Пролог. Угода

Він спустився туди, куди навіть боги вже забули дорогу, у місце, яке приховувало стільки їхніх таємниць, що жодній живій істоті не хотілося б опинитися там навіть випадково. Але йому потрібно було спуститися туди за Серцем вівтаря, заради тієї жінки, яку він кохав більше за весь світ Елраду. І якби заради неї йому довелося знищити цей світ до останнього каменя, Вейтар запитав би лише одне: з якого краю почати?

Саме там, у непроглядній темряві, він зустрів того, кого вбили так давно, що навіть його ім’я майже стерлося з пам’яті світу. Та він був не просто магом, він був богом, який програв у справжній війні богів своїм же рідним, бо якщо ти бог, це ще не означає, що інші боги стануть твоїми союзниками, іноді саме вони стають найнебезпечнішими ворогами.

Так сталося і з ним: Вельдріс та Ліа’норіель об’єднали свої сили заради власного порятунку, а він програв, та смерть для бога виявилася зовсім не такою, як для смертних. Він помирав століттями, а його кров просочувалася дедалі глибше в землю, туди, де підземні ріки переплітали свої шляхи й несли її до королівства тих, кому загиблий бог одного дня мав стати потрібним. До Тарханів, до їхніх земель. Тож угода була укладена не з другом і не з ворогом. Вейтар дав її тому, про кого вже забули навіть самі боги, але ці стіни, ця давня в’язниця досі пам’ятали його ім’я: Танахен.

Вейтар спустився по Серце вівтаря й отримав його, а разом із ним залишилася угода чи то був договір? А може, клятва, яку він не мав права порушити.

Він досі пам’ятав слова Танахена:

— Мені потрібна потраплянка, — Безодня майже засміялася. — Така, як твоя Ніна. Крапля моєї крові… і я житиму в ній вічно. Тоді Каель’тар, що володів його тілом, погодився, і пообіцяв Танахену дівчину зі світу людей. Минуло достатньо часу, але Вейтар не забув про ту угоду, він узагалі рідко забував про дані обіцянки, навіть якщо давав їх не зовсім він.

Серце вівтаря виконало своє призначення — Ніна була поруч із ним, жива, вільна, і тепер уже ні Ліа’норіель, ні хтось інший не міг змінити того, що сталося між ними тієї першої ночі.

Ціна, яку тоді назвав Танахен, здавалася майже смішною порівняно з тим, що Вейтар отримав натомість, треба було лише знайти одну жінку. Потраплянку із Землі, яка погодиться стати нареченою принца Тарханів і одного дня подарувати Зарґену спадкоємця.

Вейтар виконав багато обіцянок у своєму житті, залишилася тільки ця.