Львів — Київ
Повернувшись до Бастіону, Каель’тар був задоволений виконаною справою, на його обличчі навіть з’явилася ледь помітна усмішка, яка чомусь лякала всіх, кого він зустрічав на своєму шляху.
— Вейтаре, до Бастіону повернувся Табіан.
Уся задоволеність миттєво зникла з обличчя Каель’тара, ніби разом із цими словами з нього забрали навіть натяк на гарний настрій.
— Я вже знаю.
— Але, Ваша Високосте... він у дуже важкому стані.
У знахаря тремтіли руки, а сам він був блідий, наче щойно побачив смерть.
— Ви маєте оглянути його.
— Добре, — сухо промовив принц.
Лише роздуті ніздрі видавали, наскільки йому не сподобалася ця новина. Каель’тар відкрив портал і жестом запросив страшенно наляканого хлопця пройти першим. Той ледве рухався: ноги тремтіли так сильно, що кожен крок давався йому з величезними труднощами. Зрештою принц утратив терпіння й просто підштовхнув його в спину. Знахар полетів уперед, а вийшов із порталу слідом і першим ділом ухопив хлопця за руку, не давши тому впасти.
— Перестань мене боятися. Вбивати тебе я не збираюся.
А тоді вже трохи спокійніше поплескав його по плечу.
— Де мій воїн?
— К-кімната праворуч, — затинаючись, пробурмотів знахар.
— Добре.
Більше не звертаючи на нього уваги, принц попрямував до кімнати, відчинивши двері, він побачив щонайменше п’ятьох магів-знахарів і сильних чаклунів, які метушилися навколо Табіана. Той розмахував здоровою рукою й кричав уже охриплим голосом:
— Мені негайно треба до Вейтара!
Підійшовши ближче, принц побачив закривавлений одяг, сліди сили Тарханів і залишки білої магії. Він мовчки став поруч із другом.
— Розповіси пізніше. Мені треба до дружини, а зараз буде дуже боляче.
Вейтар поклав долоню на рану, і тієї ж миті його руку огорнула чорна темрява, вона проникла всередину, дедалі глибше пробираючись у понівечену плоть і виганяючи чужу силу, що засіла в рані. Табіан закричав, а здоровою рукою він вчепився в край ліжка, ноги затремтіли в судомах. Крик був таким сильним, що за кілька митей голос зірвався, і з горла виривалося лише хрипке шипіння. Вейтар навіть не здригнувся й жодна емоція не промайнула на його обличчі, поки він продовжував спрямовувати силу вглиб рани свого воїна. Лише коли останні залишки чужої магії покинули тіло, Табіан важко вдихнув і майже провалився в темряву. Та перш ніж знепритомніти, встиг прохрипіти:
— Вона бачить Тумаників... і може ними керувати. А цю рану завдала Сколопендра.
Брови Вейтара піднялися, він сперся рукою на край ліжка й нахилився до свого воїна.
— Жодного слова про це. Я знаю, що вона сильна і дістанеться книги Азоріта.
Табіан несподівано схопив принца за руку.
— З нею Еліас.
— Я знаю.
— І ще донька Тар...
— Відпочивай.
Вейтар не дав йому договорити. Просто приклав долоню до його чола, і за мить той заснув. Принц випростався.
— Без мене зі стазису не виводити.
Він примружився й обвів поглядом усіх присутніх. Коли його очі зупинилися на молодому знахарі, який покликав його сюди, той помітно зблід. На губах Вейтара несподівано з’явилася усмішка.
— Він мені подобається. Відправте його до мого крила.
— Але, принце...
— Досить розмов.
Вейтар розвернувся й просто вийшов із кімнати, а вже за дверима ледь чутно додав:
— Уб’ю будь-кого, хто сьогодні ще стане мені на заваді.
Він створив черговий за цей день портал і вже збирався ступити в темряву, коли за спиною пролунав надто знайомий голос:
— Невже й мене вб’єш?
— Привіт, Вельдрісе. Невже Ліа’норіель тебе відпустила?
— Ха-ха, — засміявся бог. — Якщо мені колись стане нудно, заберу тебе до себе блазнем.
Тепер усмішка з’явилася й на обличчі Вейтара. Він змахнув рукою, і портал за мить зімкнувся.
— Кажи, я слухаю.
— Ти слухатимеш мене навіть тоді, коли я мовчатиму.
Принц важко видихнув. У його плечах відчувалася втома. За сьогодні він вирішив стільки справ, що тепер хотів лише одного — обійняти ту, без якої на серці ставало порожньо. Єдину жінку, яку він кохав і поруч із якою навіть його сила, його Каель’тар, мирно засинав.
— Ліа’норіель погодилася.
— Що?
Каель’тар різко повернувся до нього, підняв руки й розвів їх у боки.
— Невже? — перепитав він. — І які умови?
— Вона наполягає на другій дитині.
Вейтар аж закашлявся й кілька разів сильно вдарив себе долонею по грудях.
— Це неможливо!
Бог голосно засміявся.
— Немає нічого неможливого, мій хлопчику. Я дав згоду. Війна закінчена, тож можеш повертати принцесу додому. Вона має прийняти трон і народити ще одну дитину.
— Вельдрісе... — Каель’тар ледве стримався, щоб не закричати. — Вона не може народити дитину, прийнявши трон.
— Я знаю, — бог був уже на межі люті. — І чудово розумію, що це означає. Саме тому вона має залишатися на іншій планеті до самих пологів.
Каель’тар похитав головою.
— Ніноріель має народити першу дитину від твоєї сили. Він буде неймовірно могутнім і перевершить навіть тебе.
Вельдріс на мить замовк, а тоді вже спокійніше додав:
— А от наступних нехай Ліа’норіель забирає собі.
— Ще пів року на Землі... — ледь чутно промовив Каель’тар.
Він запустив руку у волосся й повільно провів пальцями крізь пасма.
— Бажаю тобі успіхів із вагітною дружиною та чарівною дитиною у світі, де немає магії.
Каель’тар скривився.
— І ще, хлопче мій... Чому останнім часом я постійно бачу тебе? Де Вейтар?
Брова принца піднялася, а губи розтягнулися в хитрій усмішці.
— Коли поряд немає її — є я.
— І бачу, ти цьому радий.
— А хіба я не маю радіти? Раніше цей стан вимагав зусиль, щоб я зміг вийти. А зараз достатньо просто бути подалі від неї — і вуаля, я тут.
Бог відкрив портал.
— Іди вже. І давай наступного разу зустрінемося все-таки з Вейтаром.
Ступаючи в портал, Каель’тар мріяв лише про одне — почути тишу й бодай трохи відпочити. Але ні. Щойно портал за його спиною закрився, Вейтар уже хотів повернутися до Бастіону, бо те, що відбувалося там, тепер здавалося казкою.
— Ніно, благаю, залиш ту банку з морозивом, — долинув із вітальні голос Кайроса.
— Відчепися від мене! І я наказую: віддай. Негайно!
Вейтар ще навіть не бачив їх, лише чув голоси, що долинали з кімнати. А коли нарешті зайшов, то побачив двох вагітних жінок із величезними банками морозива в руках, Кайроса, який явно вже втрачав терпіння, і страшенно збентежену Консуелу.
— Ваша Високосте, як я рада, що ви прибули так вчасно!
Консуела підбігла до Вейтара й торкнулася його руки.
— Наші королеви вже другий день їдять лише морозиво. Ніноріель каже, що від нього її не нудить, а Елена, дізнавшись про це, тепер їсть його просто для того, щоб нудота не почалася.
Вейтар важко потер лоба, опустив руку й зробив кілька кроків. Помітивши дружину, яка сиділа на дивані, підібравши під себе ноги, й жадібно відправляла до рота повну ложку морозива, він мимоволі всміхнувся.
— Кохана, а це яке морозиво? — спокійно запитав Вейтар і, підійшовши до дружини, присів на підлогу поруч із нею.
Ніна глянула на нього, потім проковтнула морозиво й уже значно тихіше відповіла:
— Не знаю. Але Андрій закупив дуже багато.
Вейтар торкнувся долонею її коліна.
— Ти плануєш народити нам сніжного принца?
Ніна нарешті відірвала погляд від морозива й подивилася на чоловіка.
— Ні!
— Тоді віддай Кайросу.
— Але я не хочу, — вона одразу притиснула тарілку до себе.
Вейтар ледь помітно всміхнувся.
— Ніно, а хіба нам не час відпочити? До того ж ти казала, що в інтернеті вже знайшла одну кандидатуру.
Щойно Ніна почула ці слова, морозиво миттєво втратило для неї всю свою привабливість. Вона віддала тацю Кайросу, швидко підвелася, ледь не збивши чоловіка з ніг, і кинулася по свій ноутбук. Елена, яка весь цей час продовжувала їсти морозиво, нарешті відставила тарілку й промовила:
— А в мене хоч хтось забере морозиво?
Вейтар, підводячись із підлоги, глянув на неї.
— Ти можеш об’їдатися ним хоч до нудоти.
Елена стиснула ложку з такою силою, що та зламалася.
— Батько вже готує твоє нове заміжжя. Тож скоро ти покинеш цей світ.
Вона різко підскочила.
— Я перша дружина Реймонда!
— У вас ніколи не було близькості. Ваш шлюб недійсний, — холодно промовив принц, уже збираючись іти слідом за дружиною коли Елена жбурнула тацю з морозивом, а тоді глянула на зламану ложку й зашпурнула її в стіну.
— Якби він мене хотів, я б не шукала кохання на стороні!
— Ти? — Вейтар засміявся. — Ти завжди шукала. У цьому й була твоя проблема.
— Ніби твоя Ніна не мала іншого чоловіка у своїй...
— Закрий рота. Або я змушу тебе це зробити.
Вейтар опинився біля неї за мить. Підняв її підборіддя, змусивши подивитися йому просто в очі. Погляд став вузьким і холодним, а на щоках напружилися жовна.
— Я попереджаю тебе. Ще хоч раз — і ти залишишся тут назавжди. Без грошей, статків і з тим бастардом, якого намагаєшся нав’язати Бастіону.
У цю мить до кімнати повернулася Ніна, і Вейтар одразу прибрав руку від обличчя Елени.
— Усе добре, Вейтаре, — спокійно промовила Ніноріель.
— Так, кохана.
Принц підійшов до неї впритул і ніжно провів пальцями по щоці.
— Я страшенно хочу тебе поцілувати.
Від цих слів щоки Ніни спалахнули, вона з ніжною усмішкою повернула до нього щоку.
— Дозволяю.
І в мить, коли його губи торкнулися її шкіри, заплющила очі.
Щойно губи коханого перестали торкатися її щоки, Ніна одразу заговорила:
— Це неймовірна дівчина. Вона написала мені сама — наша магічна реклама знайшла її. Це дуже відома адвокатка й пише, що їй уже страшенно нудно жити.
Ніна відкрила ноутбук і швидко знайшла потрібну сторінку.
— Її життя перетворилося на день бабака: офіс, постійні суди, клієнти, які телефонують удень і вночі, нудні документи, нескінченні переговори, дорогі ресторани, від яких уже нудить, і розкішна, але порожня квартира.
Вейтар мовчки слухав, а Ніна продовжила:
— Навіть справи давно перестали її дивувати. Сьогодні треба врятувати статки багатія від колишньої дружини. Завтра — навпаки, забрати у козла якомога більше й передати нещасним . Потім черговий бізнесмен, новий контракт, ах війна за гроші. Тож думаю, вона хороша кандидатка на роль нашої потраплянки.
Вейтар задумливо притулив руку до губ, а Ніна стиснула кулачки.
— Ну давай із нею зустрінемося.
Він закотив очі.
— Добре. Давай її координати, — промовив Вейтар, уже збираючись відкрити портал.
— Ні-ні, коханий. Ми поїдемо потягом. Це буде неймовірна пригода!
— Ніно, я не хочу їхати потягом. І взагалі це неможливо. Якщо мені терміново доведеться повернутися до Бастіону, ти залишишся сама.
Він ніжно обійняв її й спробував забрати ноутбук із рук.
Ніна миттєво перехопила свою майже відібрану "іграшку", відсунула чоловікову руку й заперечила:
— Вейтаре, а хіба в мене немає няньки?
Вона повернулася до Кайроса, який спокійнісінько наминав морозиво.
— Він уже кілька днів навіть до ванної не дає мені самій сходити.
Кайрос відправив до рота ще одну ложку й незворушно промовив:
— Це був наказ. Я не мав вибору.
— От бачиш!
Ніна знову відкрила ноутбук.
— Я куплю три квитки, і ми вирушаємо до Києва.
Вейтар важко видихнув.
— Добре. Але дай мені хоча б одну ніч відпочити.
— Добре, коханий. Але вранці ми вирушаємо.
Уже збираючись лягати спати, Ніна все ще щебетала з ванної кімнати:
— Коханий, Київ — неймовірно красиве місто. Це наша столиця. І Ела погодилася зустрітися з нами!
Вейтар повільно відкинув ковдру й ліг у ліжко.
— Добре.
Коли Ніна повернулася до, її чоловік уже спав. Його безтурботне обличчя й рівне дихання викликали тепло в її серці. Підійшовши ближче, вона забралася на ліжко з ногами й ніжно провела долонею по щоці. На її губах миттєво з’явилася усмішка, і Ніна легко торкнулася його губ своїми. Вейтар несподівано перехопив її й притягнув ближче.
— Ти неймовірна. Я страшенно сумував.
Його вільна рука ковзнула під її одяг, по-господарськи торкнувшись тіла.
— Я вагітна, ти не забув?
— Ні.
Його губи розтягнулися в усмішці, а вже наступної миті Вейтар сам поцілував її — впевнено й по-власницьки.
Уже вранці, коли сонце зазирнуло у вікно, Ніна прокинулася першою. Нічна пристрасть не завадила їм відпочити, а негода за вікном лише додавала особливої атмосфери. Під час спалахів блискавки кімната на мить освітлювалася, і вони могли милуватися оголеними тілами одне одного. Ніна прикусила губу, згадуючи ніч, і саме в цю мить Вейтар обійняв її зі спини, ніжно поклавши долоню на живіт.
— Як він?
Вона трохи повернулася до коханого.
— Чудово.
Ніна заплющила очі.
— Уже хочу його побачити.
— Для цього доведеться зачекати ще пів року.
Вона розвернулася в його обіймах і тепер дивилася просто на нього. Їхні погляди зустрілися, і Ніна потягнулася до чоловіка, поцілувавши його просто в губи.
— Ти забув про похід до лікаря. На УЗД ми його побачимо.
— Що?
Брови Вейтара майже зійшлися на переніссі.
— Ніно, це небезпечно. Навіть я не став би ризикувати, намагаючись зазирнути всередину й побачити, який він.
— Ти б не став, а людські технології дозволяють робити це безпечно для малят уже дуже давно.
Вейтар ніжно заправив пасмо її волосся за вухо.
— Я кохаю тебе.
І тільки Ніна хотіла відповісти, як за вікном загриміло й почалася сильна злива. Вейтар невдоволено глянув у бік вікна.
— Я ненавиджу вашу земну погоду. Особливо цей дощ.
— Це найкраща пора року!
Ніна підвелася з ліжка, покрутилася на місці, потім радісно підстрибнула й побігла до ванної кімнати. Принц швидко підвівся й рушив слідом, уже знаючи, що кохану зараз знудить, а він, як завжди, триматиме її волосся. Та, увійшовши до ванної, Вейтар побачив зовсім іншу картину: його оголена дружина стояла в душовій кабіні й радісно танцювала під струменями води.
— У мене минула ранкова нудота!
Вейтар сперся плечем об дверний отвір.
— Вітаю.
Він милувався тілом коханої дружини, коли в голові майнула одна думка. "І як я витримав три місяці?"
Вейтар швидко скинув одяг, відчинив дверцята душової кабіни й без жодного дозволу приєднався до неї.
— Вейтаре, ми запізнимося на потяг.
Він лише хитро всміхнувся, а наступної миті відкрив портал.
Світ навколо них здригнувся, і за мить вони вже стояли в Бастіоні — мокрі, оголені, а Вейтар явно не збирався згадувати про жоден потяг.
— Скоро нам цього буде не можна, а я страшенно...
— Я відчуваю, — перебила його Ніна. — Твоє бажання.
Їхній поцілунок швидко став пристраснішим, і вже за мить Ніна відчула спиною м’якість ліжка. До ванної вони повернулися значно пізніше, ніж їй хотілося. А щойно прибули, з кімнати долинув голос Консуели:
— Вейтаре! Ніноріель! Андрій із Кайросом уже чекають на вас. Потяг скоро вирушить без вас!
Вони стояли посеред ванної — оголені й розпалені. Ніна важко дихала, тіло ще палало, а губи пекли від поцілунків.
— Нехай Кайрос вирушає, — спокійно промовив Вейтар. — А ми приєднаємося трохи пізніше.
Ніна підняла на нього обличчя.
— Я ж казала, що ми запізнимося.
— Казала. І не раз, — задоволено відповів він. — Але я не міг відірватися...
— Так, досить!
Вона розвернулася й знову зайшла до душової кабіни, зачинивши перед ним дверцята.
— І я забороняю тобі зараз заходити до мене.
Вейтар завмер перед склом.
Судячи з його обличчя, саме ця заборона йому не сподобалася найбільше.
— Ви взяли все необхідне, Ваша Високосте?
— Дякую, Консуело.
Вона простягнула йому торбинку.
— Думаю, в дорозі Ніноріель таки зголодніє.
Вейтар підозріло глянув на торбинку.
— Тут хоч немає того морозива?
Консуела похитала головою.
— Немає. Його з’їв Кайрос.
— Тоді накажи Андрію більше його не купувати.
— Уже зробила.
— Чудово. Елену не відпускати. І дивись, щоб вона не звабила Андрія.
Почувши це, служниця, якій Андрій нещодавно зробив пропозицію, випустила тацю з рук.
Вейтар перевів на неї погляд.
— Не очікуй від нього вірності. Я бачив, як Елена на нього дивиться.
У цю мить до вітальні вийшла Ніна із засмученим обличчям.
— Що сталося?
Вейтар одразу підійшов до неї. Ніна відтягнула край кофтинки й тихо промовила:
— Я товста.
Вейтар ледве стримав усмішку, бо насправді її фігура ще майже не змінилася.
— Ти прекрасна, моя королево. І я кохатиму тебе будь-якою.
Ніна повільно підняла на нього очі.
— Тобто я таки товста?
Сльозинка покотилася її щокою, і вона швидко витерла її тильною стороною долоні. Вейтар зрозумів, що сказав щось не те, але цього разу на допомогу прийшла Консуела.
— Ніно, підійдіть до дзеркала.
Ніна слухняно зробила кілька кроків і стала перед ним.
— А тепер підніміть кофтинку.
Принцеса виконала прохання старенької бахмерки.
— Подивіться на себе. Ваш живіт іще зовсім плаский, а малюк зараз менший за лимон. Тож це лише гормони.
Консуела ніжно погладила її по руці, і Ніна ніби одразу засяяла від радості. Вейтар зрозумів, що саме зробила Консуела, притиснув долоню до грудей і з повагою схилив перед нею голову.
— Ніно, нам час. Потяг постійно рухається, тому мені буде трохи складніше його впіймати.
— Ой, вибач!
Вона нарешті відірвала погляд від свого живота й поспішила до коханого, дорогою поправляючи одяг.
— Усе добре, кохана.
Ніна підійшла до Вейтара, і той одразу обійняв її. Його сильна рука лягла на талію, притискаючи дружину ближче. Ніна чудово розуміла, навіщо це потрібно. Її коханий намагався знайти Кайроса, але той уже був у потязі, який постійно рухався, тож відкрити портал просто до нього було значно складніше, та за якусь мить вони просто зникли у вихорі чорного туману. Опинившись у вагоні потяга, перше, що зробив Вейтар, — переконався, що з дружиною все гаразд, і лише тоді повернувся до Кайроса. Той сидів зі здивованим обличчям, трохи привідкривши рота, а тоді струснув головою, ніби намагаючись прийти до тями.
— Я думав, ти зробиш це, коли потяг зупиниться.
— Ну, як бачиш, не зробив.
Вейтар озирнувся.
— Ну що, ходімо до нашої кімнати.
Ніна щиро розсміялася, прикривши рот долонею. Від її гучного сміху Кайрос миттєво підскочив.
— Моя королево, вам зле?
— Усе добре, — крізь сміх відповіла вона. — Вейтаре, це і є наша кімната.
Вейтар повільно оглянув купе й скривився так, ніби щойно з’їв лимон.
— На трьох?
— Так. І це ще не так погано, бо є вагони, де разом їдуть десятки людей. Тож вмощуйся зручніше, нам так їхати аж до Києва.
Ніна влаштувалася біля вікна спиною до напрямку руху. Вона обожнювала так подорожувати: сидіти, слухати знайоме чух-чух потяга й дивитися, як за вікном одне за одним пролітають дерева.
Осінь цього року була неймовірною. Золоте листя змішувалося з багряним, крізь хмари час від часу пробивалося лагідне сонце, а дрібний дощик залишав на склі тонкі прозорі доріжки. За вікном повільно змінювалися краєвиди осінньої України, і після Елраду з його війнами, магією та нескінченними небезпеками ця звичайна земна дорога здавалася Ніні майже затишною.
— Ніно, а як ми будемо спати? — запитав Вейтар і ніжно торкнувся її руки.
Вона швидко оглянула купе, повертаючи голову з боку в бік, а коли нарешті помітила те, що шукала, вказала пальцем.
— Ось там лежить наша постіль і ковдри, а тут є спеціальні механізми, які тримають верхні полиці.
— Які ще полиці? — запитав Кайрос, підводячись і з підозрою розглядаючи другий ярус ліжок, який чоловікам ще належало розкласти.
Ніна мовчки спостерігала за двома потраплянцями, які звикли, що за них усе роблять слуги, а тут раптом довелося щось робити самим. І, судячи з їхніх облич, це завдання здавалося їм мало не складнішим за магічний ритуал. Спочатку розібратися з полицею намагався Кайрос, а коли в нього нічого не вийшло, до бою вступив Вейтар. Ніна сиділа біля вікна, притуливши долоню до губ, щоб хоч трохи стримати сміх, який підпирав усе сильніше.
— Давайте я вам допоможу?
Обидва чоловіки повернулися до неї одночасно, а Вейтар звузив очі й сухо промовив:
— Ми самі.
— Як скажете.
Ніна підвелася.
— Поки ви тут граєтеся, я піду замовлю чай. У потязі він неймовірно смачний.
Вона обережно протиснулася між чоловіками, які досі не могли зрозуміти, як розкласти ту нещасну полицю, вийшла з купе й зачинила за собою двері. І лише опинившись у коридорі, нарешті дозволила собі голосно засміятися.
— Успіхів вам, — пробурмотіла вона собі під ніс. — Я б сказала "з Богом", але не знаю, чи Вельдріс сюди дістає.
Повернувшись із чашкою ароматного чаю й булочкою в зубах, Ніна з подивом помітила, що верхній ярус ліжок уже був розкладений і навіть застелений постіллю. Вона витягнула булочку з рота, прожувала відкушений шматок, потім обережно зробила ковток гарячого чаю й промовила:
— А я й не думала, що у вас вийде.
Проходячи повз чоловіків, вона таки глянула на акуратно застелені полиці. Кайрос першим опустив очі, а Вейтар, навпаки, спокійно витримав її погляд.
— Нам допомогла одна жіночка. Сказала, що можемо називати її Марією Степанівною. Вона й розібралася з полицями, і ліжка застелила. Ще сказала, що ми, європейці, нічого не знаємо про їхню залізницю. Вейтар перевів погляд на Кайроса, і на його губах з’явилася ледь помітна усмішка.
— А потім поцілувала його в лоба. Сказала, що він страшенно схожий на її онука Васька.
— О-о-о... Я бачу, вас узагалі не можна залишати самих.
Кайрос підняв очі на свою королеву й майже сором’язливо промовив:
— Вибачте мене за цей інцидент. Наступного разу я таки впораюся з цим дивним ліжком.
— Допивашт чай, — Ніна ніжно позіхнула. — Нам їхати ще годин шість, ви як хочете, а я буду відпочивати.
Вона поставила чашку й спробувала забратися на верхню полицю, але Вейтар зупинив її ще на півдорозі. Обережно зняв, посадив поруч із собою й із цілком серйозним обличчям промовив:
— Ніно, це не місце для сну вагітної жінки. Краще лягай унизу, а з тих верхніх полиць нехай падає Кайрос.
Той глянув на молодят, нічого не відповів і швидко забрався на другий ярус. Вмостившись зручніше, він підтягнув до себе ковдру.
— От і добре. До зустрічі в Києві.
Ніна з Вейтаром теж спробували відпочити. Вона досить швидко задрімала під рівномірний стукіт коліс, а от сам Вейтар так і не зімкнув очей.
По-перше, був день, і спати він зовсім не хотів. А по-друге, існувала ще одна причина, про яку Вейтар не збирався нікому говорити. Усю цю кляту дорогу його нудило
