирнулася. Атмосфера підземелля, як би молода архітекторка того не заперечувала, була вкрай гнітючою. Дівчина спробувала уявити себе на місці полонених. Цілодобове нидіння у сирому, холодному, темному приміщенні без жодних умов – не кожен витримував подібні тортури. Наталка розповідала, як деякі в’язні, не дочекавшись страти, самі вкорочували собі віку.

Погляд Софії впав на велику коричневу пляму високо над лавою і по шкірі пробігли мурахи. Дівчина могла тільки здогадуватися, що стало причиною її появи.

Перекусивши, Софія підвелася і нерішуче підійшла до протилежної стіни. На ній висіла рамка зі старими світлинами в’язнів. Серед них були як дрібні злодюжки, кишенькові злодії, так і відомі колись на весь повіт кримінальні авторитети.

Під фото на напіврозбитій лаві, з якої стирчала заржавіла арматура, лежав ключ. Руки дівчини давно «свербіли» дещо спробувати, і врешті здоровий глузд покинув Софію остаточно. Дівчина запхала руку в один із кайданів і вони зімкнулися на тонкому зап’ясті. Тієї ж миті світло погасло і підземелля поринуло у морок. Софія спробувала намацати ключ, проте ненароком змахнула його і той із дзенькотом упав на долівку.

– Це триндець! – прошипіла дівчина, намагаючись знайти ключ у суцільній темряві.

Вона спробувала дотягнутися до телефона, який лежав на лаві напроти неї, біля виходу з камери. Проте ланцюг, з яким були з’єднані кайдани, виявився надто коротким. Він гучно гримів, залізо кайданів вгризалося в ніжну шкіру. Софія відчула себе собакою, прикутою до будки. Врешті вона повернулася назад і знову спробувала знайти ключ.

Дівчина намагалася вгамувати паніку, запевняючи себе, що рано чи пізно її все одно знайдуть. Нехай і доведеться переночувати прикутою на лаві засуджених. Вона вже уявляла здивоване обличчя Наталки. Проте серце все одно шалено калатало в грудях, відбивалося у скронях, а горло стискалося від здавлених сліз.

Коли дівчина вже була готова полишити затію, вона почула шурхіт за спиною. Софія завмерла, широко розплющеними очима дивлячись кудись поперед себе. Наступної миті на її плече лягла чиясь невагома рука. Дівчина різко повернулася. Вона встигла побачити, як перед нею повільно розвіявся примарний жіночий образ у довгій заплямованій кров’ю сорочці.

Врешті Софії вдалося знайти ключ. Вона швидко розімкнула кайдани, нашвидкуруч зібрала речі і хотіла бігти геть, як раптом мертву тишу пронизав бій годинника на ратуші. Він пробив три рази і зупинився. Софія поглянула на екран телефону. Там висвітлилася година – 00.00. Після недовгої павзи годинник на вежі пробив ще дев’ять разів і стіни підземелля здригнулися від сильного підземного поштовху, схожого на землетрус. Перелякана дівчина не втрималася і впала на землю. Перед її очима пронеслися кадри з минулого, коли посеред ночі в їхній будинок влучила ракета. Зрозумівши, що то не влучання, Софія врешті зібрала речі і швидко вибігла з підземелля. Пробігаючи вузькими коридорами старої в’язниці, вона вловила аромат жасмину – терпкого, стиглого, майже задушливого, змішаного з запахом вологи та заржавілого металу.

Зупинившись на площі перед ратушею, Софія глянула на годинник. Його стрілки рухалися у зворотному напрямку.