Наша перша осінь

Осінній ранок мав би бути надзвичайно приємним, якби не ранкова нудота й Консуела зі своїми забубонами, вона була останньою з Бахмерів — безсмертних магічних істот, які століттями оберігали й опікувалися юними дружинами королів та спадкоємців з усього Елраду. І, схоже, вагітність Ніни вона сприйняла як особисте завдання, до якого готувалася всі ці століття.

— Ваша величносте Ніноріель, вам треба попити теплої води.

— Не хочу. Учора я пів дня провела у вбиральні через ваші поради. І я вже казала: тут я просто Ніна.

— Так-так, я пам’ятаю. Буду намагатися.

— Добре...

Ніна гірко всміхнулася, але вже за мить різко прикрила рот долонею й побігла до тієї самої кімнати, де, за її ж словами, вчора провела пів дня. Коли вона повернулася на кухню, Вейтар уже стояв біля столу. Він лише поглянув на неї й одразу насупився.

— Знову нудить?

— Ох, так!

— Це нормально?

— Абсолютно, Вейтаре. У першому триместрі це трапляється майже з усіма вагітними жінками.

— Добре, Консуело, що в нас на сніданок?

Та важко видихнула.

— Для вас я приготувала смачний сніданок: яйця Бенедикт, каву та, як тут кажуть, смачні налисники.

Брови Вейтара здивовано поповзли вгору.

— Бенедикт — це якась тварина?

На обличчі Консуели одразу з’явилася радість.

— Ні. Це смажені яйця.

— Ага, добре, — Вейтар вирішив більше не уточнювати. — Що там Андрій? Він привіз продукти чи знову возить свою... — Вейтар на мить замовк, добираючи правильне слово, — служницю містом?

— Продукти привіз, усі рахунки сплачено. Ще казав, що трохи пізніше принесе квіти, бо в цьому світі вони продаються швидше, ніж ростуть.

Вейтар глянув на маленький столик, на якому стояли улюблені квіти Ніни.

— А біло-блакитних еустом не було?

— Я зараз же запитаю.

Вейтар кивнув і попрямував до кімнати, де була його кохана. Постукав у двері, але, не дочекавшись відповіді, обережно увійшов.

— Як ти?

Ніна підняла на нього заплакані очі.

— Дякую, вже краще, і знаєш, мені таки треба звернутися до лікаря, бо ця нудота мене вже втомлює. А в мене ще немає часу, щоб допомогти тобі з пошуками.

— Сонечко, сьогодні ми не будемо розшукувати кандидаток для Зарґена. Просто прогуляємося містом, а потім зайдемо до вашого оперного. Там сьогодні буде неймовірна вистава.

Ніна повільно підвелася, але її одразу ледь хитнуло.

— Я страшенно хочу їсти.

Вейтар підійшов ближче й поцілував її в лоб.

— Твої сирники з тонною сметани вже готові.

— А кава?

— І кава з молоком.

Ніна нарешті задоволено всміхнулася, а Вейтар раптом підхопив її на руки й закружляв.

— Вейтаре, перестань! Мене зараз знудить!

Сніданок, на диво, був неймовірно смачним, а от Ніна свої улюблені сирники зі сметаною їсти не стала. Вона навіть шматочка до рота не поклала.

— Кохана моя, щось не так? — запитав Вейтар.

— Так.

— Що саме?

— Мені здається, що нам треба повернутися до Елраду.

Вейтар одразу звузив очі й уважніше подивився на неї.

— Що ти відчуваєш?

— Не знаю. Але таке враження, ніби я маю бути там.

Він ніжно стиснув її руку.

— Думаю, це наш малюк хоче у світ, де його магічні канали не будуть постійно стиснуті.

Ніна глянула на нього й таки відсунула тарілку із сирниками подалі.

— Консуело?

— Так, Ніно!

— Я страшенно хочу їсти.

— Я так і знала!

Консуела швидко поставила перед нею тарілку з налисниками. Ніна подивилася на них, покрутила носом і знову підняла погляд.

— А є в нас бульйон?

— Так, є. За мить подам.

Вейтар усміхнувся й повільно підніс до губ горнятко з кавою. Спершу глибоко вдихнув її аромат, а тоді вже серйозніше додав:

— Тепер я розумію, чому Ніна в Бастіоні постійно кривила носом перед нашими чаями.

Решта сніданку минула напрочуд спокійно, за останній тиждень це був перший ранок, який не завершився стрімкою пробіжкою Ніни до вбиральні. Вона таки з’їла цілу тарілку теплого бульйону й навіть відчула, що нудота нарешті трохи відступила.

За якийсь час вони таки вийшли на вулицю, і осінній вітер одразу торкнувся їх прохолодою. Літнього тепла вже не залишилося, хоча й до справжніх морозів було ще далеко. Це була неймовірна золота осінь. Ніжне сонце ще дарувало трохи свого тепла, а легкий вітер зривав із дерев пожовкле листя й змушував його кружляти в повітрі, наче маленьких золотих метеликів. Вейтар ніжно поправив на Ніні курточку й усміхнувся.

— Сьогодні дуже гарний день.

Ніна кілька секунд підозріло дивилася на нього.

— Вейтаре, ти мене останнім часом... ем... мабуть, лякаєш.

— Чому?

— Бо ти зовсім не такий! Я відчуваю.

Вейтар глянув на неї уважніше, і усмішка на його обличчі повільно зникла.

— Добре. Якщо ти вже вдруге щось відчула... Твоя богиня знає, що ти вагітна, і таки вимагає, щоб ти повернулася до білих магів.

Ніна одразу насупилася.

— Ліа’норіель уже перестала воювати?

— Ні. Світлі так і не прийшли до згоди. У них забрали іскру богині, та й принцеса Вал’Солар живе не поряд із ними, а в Нічному Бастіоні, поруч зі мною.

— Але я люблю тебе. Ти мій чоловік, і Бастіон — мій дім. Наш дім, — швидко виправилася вона. — І я не хочу навіть чути про них. Для білих магів я ніколи не була принцесою. Спочатку вони хотіли мене вбити, потім віддати Тарханам, а після цього взагалі розпочали за мною погоню. Тож ні, я ще не готова з ними розмовляти.

Вейтар лише м’яко стиснув її руку.

— Добре, моє сонечко. Як накажеш.

Шурхіт листя під ногами був неймовірно приємним, і деякий час вони просто йшли поруч, насолоджуючись осіннім Львовом, але першою цю тишу порушила Ніна:

— Я записалася на прийом до лікаря.

— Так, я пам’ятаю. Ти казала, що хочеш сходити.

— А ти хочеш піти зі мною на УЗД?

Вейтар перевів на неї погляд.

— Не знаю, що це таке.

Ніна усміхнулася.

— Це коли на екрані, майже як у телевізорі, показують нашу дитину. Ми зможемо побачити, який він, і переконатися, що з ним усе добре.

Вейтар зупинився. Ніна теж сповільнила крок і повернулася до нього. Він підійшов ближче й ніжно поклав долоню на її ще зовсім маленький животик.

— Ніно, з нашим сином усе гаразд.

— Я знаю. Але дуже хочу його побачити!

— Але...

— Ні, Вейтаре.

Він замовк.

— Я хочу.

Кілька секунд Вейтар дивився на неї, а тоді коротко кивнув.

— Добре.

Ніна задоволено всміхнулася.

— І ще ти підеш зі мною.

— Як накажете, принцесо.

Вони рушили далі вузенькими львівськими вуличками під лагідним осіннім сонцем. Люди проходили повз, поспішали у своїх справах і навіть не здогадувалися, що поруч із ними гуляють справжні принц і принцеса з іншого світу. Не знали вони й того, що темрява Вейтара могла накрити все це місто, і що зупинити її могла лише жінка, яка зараз ішла поруч із ним.

Їхній новенький маєток був майже в самому центрі міста, тож до Оперного театру вони дісталися досить швидко. Вейтар полюбив цей світ, а найбільше йому подобалося те, що його вагітна дружина була якомога далі від Елраду, війни, яка досі не закінчилася, політики та Нічного Бастіону з його темними мешканцями. Звісно, він знав, що там жодна жива душа не наважиться торкнутися Ніни хоча б через страх перед ним. До того ж Вельдріс постійно тримав її під своїм захистом, а її улюблений захисник Ельхар не дозволив би нікому навіть наблизитися до неї. Та попри все це Вейтар однаково відчував, що перебувати в Елраді їй зараз небезпечно.

Коли вони вже дісталися до будівлі Оперного театру, Вейтар раптом зупинився. Ніна не встигла нічого запитати, як він став перед нею на одне коліно, дістав із кишені маленьку коробочку й простягнув їй. На обличчі Ніни не з’явилося жодної емоції.

— Ніноріель Вал’Солар, я, Вейтар Полуночний, Каель’тар, прошу вас, моя кохана, прийняти мій дарунок.

Ніна кілька секунд мовчки дивилася на нього.

— Вейтаре, ми одружені. І я вже від тебе вагітна.

— Так. Але я познайомився з місцевим колоритом і дізнався, що у вас так прийнято.

Ніна нарешті не стримала усмішки.

— Вейтаре, ти справді цього хочеш?

— Так.

Вона ще мить дивилася на чоловіка, який стояв перед нею на одному коліні посеред Львова.

— Ну добре.

Вейтар звів брову.

— Ти не відповіла.

Ніна засміялася.

— Так.

Він одразу підвівся, підхопив її на руки й закружляв.

— Вейтаре!

А той абсолютно серйозно й достатньо голосно, щоб почули люди навколо, промовив:

— Вона сказала мені "так".

Він так і заніс її до театру на руках. Вейтару подобалося тут, бо розкіш цього місця чимось нагадувала йому Бастіон. Саме тому останнім часом вони бували тут досить часто. Та він навіть уявити не міг, що сьогоднішня вистава змінить його уявлення не лише про цей світ, а й про життя Ніни поруч із ним.

Сьогодні давали балет "Мавка" — трагічну історію кохання на межі двох світів, де міф переплітався з реальністю, а краса природи, музика й танець розповідали про почуття краще за будь-які слова. Ніна дивилася на сцену, не приховуючи захоплення, а Вейтар раптом зрозумів одну неприємну річ.

Для Ніни життя в Бастіоні теж могло здаватися однією нескінченною виставою, тільки значно страшнішою. Демонічні пси Ельхари, магія, очищення Бастіону від залишкової сили, яка іноді могла навіть напасти. Сам Бастіон, що колись намагався вбити її через унікальність і чистоту її магії. І він сам, який раз по раз випробовував її, змушуючи звикати до того, що для нього давно стало буденністю. Уся ця магія була частиною його світу. А для неї колись була неможливою навіть у найсміливіших фантазіях. Вейтар повернув голову й подивився на дружину. Ніна уважно стежила за виставою, така красива й напрочуд спокійна, що він не став її турбувати.

Коли задзвеніли дзвони, сповіщаючи про перерву, Ніна нарешті відірвала погляд від сцени й повернулася до нього.

— Я страшенно хочу їсти.

— Добре. Тут є смачна випічка в буфеті.

На її обличчі миттєво з’явилася вже добре знайома йому відраза, Вейтар зітхнув.

— Тоді зайдемо до найближчого ресторану, і там ти замовиш усе, що захочеш.

Ніна похитала головою.

— Я хочу додому.

— Добре, тоді підемо додому.

— Ні, Вейтаре. Я хочу до замку.

Він одразу став серйознішим.

— Давай я завтра вирушу в Елрад, підготую все для твоєї безпеки, а потім заберу тебе.

Ніна хмикнула.

— Ти не зможеш тримати мене тут вічно.

— А мені вічно й не треба. Я б почекав, поки народиться наш Еларіан.

— Вейтаре, це довго.

— Ні, не довго.

— У мене тільки перший триместр.

— Саме це і є проблемою. Коли ми повернемося до Елраду, а потім знову сюди, у тебе вже буде значно більший термін.

Ніна замислилася. Вона й справді не врахувала, що час в Елраді й на Землі плине по-різному.

— І що тоді робити?

Вони саме вийшли з театру, і Вейтар вдихнув свіже прохолодне повітря. Над містом уже накрапав дрібний осінній дощ.

— Давай я відкрию портал до маєтку.

— Дякую, але я хочу прогулятися.

Ніна розкрила парасольку. Вейтар одразу перехопив її з її рук і став поруч, ховаючись разом із нею від дощу.

— Не розумію, як тут люди терплять такі довгі переїзди, — невдоволено промовив він. — Життя без магії паскудне.

— Вейтаре, люди на Землі живуть без магії, — з усмішкою промовила Ніна.

— Я знаю, кохана, але все одно не можу збагнути як.

Їхня прогулянка продовжилася під дощем, який за кілька хвилин став значно сильнішим. На дорозі вже з’явилися маленькі калюжі, а вода тоненькими струмочками стікала до зливостоків уздовж вулиці. Ніна якийсь час мовчки дивилася навколо, а тоді раптом усміхнулася.

— А знаєш, давай зайдемо в один чарівний заклад.

Вейтар скосив на неї підозрілий погляд.

— Це знову буде щось на кшталт "Гасової лямпи"?

— Ні, — відповіла Ніна й тихо захихотіла — Тут неподалік є ресторан "Валентино". Там дуже смачно: Я завжди мріяла туди сходити.

— Чудово. І ми теж будемо йти пішки?

— Ну, туди я дозволяю відкрити портал.

— Дуже смішно.

— Ну тоді пішли пішки.

Вейтар лише глянув на неї, і Ніна знову усміхнулася.

— Вейтаре, а чому ти не в усі місця можеш відкрити портал?

— Усе дуже просто. — Він нахилився й легко поцілував її в щоку. — Щоб відкрити портал, мені потрібно знати точні дані місця або мати з ним зв’язок. От якби ти була там, я зміг би відкрити портал до тебе.

Ніна трохи сповільнила крок.

— Тобто тобі просто треба знати точні дані? — задумливо повторила вона.

— Так, — уже підозріло відповів Вейтар.

Ніна швидко дістала телефон і відкрила карту, і за кілька секунд її обличчя осяяла задоволена усмішка.

— Ага, знайшла! Широта — 49,8379 північної, довгота — 24,0322 східної.

Вейтар кілька секунд дивився на неї, ніби запам’ятовуючи незвичні позначення, а тоді повторив координати. Простір поруч із ними здригнувся, і майже одразу розкрився портал. За мить вони вже стояли неподалік від ресторану. Ніна різко повернулася до чоловіка.

— Вейтаре, так не можна! А якби нас хтось помітив?

— Не помітили.

— Звідки ти знаєш?

Він спокійно поправив її куртку, наче щойно не переніс їх через половину міста.

— Перед входом я накрив нас ілюзією. Ми доволі часто так гуляємо: не хочу, щоб на тебе так дивилися.

Додому вони повернулися так само порталом, бо злива розігралася ще сильніше. Та щойно вони увійшли до маєтку, їх зустріли не лише Консуела, Андрій і служниці. У вітальні стояла ще одна, дуже небажана гостя — перша дружина Реймонда. Ніна аж зупинилася.

— Елено, а ти що тут робиш?

— Я вагітна!

— Ого, — тільки й промовила Ніна. — Вітаю.

— Можеш цього не робити.

Вейтар одразу перевів на Елену холодний погляд.

— Елено, ти не забувай, із ким говориш.

Та помітно напружилася.

— Вибачте, Ніноріель Вал’Солар-Полуночна. Я не хотіла вас образити.

Ніна більше нічого не відповіла. Просто розвернулася й, уже йдучи геть, кинула:

— Зробіть так, щоб я її навіть не бачила.

Консуела схилила голову.

— Як накажете, Ніно.

— Вейтаре, її сюди направив ваш брат, — додала вона вже тихіше. — Я нічого не могла зробити.

— Добре. Приглядайте за принцесою, а Елену поселите в іншому крилі маєтку.

Вейтар повернувся до Андрія та служниці.

— Андрію, не забувай, куди можеш повернутися.

А тоді його погляд зупинився на дівчині.

— А ти, Віело, будеш покарана.

Служниця зблідла.

— Благаю, Вейтаре, не треба, — Андрій одразу заступився за дівчину. — Ми сьогодні зникли через мою провину. Я робив пропозицію.

Вейтар кілька секунд мовчки дивився на них.

— От треба було Ніні тебе зустріти... — Він повернувся до Консуели: — До маєтку прибуде охоронець. Він стане тінню Ніни й не відходитиме від неї ні на крок.

А тоді поглянув на Елену:

— А ти знаєш, що буде з тобою.

Навколо руки дівчини миттєво з’явилася чорна моторошна тінь. Вона обвила зап’ястя, повністю приховавши його, і Елена скрикнула.

— Ай! Перестань, Вейтаре! Боляче!

— Це ще не боляче.

Коли темрява зникла, на її зап’ясті залишилося татуювання.

Елена глянула на руку і в її очах одразу з’явився страх.

— Вейтаре, прибери це негайно! Я королева Бастіону!

Він подивився на неї так холодно, ніби її слова взагалі не мали значення.

— Ти шлюха, і це всі знають. Бачу, ти знаєш, що це означає, тож пояснювати не буду.

Вейтар відчинив портал і вже за мить зник у ньому, ніби перехід між двома світами для нього давно став таким самим звичним, як перехід із однієї кімнати до іншої.