Раді Вас бачити!

Вже більше тижня Софія ділила крихітну квартиру з одногрупником Остапом. Спочатку все було гаразд, проте віднедавна дівчина почала відчувати роздратування. Її нервувало те, як хлопець сміється, як прокидається раніше за неї і торохтить посудом на кухні. Як сьорбає її чай і постійно не досолює їжу.

Вона «вибила» для Остапа лікарняний у приватній клініці недалеко від свого будинку. На щастя, дивна зараза ще не торкнулася місцевих жителів, проте внутрішні відчуття тривожили Софію. Їй здавалося, що «воно» наближається.

Протягом кількох днів дівчина прискіпливо вивчала поведінку людей. Вона не виїжджала далі університету, проте і це дозволило їй зробити певні висновки. Чим ближче до центру, тим дивніше поводили себе містяни.

Ще зовсім недавно викладачі, хоч і мали зморений вигляд, але читали лекції. Проте сьогодні картина була вкрай дивною. Софія сиділа на лаві в авдиторії і уважно спостерігала за всім, що відбувалося. Підпірка мовчки перемикала слайди на проєкторі, байдуже дивлячись кудись поміж сонних студентів. Врешті дівчина не витримала і, зібравши речі, вийшла геть. У коридорі вона наштовхнулася на технічку. За нормальних обставин та одразу би здійняла ґвалт, проте зараз навіть не глянула на Софію.

Центр міста був сірим та дощовим, не зважаючи на те, що на його околицях було сонячно. Софія повільно обійшла ратушу довкола і зупинилася позаду. Прямо під її ногами знаходилася стара в’язниця, а також йшло розгалуження підземних ходів, які тепер були замуровані. Пильний погляд дівчини одразу помітив нові тріщини на фасаді будівлі.

– Та що ж таке? – тихо пробурмотіла вона сама до себе і зробила кілька нотаток у блокноті. – Звідки ви беретеся?

Софія готова була заприсягнутися, що ще вчора ввечері їх не було. Варто робити фотофіксацію, подумала вона, коли щось змусило її глянути вгору. То був він. Стояв, спершись об перила на галереї, всміхався у свої рудуваті вуса і дивився на неї. Ноги дівчини підкосилися. Мирон. Дивний незнайомець знову був тут. Може запросити його на чай?

Романтичні думки перервав дзвінок в один із месенджерів. То був Остап.

– Як ти?

– Прикинь, тут нові тріщини, – Софія навела камеру на стіну ратуші. – Я не розумію, що відбувається?

– Мені приїхати?

– Та куди! – дівчина скривилася. – Я більше не зможу тягнути тебе на собі.

– Може то було співпадіння? – Остап скептично поставився до розповіді Софії. – У мене ж температура була, 37,2!

– Ну, так, – легко погодилася дівчина. – Це вже критичний стан.

Вона не слухала одногрупника. Більше її цікавив Мирон, який кудись зник.

– Я заходжу у підвал. Там нема зв’язку, – швидко кинула Софія і натиснула кнопку відбою на екрані.

Старі скрипучі двері відчинилися і з темного підземелля війнуло затхлим і холодним повітрям. Софія ввімкнула світло. Тьмяне сяйво розсіялося довгими вузькими коридорами. Чи не вперше дівчині не захотілося заходити всередину. Проте дата здачі першого розділу магістерської підтискала і Софія, тріпнувши волоссям, випрямилася і впевнено рушила вперед. Її пильне архітекторське око одразу вловило нові тріщини на внутрішніх стінах. На мить дівчина подумала, що то незрозумілі підземні поштовхи стали причиною їхнього виникнення. Вони тягнулися від входу у в’язницю і звертали праворуч. Софія зробила кілька фото і потім перевела камеру у режим відеозйомки.

– Отже, я всередині, – напівпошепки мовила вона. – Хочу зафіксувати всі зміни, які відбулися за останні дні.

Софія повільно провела камерою телефона вздовж стіни.

– Візуально спостерігається новоутворена тріщинуватість кладки. Характер пошкоджень, – вона нахилилася ближче, – не типовий для звичайної усадки або температурних деформацій. Лінії мають спрямований характер, ніби повторюють внутрішні напруження конструкції.

Вона зробила крок уперед.

– Можливо, тут є приховані порожнини або старі закладені проходи, які дають нерівномірний розподіл навантаження. Треба буде звірити з архівними планами.

Світло камери ковзнуло далі, і Софія на секунду замовкла.

– Але… – тихіше додала вона, – тріщини мають надто «свіжий» вигляд. Наче процес деформації активізувався буквально нещодавно. Що могло стати причиною? Нотатка: запитати в Остапа про землетруси за останній час на території області.

Софія повільно рухалася далі, не відводячи камеру від стін. Світло ковзало по кладці, проявляючи нові тріщини – вони більше не здавалися випадковими. Лінії вперто тягнулися вперед, ніби хтось прокреслив маршрут.

– Фіксую продовження деформації, – мовила дівчина, але її голос прозвучав глухо.

Коридор звузився. Повітря стало важчим. Софія зробила ще кілька кроків і раптом зупинилася. Праворуч – вузький отвір на підвищенні. Камера повільно повернулася у бік одиночної камери, яка вже була знайома молодій студентці. Саме там вона знайшла щоденник пані Звізченської. Саме туди вели тріщини.

Дівчина спробувала перевести подих, проте в грудях стояв важкий камінь. Телефон тремтів у її руках, коли вона піднялася всередину камери. Хаотична сітка тріщин звужувалася і врешті сходилася в одному місці на рівні колін. Софія присвітила вниз. Тонкі, ніби розряди блискавки, розколи врешті набули незвично правильної форми, перетворившись в чіткі паралельні лінії.

– Що за…

Дівчина торкнулася пальцями слідів на стіні.

– Це не усадка, – продовжувала записувати вона. – Це механічні пошкодження.

Софія повільно провела камеру вперед, проте лінії обривалися. Здавалося, що їхній початок був саме тут, у темному куті, де вона колись знайшла сховок нещасної полонянки. Дівчина обійшла камеру по периметру і знову опинилася біля виходу.

– Тріщини тягнуться до однієї з камер, – фіксувала вона. – З природних вони набувають чіткої геометричної форми. Паралельні лінії, схожі на… – дівчина важко ковтнула. – На сліди від людських пальців.

Софія зійшла з підвищення. Ззовні лінії знову ставали схожими на тонкі гілки і тягнулися у протилежний бік від виходу. Туди вхід туристам був заборонений. Дівчина мить постояла, а потім рішуче відкинула тент, який прикривав ту частину в’язниці, і посвітила камерою. Єдина лампа, яка звисала з дроту в стіні, замиготіла і погасла.

– Чому я не здивована? – пробурмотіла Софія, побачивши, як тріщини знову перетворюються в лінії майже на рівні підлоги.

Дівчину пересмикнуло від думки про те, що то справді могли бути сліди від нігтів котрогось з в’язнів, якого силою волокли на страту.

– Дурня якась…

Раптовий звук змусив Софію вкотре здригнутися. Здавалося, ніби хтось копнув ногою камінець – і той покотився по кам’яній долівці, дзвінкою луною відбиваючись від вологих стін підземелля.

– Хто тут?! – студентка притиснула телефон до грудей.

Не дочекавшись відповіді, вона продовжила йти вперед. Врешті сліди привели її в глухий кут.

– Тут стіна інша, – брови дівчини зійшлися на переніссі. – Камінь світліший, рівніший… У цьому місці була закладка. Вторинна кладка, можливо перша половина вісімнадцятого століття.

Рука Софії майже торкнулася замурованої частини коридору, як раптом дівчина чітко відчула чиюсь присутність.

Софія різко повернулася і посвітила телефоном уперед. Посеред вузького коридору хтось стояв, обернений спиною до неї. Постать здавалася чорнішою, аніж темрява довкола неї. Дихання дівчини збилося, телефон тремтів у руці. Вона підняла камеру вище і тієї миті постать повернулася і зробила крок у її бік.

***

Темрява трохи розсіялася. Очі боліли та пекли від диму дешевих свічок, які тихо тріщали у вузькому коридорі підземелля. Гелена підвелася. Тіло боліло через тривале сидіння на кам’яній долівці. Жінка підійшла до грат і спробувала розгледіти бодай щось. Звідусіль долинали глухі стогони, шепіт та брязкання ланцюгів. Гелена подумала, що їй пощастило, – її не закували в кайдани, як більшість ув’язнених. Раптом монотонність прорізали скрегіт заржавілих завісів дверей і різкий голос охоронця:

– Обід, сучі покручі!

Підземеллям прокотився галас – крики та дзенькіт залізних мисок. Гелена здригнулася і зробила крок назад, коли через невеликий отвір внизу їй під ноги грубо шпурнули тарілку.

– Жери, курво! Би-с не здохла завчасу! – гаркнув наглядач і хотів швидко минути камеру, проте раптом зупинився. – Ого, та у нас тут краля!

Гелена мовчки відійшла в кут, притиснувшись до холодної стіни, подалі від хтивого погляду чолов’яги. Він наблизився впритул до ґрат і гидко зареготав:

– Ти диви, Степанцю, а вона бриклива! От би таку…

– Був наказ згори її не чіпати, – поспішив остудити запал напарника інший охоронець.

Чолов’яга пирхнув:

– Та кому воно треба?

Гелена змогла видихнути тільки коли він відійшов геть. Вона нахилися і взяла в руки миску. Сіре рідке вариво смерділо гнилою капустою. Гелена гидливо скривилася і поклала миску назад.

– Дарма. Нині більше не дадуть, скорше за все.

Гелена спершу навіть не зрозуміла, що слова були спрямовані до неї.

– Зазвичай наступного дня всі вилизують миски, як пси, – почулося знову після невеликої павзи.

– Я не всі, – врешті тихо відповіла жінка і підійшла до ґрат.

Голос лунав із камери ліворуч, через стіну. Тихий, спокійний.

– Більшість так думає спочатку. Проте минає день, тиждень… Потім фізичний час зникає. Залишається тільки безкінечна ніч.

– А ти?.. Ти вже так не думаєш? – Гелена наблизилася до стіни, з-за якої лунав голос.

Тиша.

– Давно ти тут?

– Я втратив лік.

– За що тебе посадили?

– Став незручний. Забагато говорив.

«Як і я», – пронеслося в голові жінки.

– То ти такий чесний?

– Принаймні я не брешу самому собі.

Гелена сіла, спершись на стіну.

– Я нічого не зробила.

– Їм байдуже. Вони зроблять все, аби ти почала сумніватися у власній правоті. Щоб забула, хто ти насправді…

– Я пам’ятаю, хто я! – вперто мовила Гелена, проте всередині щось тенькнуло.

– Поки що.

– А ти пам’ятаєш, хто ти?

Короткий сміх. Гелена вловила у ньому щось таке, від чого стиснулося серце.

– Вже немає значення, ким я був. Ким є. Єдине, на що я можу вплинути, – це те, ким я буду у власних очах, стоячи на ешафоті перед лицем наглої смерти.

– Тобі страшно? – хрипло спитала Гелена.

– Було, – відповів «сусід» після хвилини мовчання. – Але тепер мені цікаво…

– Що цікаво?

– Чи залишуся я собою до кінця. Мало хто витримує і зостається при своєму розумі.

Гелена лише хотіла запитати, що той має на увазі, як вхідні двері в’язниці знову відчинилися і підземелля розірвали крики. Пронизливі, вони відбивалися луною від холодного каменю стін, змушували Гелену закривати вуха долонями. Бідолаха, якого гнали вперед охоронці, ледве тягнув ноги. Його обличчя було повністю закривавленим, тюремна сорочка – розірвана на шмаття. У тьмяному світлі свічок спина нещасного блищала від крові, яка лилася з ран.

Чи не вперше Гелена злякалася. Вона кинулася до протилежної від ґрат стіни, не відводячи перестрашеного погляду від чоловіка. Охоронець відчинив двері навпроти її камери і грубо штовхнув в’язня. Той різко влетів у стіну головою і безвільно опустився на землю. Крики стихли.

Гелена сиділа, обійнявши руками холодні ноги. Її тіло легко здригалося. Жінка не відводила погляду від нерухомого тіла у кількох метрах від неї. Голос за стіною більше не говорив. Вона залишилася одна.