Налаштування

Шрифт:

Arial Verdana Times New Roman Courier New Roboto Roboto Serif Garamond Baskerville Sans Serif Trebuchet MS Helvetica

Розмір шрифту:

Інтервал:

Колір:

тексту:
фону:
На сторінку книги

Київ

Потяг продовжував свій рух — чух-чух, а іноді протяжне ту-ту. Він їхав так ритмічно, що це вже починало дратувати Вейтара. Принц ніколи не любив витрачати час на такі безглузді речі, як подорожі повозками чи довгі піші переходи. Його сили вистачало на величезну кількість порталів, і при цьому він майже не відчував утоми. А от цей потяг виявився справжньою катастрофою. Слабкість і легке запаморочення заважали думати, але Вейтар таки змусив себе зосередитися.

"Назад цим клятим потягом я не поїду."

Що там у них іще існує? Переліт? Ні, якійсь залізяці він свою дружину із сином точно не довірить. Автобус: Можливо, це буде гарною ідеєю, не встигнув додумати, як потяг почав сповільнюватися, а до їхнього купе увірвалася пишна жіночка й голосно оголосила:

— Наступна — кінцева! Київ-Пасажирський! Прокидаємося, здаємо постіль!

Ніна швидко розплющила очі, солодко потягнулася й, позіхнувши, прикрила рот долонею.

— Ти так і не відпочив?

Вейтар перевів погляд із дверей на кохану.

— Ні. Не зміг заснути.

— Добре... — з підозрою промовила вона й задумливо потерла кінчик носа.

Та щойно Ніна підвелася, її обличчя раптом зблідло. Вона хитнулася, і одразу дві пари рук підхопили її.

— Як ви, моя королево? — першим заговорив Кайрос, навіть не давши Вейтару нічого запитати.

Вейтар повільно перевів на нього погляд. Одна брова піднялася, а рукою він відсунув долоні охоронця від дружини.

— Ти чого її чіпаєш?

Кайрос лише глянув на нього, але сперечатися не став.

— Кохана, знову нудота?

— Ні, — тихо відповіла Ніна, ще не розплющуючи очей. — Усе бігає перед очима.

Вейтар одразу підхопив її на руки, але саме в цю мить потяг різко хитнуло вперед. Кайрос устиг притримати Вейтара за плече. Той коротко кивнув на знак подяки й повільно опустився разом із Ніною на сидіння.

— Кайросе, підійди ближче. Я відкрию портал до маєтку.

— До Львова? — перепитав охоронець і відразу підійшов до них.

Темрява вже почала збиратися навколо пальців Вейтара, коли Ніна підняла руку.

— Вейтаре, не треба. На нас чекає Ела. І поки ми їхали, я вигадала ще дещо, щоб знайти хоча б одну кандидатуру.

— Ні, кохана.

Він навіть не став сперечатися й продовжив створювати портал. Тоді Ніна змахнула рукою, її ніжна біла сила вирвалася назовні, врізалася в темряву принца й розсипалася по підлозі дрібними світлими іскрами. Портал миттєво зник. Кайрос аж присів поряд із ними, переводячи погляд із Ніни на Вейтара.

— Це неймовірно. Ви наче ніч і день. Такого сильного поєднання сил я ще ніколи не бачив.

— Більше й не побачиш, — холодно промовив Вейтар.

Його губи стиснулися у дві тонкі лінії.

— Гаразд. Але до маєтку ми вирушимо порталом. Я не хочу витрачати час на ці...

Вейтар замовк, так і не договоривши, бо чудово знав, що Ніна любить гуляти містом, особливо восени, коли опале листя приємно шарудить під ногами.

Він нахилився й ніжно торкнувся губами її щоки.

— Зараз стане легше.

На губах Ніни з’явилася ніжна усмішка.

— Дякую.

Коли потяг знову набрав швидкість, а принцесі нарешті стало краще, у купе запала незвична тиша. Вейтар із Кайросом уважно слухали Ніну, але, судячи з їхніх облич, обоє вже давно перестали розуміти, про що вона говорить.

— Добре. Якщо ви не розумієте, я вам покажу. Вейтаре, ти можеш створити образ Зарґена?

— Я можу все, — спокійно відповів він. — Але це буде не він.

— А мені й потрібна копія.

Вейтар заплющив очі й підняв руку. Темрява закрутилася навколо пальців, зібралася в густий вихор, і вже за мить посеред купе стояв майже справжній принц Тарханів.

— Давай швидше. Тримати ілюзією мені не дуже приємно.

Кайрос легенько штовхнув Вейтара в плече.

— Що, боїшся, що відчує, як багато ти про нього думаєш?

— Він і так це знає. Неможливо створити настільки точний образ без дозволу господаря тіла.

Ніна тим часом швидко дістала телефон і зробила фото.

— Дякую, коханий.

Вона швидко відкрила сайт знайомств, заповнила кілька полів, додала світлину й замислилася над текстом. За мить її пальці швидко забігали по екрану.

— Готово.

Вейтар нахилився ближче й прочитав:

— "Шукаємо дружину для неймовірного принца з іншого світу. У разі успішного проходження співбесіди вас переправлять магічним порталом до Елраду".

Він повільно перевів погляд на дружину.

— Ніно, це не смішно.

— А я й не жартую.

— Не думаю, що бодай одна дівчина зверне на це увагу.

— А от і побачимо.

Не давши йому більше нічого сказати, Ніна натиснула "Опублікувати".

— З Елою ми зустрінемося вже ближче до вечора, а зранку — з тими, хто виявить бажання познайомитися з нашим прекрасним принцом.

Кайрос знову глянув на створений фантом Зарґена.

— Якщо вони повірять, що він справді принц з іншого світу, мене більше здивує не їхня згода.

Ніна зацікавлено повернулася до нього.

— А що?

— Те, що до ранку вам доведеться знайти приміщення на кілька сотень жінок.

— Хм... — Ніна швидко глянула на нього. — Ти ж зможеш знайти відповідне місце?

Вейтар підняв брову.

— Ну я ж тут чарівник.

— Тільки не ображайся.

— Добре. Зараз зв’яжуся з нашими людьми. У них має бути відповідне приміщення.

— От і чудово, — задоволено промовила Ніна, знову повертаючись до телефона. — Тоді швиденько давай адресу, і я додам її до оголошення.

— Ніно, давай спочатку зійдемо з потяга, а вже потім усе інше.

— Добре.

Задоволена своїм рішенням, Ніна полізла до торбини, яку Консуела ще рано-вранці передала Вейтару. Відкривши її, вона дістала звідти контейнер із маленькими оладками з кленовим сиропом, облизнула губи й рішуче заявила:

— Я не вийду з потяга, поки не з’їм їх усі.

— О-о, Ніноріель, а там є морозиво? — одразу поцікавився Кайрос.

Ніна глянула на нього, а її рука тим часом знову пірнула й витягла ще одну оладку.

— Немає. І навіть не проси, свої не дам. І у цьому світі я Ніна.

— Як накажете, Ніно.

Кайрос усе ж спробував зазирнути до торбини, але Вейтар одразу ляснув його по руці.

— Не лізь. Це не для тебе.

Ніна швиденько з’їдала оладки один за одним, доки контейнер не спорожнів.

— Наїлася? — запитав Вейтар і простягнув їй вологий рушник, який дістав із торбини.

Рушник досі був теплим, хоча в цьому світі це здавалося майже неможливим. Ніна витерла руки й зацікавлено глянула на чоловіка.

— Чому Консуела завжди дає теплий рушник? Це її магія?

— Так. Коли буде час, я навчу тебе цього закляття.

Потяг почав сповільнюватися, і Ніна аж підскочила на місці.

— Ми приїхали! Київ — неймовірно красиве місто. Вам сподобається.

Щойно вони вийшли з потяга, першим, що їх зустріло, був неймовірний натовп. Люди поспішали в різні боки: хтось тягнув за собою валізи, хтось зустрічав рідних, звідусіль долинали голоси, оголошення та гуркіт потягів.

Шум стояв такий, що Кайрос навіть присвиснув.

— Таке враження, ніби ми опинилися посеред торговельного ринку Альмерії.

Вейтар невдоволено похитав головою.

— Тільки тут, схоже, ніхто нічого не продає.

Ніна взяла його під руку й потягнула за собою.

— Це вокзал, — усміхнулася вона.

Кайрос ще раз окинув поглядом натовп.

— І всі ці люди добровільно сюди приходять?

— Кайросе, ми щойно теж добровільно сюди приїхали.

— А, і справді. Тобто тут усі новоприбулі?

— Саме так. А зараз не відставати, бо я не хочу потім шукати вас по всьому вокзалу.

Увійшовши всередину, вони таки зупинилися. Вейтар повільно оглянув вокзал, і той був напрочуд красивим: стіни й стелю прикрашали величезні розписи, а сама архітектура чимось нагадувала палаци Елраду. От тільки гамір і нескінченний потік людей заважали роздивитися все як слід. Хтось постійно проходив надто близько, зачіпав плечем або мало не врізався у спину.

— Ніно, я думав, вокзал у Львові гарний, але цей неймовірно красивий. Мені навіть здається, що я міг би впізнати того, хто його проєктував.

Ніна усміхнулася й похитала головою.

— Кайросе, повір, цей вокзал будували люди. Наші міста не мають жодного стосунку до Елраду.

Вона зробила кілька кроків, але, помітивши, що обидва чоловіки й далі роздивляються все навколо, обернулася.

— І взагалі, якщо є бажання, можете залишатися тут, а я вирушаю, бо зовсім скоро в мене зустріч, про яку ви, мабуть, уже забули.

Вейтар одразу перевів погляд на дружину.

— Я нічого не забув.

— Звісно, — Ніна хитро примружилася. — Ти просто вирішив спочатку вивчити архітектуру київського вокзалу.

Кайрос тихо хмикнув.

— А я б залишився.

Вейтар повернув до нього голову.

— Ні.

— Я так і думав.

І Кайрос слухняно рушив за своєю королевою.

Доволі швидко вони зупинилися перед кількома автівками таксі, і Ніна махнула одному з водіїв, щоб той під’їхав ближче. Щойно чоловіки вдихнули на повні груди міське повітря, обоє майже одночасно закашлялися.

Ніна різко обернулася до них.

— Бодай одне слово — і я вас приб’ю.

Вейтар із Кайросом перезирнулися, потім одночасно подивилися на неї й мовчки попрямували до машини. Осінь у Києві була іншою, ніж у Львові. У рідному місті Ніни вона здавалася більш дощовою, прохолодною й вологою, а тут сьогодні було трохи тепліше й сухіше. Золоте листя лежало вздовж тротуарів, змішувалося з багряним, кружляло під колесами машин і розліталося від кожного пориву вітру. Сівши в машину, вони вирушили до готелю, де Ніна й планувала зустрітися з Елою.

Уже дорогою вона дістала телефон і швидко написала дівчині, заради якої вони, власне, й приїхали до Києва. Відповідь надійшла майже одразу. Ніна прочитала її й трохи насупилася.

Я ще в суді. Як буде час — заскочу, як і обіцяла.

— Дуже змістовно, — пробурмотіла Ніна.

— Щось не так? — одразу запитав Вейтар.

— Я поки що навіть не знаю, чи в нас сьогодні зустріч.

Кайрос нахилився ближче.

— І заради цієї жінки ми шість годин їхали в тому залізному чудовиську?

Вейтар повільно повернув до нього голову.

— Нарешті ми в чомусь погоджуємося.

— Ай, перестаньте, — Ніна махнула рукою. — Я відчуваю, що нам треба з нею зустрітися.

Машина повільно під’їжджала до готелю, і Вейтар був цьому неймовірно радий. Під час поїздки йому знову стало зле. Нудота накрила ще сильніше, ніж у потязі, і лише Вельдріс знав, яких зусиль йому коштувало не показати цього ні Ніні, ні Кайросу.

Коли машина нарешті зупинилася, Ніна першою глянула у вікно.

— У нас два люкси. Це найкращі номери в цьому готелі, думаю, вам сподобається.

Вейтар прочитав назву — InterContinental — і важко вдихнув. Його досі нудило, а думка про те, що зараз доведеться ще кудись іти, зовсім не тішила.

Ніна сприйняла його важкий видих по-своєму.

— Потерпи ще трохи. Зустрінемося з Елою, зробимо все, що запланували, і повернемося до маєтку у Львові.

Вейтар лише міцніше стиснув її руку.

Відповідати не став, бо зараз існувала цілком реальна небезпека, що варто йому відкрити рота — і Ніна нарешті дізнається, що великий і страшний Каель’тар, здатний відкривати портали між світами, програв звичайному земному таксі.

Вже піднявшись ліфтом і зайшовши до номера, Вейтар миттєво ожив. Оце вже було значно ближче до звичного йому життя. Тут не треба було розбиратися з дивними полицями в потязі чи терпіти нескінченну дорогу. Просторий номер, високі стелі, вишуканий інтер’єр і дорогі меблі нагадували маєток у Львові. Навіть потраплянці з Елраду оцінили земну розкіш.

Щойно за ними зачинилися двері, Вейтар підхопив Ніну на руки й закружляв.

— Вейтаре!

Він уже ніс її до спальні, а коли Ніна побачила велике ліжко, одразу спробувала вирватися.

— Коханий, це вже трохи занадто!

Вейтар лише нахилився до неї. Його губи ледь торкнулися її губ, дражнячи настільки ніжно, що Ніна сама обхопила чоловіка за шию й притягнула ближче.

— Ти неймовірний.

— Ні, кохана. Це ти найкраща.

Він обережно поклав її на ліжко, підняв одну ногу й повільно зняв взуття, але його долоня ковзнула вище, затрималася на її ще зовсім пласкому животі, а тоді Вейтар узявся за друге взуття. Цього разу назад він повертався вже поцілунками, доки нарешті не зняв і його.

Ніна дивилася на нього кілька секунд, але думки про те, заради чого вони взагалі приїхали до Києва, таки перемогли.

— Вейтаре, а що буде, якщо ми не знайдемо дівчину?

Він підняв на неї очі.

— Ти її вже знайшла.

— А якщо вона буде не та сама?

— Ти вже сказала, що вона саме та.

Вейтар повільно піднявся й навис над нею.

— Я страшенно тебе хочу.

Щоки Ніни миттєво спалахнули.

— Коли ти вже перестанеш змушувати мене червоніти?

— Можливо, колись.

— Але...

Договорити він їй не дав, накривши губи поцілунком. Ніна вже майже забула і про Елу, і про відбір, і навіть про те, навіщо вони приїхали до Києва, коли телефон раптом задзвонив. Вона миттєво відштовхнула Вейтара силою.

— Вейтаре! Це Ела!

— Що? — не одразу зрозумів він, явно ще не повернувшись думками до земних кандидаток.

— Цей дзвінок! Він із нашого листування.

Вейтар важко видихнув і впав спиною на ліжко.

— Я вже ненавиджу цю дівчину.

— Вона й не має тобі подобатися. За тебе все зробить Зарґен.

Ніна повільно підвелася з ліжка, пам’ятаючи, як у потязі від різкого руху в неї запаморочилося в голові. Підійшла до сумки, швидко дістала телефон і відповіла на дзвінок.

— Так, я слухаю! Ага... Це чудово.

Тримаючи телефон біля лівого вуха, Ніна повільно крокувала кімнатою.

— Оце вже не дуже...

Вона сіла в крісло, дістала з тумбочки ручку, витягла з шухляди аркуш паперу й швидко щось записала.

— Добре. Скоро будеш.

Ніна завершила розмову й поклала телефон на столик.

Вейтар, який увесь цей час прислухався, і вже сидів на краю ліжка.

— Щось трапилося?

— Так, — задумливо відповіла вона.

Ніна підвелася, досі тримаючи аркуш у руках і не відриваючи від нього погляду.

Вейтар почекав кілька секунд, але її мовчання йому швидко набридло. Він підійшов до дружини.

— Ніно, що трапилося?

— Що? — Вона нарешті підняла на нього задумливий погляд. — А... Ела сказала, що суд уже закінчився, але до нас вона потрапить пізніше. Біля суду її машину забрали на штрафмайданчик.

— І що? — запитав Вейтар так, ніби йшлося про зламану річ, яку можна просто замінити.

Ніна кілька секунд дивилася на нього.

— Вейтаре, це означає, що вона тепер без машини. І їй треба їхати її забирати.

— Добре. Я так розумію, це щось важливе.

— Саме так, коханий.

— І за скільки вона буде?

Ніна знизала плечима.

— Не знаю. Сказала, що скоро.

— Ну й добре, — на губах Вейтара з’явилася задоволена усмішка. — Бо в мене тут залишилася одна незавершена справа з моєю дружиною.

— Вейтар!

Ніна навіть договорити не встигла, бо він знову підхопив її на руки. Він ніс її так легко, ніби вона важила не більше за пір’їнку.

— Знаєш, після того як ми повернемося до Елраду, на Землю я більше повертатися не хочу.

Ніна долонею повернула його обличчя до себе.

— Тобі тут не подобається?

— Тут справді гарно. Особливо театр. Але тут немає підживлення для наших сил. Тому ти частіше втомлюєшся, а я...

Вейтар сів разом із Ніною на ліжко й почав повільно знімати з неї одяг.

— ...маю скидати напругу, щоб назовні не вийшов Каель’тар.

— Ти мені погрожуєш? — Ніна підняла руки, дозволяючи йому зняти сорочку.

— Ні, кохана. Це може стати катастрофою для цього світу. Тож зараз просто отримуй задоволення, а я страшенно...

Ніна не дала йому договорити. Притиснула палець до його губ.

— Цс-с...

Вона обійняла його за шию й притягнула до себе.

— Іди до мене. Я страшенно тебе люблю.

Цього разу Вейтар нічого не відповів, та йому й не потрібно було.

Svitlana Anosova
Осінь між двома світами

Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
×

Вітаємо🎉

🎁 Спеціальний подарунок для Вас! 🥳

Зареєструйтесь та отримайте 10% знижки на першу покупку!