Раді Вас бачити!

Зранку зателефонувала мама з Німеччини. Софія якраз намагалася відіпрати пляму з улюбленого худі. Електрику знову відключили, тому довелося прати у мисці.

– Доча, ти как?

– Все гаразд, мамо! – витираючи піт із чола, відповіла дівчина. – А ви як?

– Харашо. Ідьом за пакупкамі. Тєбє что-та пєрєдать?

– Та ні, дякую. У мене все є.

Мама заохала на тому кінці дроту.

– Так спіна баліт с утра. Плоха спала. А ти? Как учьоба?

Софія вирішила не турбувати її і не зізналася, що не спала цілу ніч через кляті шахеди.

– У мене все добре, матусю. Все, як завжди. Пари, потім йду у підземелля досліджувати. Ввечері намагаюся писати дипломну.

Мама невдоволено пирхнула:

– А я сматрю, ти савсєм бандеравкой стала. Так на украінскам щєбєчєш!

Софія стиснула рукою телефон.

– Та вже, яка є. Добре, мушу бігти. Пізніше напишу.

Очі защипало і дівчина зі злістю почала терти пляму на худі, поки не зойкнула від болю. Сама того не помітивши, вона до крові стерла шкіру на пальцях. Кинувши худі у миску, Софія витерла руки і пішла у спальню по крем.

Стосунки з мамою були важкими. Та виїхала закордон ще на початку березня, 2022 року. Пропонувала Лізі, старшій доньці, яка на той момент була вагітна, їхати з нею. Софії не пропонувала нічого, бо знала, що дівчина відмовиться. Врешті мама поїхала одна, залишивши обох доньок в Україні.

Через пів години вийшла з дому. У дворі на дитячому майданчику зустріла сусідку Мар’яну з першого поверху. Та сиділа на лавці, спостерігаючи за сином, який безтурботно бавився у пісочниці. Вони привіталися і Софія нерішуче зупинилася.

– Мар’ясю, ти не помічала нічого дивного в центрі останнім часом?

Молода жінка засміялася:

– Та я вже й не пригадаю, коли там була востаннє! Малий два тижні кашляв, то ми сиділи вдома. А що таке?

– То просто питаю.

– А, ясно… Синку, викинь каку з рота! – прикрикнула на малого Мар’яна. Той якраз облизував порожню обгортку від чипсів, яку хтось не спромігся донести до смітника. – А як у тебе справи? Гризеш граніт науки?

– Гризу, – кивнула Софія.

Не отримавши тієї інформації, на яку сподівалася, дівчина впіймала маршрутку і вирушила у центр міста.

Вона накинула капюшон на голову, ховаючись, ніби черепаха у панцир. Спробувала абстрагуватися від зовнішнього світу і просто спостерігати. Спочатку, як зазвичай, нічого підозрілого. Автобус був майже порожній. Пасажири заходили, оплачували проїзд і займали своє місце. Хтось перемовлявся, бажали водію «Доброго дня» та «Щасливої дороги». Проте вже на зупинці біля універу якійсь бабуленції не сподобалося рожеве волосся в однієї з пасажирок і старенька почала відчитувати незнайомку. Виявилося, що рожевоволоска теж мала добре підвішеного язика.

– Ти з цирку втекла, чи що? – скрививши тонкі поморщені губи, буркнула пенсіонерка. – За моєї молодості таке з хати не випускали!

– Ну, вас все ж випустили? – огризнулася дівчина.

– Хамка! – верескнула бабця.

– Від хамки чую!

– Ох, ти ж гнидо фарбована! – стару аж затрусило від злості. – Ніякої поваги до старших! Та в мій час…

– У ваш час динозаври були при владі, – не здавалася рожевоволоска. – І мавпи на фірах їздили. Отам вам якраз і місце!

– Ой, ти ж падлюко! – пенсіонерка замахнулася на дівчину сумкою.

– Лише спробуй! І тебе не те, що виведуть за руку, а винесуть вперед ногами! – та зірвалася з місця і, грубо штовхнувши бабцю у плече, від чого та почала кричати на весь автобус, пройшла ближче до дверей. – Пане водію, станьте, будь ласка!

Автобус зупинився і дівчина вискочила у напіввідчинені двері.

– Публіка! – не вгавала літня пані, бризкаючи слиною крізь вставні зуби. – Таке нагле, невиховане!

– Та замовкніть ви нарешті! – не стримався грізний дядько у гумових чоботях та зі спінінгом у руці. – Вона вже вийшла геть, а ви досі клянете! Старша жінка, не соромно?

Бабуленція різко змінила вектор напрямку.

– А ти ще її захищати будеш?! – очі за товстими скельцями окулярів хижо звузилися.

– Досить! – заволав водій. – Ще одне слово – і підете пішки аж на Каскад!

Це змусило пенсіонерку врешті замовкнути. Вона ще кілька хвилин щось невдоволено бурмотіла під носа, але ближче до центру замовкла.

Софія прислухалася. Якщо ще недавно автобус був переповнений розмовами та криками, то враз усе затихнуло. Дівчина навіть зняла капюшон, аби краще усвідомити те, що відбувалося. Пасажири більше не перемовлялися. Здавалося, вони взагалі не помічали нічого довкола. Софія порівняла їх із сомнамбулами. Порожні затуманені погляди, опущені плечі та вмить посірілі обличчя – щось різко змусило їх змінитися, ніби висмоктавши з їхніх тіл душі.

Двері маршрутки знову відчинилися і пасажири повільно почали виходити на вулицю. Софія не поспішала, пропустивши майже всіх уперед. Зрештою вона ступила на бруківку тротуару і відійшла вбік. У середмісті панувала тиша. Було чутно тільки шаркання ніг перехожих та двигуни моторів.

Софія минула стометрівку, пильно вдивляючись в обличчя людей. Тепер вона була впевнена, що їй не здалося. Чим ближче до ратуші, тим дивніше поводили себе містяни. Проаналізувавши ситуацію, дівчина зробила висновок, що їхній стан погіршується. Якщо ще кілька днів тому люди бодай говорили, нехай і не надто привітно, то тепер взагалі ніби оніміли.

Підійшовши до краєзнавчого музею, студентка знову глянула на годинник. «Так ніхто й не полагодив…»

На сходах вона перестріла Наталю. Жінка не рухалася, ніби вросла ногами у бетон. Її повіки були наполовину опущені. Софія підійшла ближче і жахнулася. Її налякали темні кола під очима жінки, ніби та не спала кілька ночей поспіль, ніби щось виснажувало її зсередини.

Дівчина спробувала завести з нею розмову:

– Привіт! З тобою все добре?

Як дівчина й передбачала, та не відповіла нічого. Софія обережно торкнулася руки жінки.

– Наталю, ти мене чуєш?

Та на коротку секунду перевела на неї погляд. Очі Наталки блищали, проте в них не було життя. Блиск здавався скляним, штучним. Софія зрозуміла, що нічого путнього з розмови не вийде. Вона зробила крок назад, ледь не перечепившись через сходинку. У грудях стиснуло від страху. По спині пробігли мурахи. Дівчина обережно обійшла Наталю, не зводячи з неї очей, і швидко зайшла всередину.

У холі ратуші було гірше. Там вона побачила інших працівників. Ті повільно ходили коридорами, видавали квитки відвідувачам. Двоє працівників стояли біля стенду, тримаючи в руках листівки та брошури. Вони не розмовляли. Навіть не ворушилися. Один із них повільно підняв руку, щоби перегорнути сторінку – і та дія здалася Софії неприродною, механічною, так, наче її виконувала лялька.

Прибиральниця терла шваброю підлогу. Вона водила нею туди-сюди з однаковою амплітудою, як заведена. Ніби навіть не помічала, що бруд уже давно зник. Ніби вона мала лише один наказ – терти. Без розуміння, навіщо. Групи туристів проходили повз експонати. Час від часу вони повертали голови, ніби дивлячись на предмети за склом. Все це відбувалося у цілковитій тиші.

Софія вискочила з ратуші і, оминувши Наталку, яка досі стояла на порозі, кинулася у підземелля.

Цього разу студентка прихопила з собою налобний ліхтар, куплений на одному з китайських сайтів. Вона начепила його на голову, налаштувала – і через мить стару в’язницю пронизало яскраве світло. Софія з подивом усвідомила, що почуває себе у підземних катакомбах спокійніше і вільніше, аніж назовні. Принаймні тут не було дивних людей. Живих людей.

Дівчина глибоко вдихнула і повільно видихнула. Її погляд впав на стелю. Високі стіни, зведені у вигляді арки, ховали її тут від онімілого міста, яке з кожним днем все більше ставало схожим на декорацію до фільмів жахів. Проте тут, унизу, було інакше.

Софія поправила ліхтар і враз її очі вловили нові зміни: глибокі тріщини на стіні біля однієї з камер – тієї, в якій ланцюги з кайданами звисали просто зі стелі. Вони тягнулися зсередини камери, знизу вверх, у напрямку склепіння, проникаючи крізь дверний отвір назовні. Глибокі, рвані, пазуристі – вони були схожі на сліди кігтів невідомої істоти, яка в агонії дерла камінь, намагаючись врятуватися.

Дівчина зняла рюкзак, притуливши його до стіни, і наблизилася до тріщин.

***

1 червня, 1718 року.

Втратила значну частину товару. Що далі робити, не знаю…

На площі Ринок було людно та гамірно. Торговці заманювали потенційних покупців низькими цінами та рідкісними товарами. На базарі Станиславова початку 18 століття і справді можна було знайти будь-що: від звичайних повсякденних товарів на кшталт продуктів, глиняного посуду, плетених з лози кошиків, худоби до турецьких прянощів, тканини, кави та німецької порцеляни фабрики Майсен. Охочих порозглядати прилавки та вітрини крамниць було чимало. Поважні пані разом зі своїми компаньйонками та служницями ходили рядами, гордовито гойдаючи в такт власним крокам пишними спідницями сукенок. Хитрі злодюжки, а то переважно було хлопчаки до дванадцяти років, то й діло намагалися поцупити важкий капшук, набитий золотом, із поясів багатіїв. Один із них був спійманий на гарячому. Отримав під зад від товстого лисого купця і, заскавчавши, ніби побите цуценя, сховався під прилавок пекаря. Там йому все ж усміхнулася вдача. Червонощокий пекар зжалився і кинув йому окраєць черствого хліба. Хлопча радісно всміхнулося і затаїлось під столом, спостерігаючи за псом, який навпроти вилизував калюжу під прилавком м’ясника.

Гелена стояла за своїм скромним столом і думала про те, що її борг перед Лейбою зростав. Торг нині не йшов, а старий жид хоча й не впоминався за оренду і сировину, яку постачав їй, проте совість гризла жінку дедалі сильніше. Вона розуміла, що доброти і турботи Лейби вистачить не на довго. Скоро він попросить заплатити, якщо не грошима, то чимось іншим.

– Мило лавандове є?

Гелена здригнулася. Перед нею стояла молода, років двадцяти, панна. Вона обмахувалася віялом, хоча надворі було прохолодно. Її тонка рука у білій рукавичці тремтіла, а на чолі виступили краплини поту.

– Так, авжеж! – торговка швидко схопила зі столика брусок світло-фіолетового мила і піднесла тій.

– Не чую нічого, – скривилася панянка, підносячи мило до самого носа. – Що ти продаєш?!

– Та воно пахне, пані… – хотіла заперечити Гелена, проте багатійка кинула на неї погляд, сповнений презирства та відрази.

– Ти! Безрідна жебрачка! Хочеш мені сказати, що я не розуміюся у пахощах?!

Гелена зблідла, проте погляду від панночки не відвела. Навпаки – її темно-карі очі стали чорними, як ніч.

– Прошу вибачення, пані, але мило має запах. Я би вам радила…

– Кому потрібні твої поради, селючко?! – ще більше розлютилася панянка.

На її обличчі з’явилися червоні плями, зі світлих очей бризнули сльози люті.

– Ти знаєш, хто я? Хто мій тато? – тупотіла вона ніжкою. – Сам Ґотфрід Рудницький, присяжний засідатель! Одне моє слово – і тебе тут завтра не буде!

На крик зійшлися люди. Лейба вискочив зі своєї лавки і став на порозі, занепокоєно прислухаючись. Юрбою прокотилася хвиля перешіптувань.

– Добре пані каже, що воно не пахне… Воно смердить, як дідько, те її мило! – прошамкала беззубим ротом торговка Зеня, яка продавала городину. 

– Ото невістка раз вирішила помитися за ціле літо, то як скидало її чиряками потім! До Різдва не могла оправитися! – підтримала її полячка Нуська, знана в місті брехуха та пліткарка.

За їхніми спинами пронеслося хихотіння. Воно нагадувало сміх гієн, які відчули кров. Гелена все чула, проте мовчала. Подібні ситуації траплялися мало не щодня. Усім не вгодиш – за цим правилом вона і намагалася жити. Та знавіснілу панночку було не зупинити. Вона раптом почала змітати з прилавку товар та зривати скатертину.

– Побачиш… у мене… як огризатися!.. – ричала багатійка, розкидаючи масло, пляшечки з запашною олією і пучки трав. Повітря наповнилося сумішшю різнотрав’я.

Служниця спробувала спам’ятати свою пані, проте та грубо відштовхнула її.

– Не чіпай! – заверещала панночка і знову повернулася до торговки. – Чого стоїш? Збирай своє відьомське зілля! Хочеш людей потравити?!

Роззяви одразу почали закривати носи руками та морщитися, проте ніхто не йшов геть. Вони прагнули видовища.

Гелена ж не рухалася. Вона стояла, опустивши руки, і мовчки дивилася як білосніжне полотно, обшите по краях мереживом, сповзало з дерев’яного прилавка на бруківку. То був подарунок покійного чоловіка на їхнє весілля. Найдорожче, що залишилося від нього. Жирні сліди від ароматичних олій змішалися в одну велику пляму на скатертині. Гелена не була впевнена, що їй вдасться її відіпрати.

– Що тут відбувається? – враз глибокий твердий голос розірвав нудотну пелену.

Натовп розступився і до них підійшов чоловік у темному камзолі з золотими ґудзиками – судовий повноважний представник Антоній Грабовецький. Його погляд ковзнув по перевернутому столу, уламках скла та шматках мила. Потім чиновник глянув на струнку постать торговки. Лейбі здалося, що очі того затрималися на красивій вдові трохи довше, аніж то було допустимо по етикету.

– Пані Єво? – зрештою Грабовецький звернув свою увагу на панянку, груди якої здіймалися у гніві. – Що сталося?

– Вона! – багатійка вказала пальцем на Гелену. – Мене обізвала! Сказала, що я… не чую запахів!

– Любонько, – чоловік галантно підхопив пані Єву під лікоть. – Хіба такі дурниці вартують ваших нервів? Не беріть дурного до своєї голівоньки. До речі, як ваш таточко? Я якось завітаю на гостину.

Панянка одразу обм’якла і забула про Гелену. Чиновник свиснув – і через мить біля них зупинилася бричка. Грабовецький віддав наказ доставити панну Єву та її служницю додому в кам’яницю на Бельведерській. Потім одразу повернувся на місце погрому. Люди почали розходитися. Гелена змітала розбите скло на купу. Лейба зайшов назад до крамниці. Симон поставив прилавок на місце і тепер стояв, не відводячи погляду від заду жінки. Щось муляло йому в штанях і він запхав руку в кишеню, намагаючись позбутися дискомфорту.

– Ви в порядку, пані? – Грабовецький зупинився у кількох кроках від жінки.

Симон одразу витягнув руку з кишені і повернувся до своїх спецій.

Гелена розігнулася.

– Ну, як бачите. Весь товар знищено.

– Вам потрібно пройти до канцелярії магістрату, – голос чоловіка став ще нижчий. Грабовецький прокашлявся і усміхнувся. – Ситуація вимагає розгляду.

– І що там будуть вирішувати? – спокійно запитала Гелена, не відводячи темних очей від чиновника. – Чи моє мило має запах?

Грабовецький підійшов ближче. Він схилився і підняв із землі пучок м’яти під ногами жінки.

– Там вирішують багато справ, – чоловік простягнув їй зілля. – А іноді – й долю. Залежно від того, у чиїх вона руках.