Налаштування

Шрифт:

Arial Verdana Times New Roman Courier New Roboto Roboto Serif Garamond Baskerville Sans Serif Trebuchet MS Helvetica

Розмір шрифту:

Інтервал:

Колір:

тексту:
фону:
На сторінку книги

Нарешті спокій

Прокинувшись, Вейтар сонно простягнув руку до іншого краю ліжка, сподіваючись обійняти дружину, але натомість відчув лише прохолодну постіль, розплющив очі й невдоволено зітхнув бо Ніни поруч не було. Підвівшись із ліжка й позіхнувши, Вейтар накинув сорочку та попрямував до сусідньої кімнати, звідки долинали приглушені голоси й дзенькіт посуду. Щойно переступив поріг, то зупинився, не одразу повіривши власним очам. Його Ніноріель Вал’Солар сиділа на дивані поруч зі своїм вічним захисником Кайросом Бафалі, і обоє з таким захопленням поглинали солодощі, ніби змагалися, хто з'їсть більше.

А назвати це звичайним сніданком у Вейтара язик би не повернувся, на столику перед ними стояло кілька видів тортів, безліч маленьких вишуканих десертів, прикрашених ягодами, кремом і шоколадом, а також величезне відерце морозива, з якого Кайрос із неприхованим задоволенням їв просто ложкою. Ніна ж, зосереджено примружившись, саме відрізала собі черговий шматочок торта, хоча на її тарілці ще залишалися два недоїдені тістечка. Вейтар перевів погляд із дружини на Кайроса, потім на стіл і знову на дружину.

— Сонечко, тебе не знудить? — ніжно запитав він, підійшовши до Ніни й поклавши теплу долоню на її ще зовсім маленький животик.

— Не знаю, — безтурботно відповіла вона, підрізаючи собі ще один шматочок торта.

Вейтар повільно підняв брову.

— Ти й учора так говорила. Але, якщо пам'ятаєш, нам довелося завершити зустріч з Елою, бо тебе знудило після восьмого десерту.

Ніна завмерла, повільно поклала ложечку на тарілку, підняла на чоловіка очі, і раптом її губи затремтіли. А вже за мить по щоках покотилися сльози. Вейтар миттєво забув і про солодощі, і про своє невдоволення. Він опустився поруч із дружиною, але оскільки Кайрос займав решту дивана, принцові довелося влаштуватися просто на підлозі біля її ніг.

— Ну ти чого, сонечко? — лагідно запитав він, зазираючи їй в очі.

Ніна схлипнула й безпорадно похитала головою.

— Я… я не знаю, що зі мною…

Вейтар обережно витер великим пальцем сльозу з її щоки, а тоді ніжно погладив по руці.

— Ти вагітна, кохана. І носиш нашого сина, — тихо промовив він. — До речі, коли ти казала, нам потрібно їхати на УЗД?

Ніна на мить замислилася, намагаючись пригадати.

— Не пам'ятаю… Удома записано, на котру годину.

— Ну от і добре, — Вейтар усміхнувся й поцілував її долоню. — Може, тоді вже повертатимемося до Львова? Погода в Києві хоч і сонячна, але погуляти з вами все одно не виходить.

Він ще раз ніжно торкнувся її живота, після чого підвівся на ноги й повернувся до Кайроса. Той, здавалося, взагалі не помітив сліз Ніни. Принаймні зараз його значно більше цікавило морозиво, яке він продовжував їсти з таким задоволенням, ніби нічого смачнішого в житті не куштував. Вейтар знову обвів поглядом стіл.

— Бафалі, це ти притягнув сюди всі ці…

Він замовк, явно добираючи пристойне слово для позначення тієї неймовірної кількості солодощів, яка вкривала майже всю поверхню столика.

Кайрос нарешті відірвався від морозива й абсолютно спокійно подивився на принца.

— Ні, Вейтаре. Коли я зайшов, усе це вже було тут. Тож я вирішив, що краще допомогти Ніноріель впоратися з десертами.

Він зачерпнув ще одну щедру ложку морозива й додав із цілком серйозним виглядом:

— Сам розумієш, з'їсти стільки смакоти одній людині було б важкувато.

— Я це й без твоїх пояснень розумію, — невдоволено буркнув Вейтар. — Ще б дізнатися, хто все це сюди приніс.

Кайрос поглянув на нього, а тоді кивнув у бік столика.

— Он ту штуку бачиш?

— І що я маю там побачити? — Вейтар кинув погляд у вказаному напрямку й одразу повернувся до Кайроса.

— Ну, там лежить… Як же Ніна її називала? — Кайрос на мить замислився, почухав потилицю й нарешті задоволено всміхнувся. — О, згадав! Телефон.

Вейтар мовчки подивився на нього.

— І?

— Якщо ним скористатися, принесуть усе, що забажаєш.

— Що, прямо все?

Кайрос знову почухав потилицю.

— Ну, не знаю, чи геть усе, але принесуть.

Вейтар лише похитав головою. Здавалося, цей світ не переставав його дивувати, підійшов до столика, на якому лежали різноманітні папірці з переліком готельних послуг, узяв їх до рук і почав переглядати, доки не знайшов те, що шукав. Піднявши слухавку, він натиснув потрібну кнопку й приклав її до вуха. Вейтар уже неодноразово бачив, як це робила його дружина, тож особливих труднощів не виникло, і щойно на іншому кінці відповіли, він заговорив:

— Принесіть нам рахунок. Ми залишимо ваш номер протягом найближчих кількох годин.

Йому щось відповіли, і Вейтар на мить замовк, уважно вислуховуючи співрозмовника.

— Ні, не потрібно. Просто рахунок. За все. А решту, хоч би що там залишилося, можете забрати собі.

Він поклав слухавку й повернувся до дружини та її охоронця, як, здавалося, навіть не помітили його відсутності й продовжували ласувати солодощами.

— За кілька годин вирушаємо до Львова.

Ніна радісно заверещала й уже хотіла схопитися з дивана, щоб кудись побігти, але вчасно зупинилася, згадавши про свою вагітність.

— Вейтаре! Знайди мені, будь ласка, ноутбук! Я куплю нам квитки й викличу таксі…

— Дякую, сонце моє, але з мене досить ваших таксі та потягів.

Він мимоволі згадав їхню попередню подорож, під час якої ледве витримав дорогу. Від самого спогаду про хитання вагона йому стало не по собі.

— Я відкрию портал.

Ніна розчаровано зітхнула.

— Але я хотіла б ще погуляти Києвом. Тут так красиво…

— Ніно, я не збираюся відтягувати вас від кожної крамниці з десертами та морозивом, — незворушно відповів він, красномовно поглянувши на заставлений солодощами стіл. — Тож ми вирушаємо до маєтку.

Ніна невдоволено надула губи, але сперечатися поки не стала.

Саме тієї миті у двері постукали, Вейтар сердито видихнув і попрямував відчиняти усе це земне життя вже починало його дратувати. Щоб отримати їжу, потрібно було кудись іти або чекати, поки її принесуть. Щоб залишити кімнату, доводилося когось попереджати, розраховуватися, заповнювати якісь папери, а тепер ще й особисто відчиняти двері кожному, хто наважився потурбувати його.

У Нічному Бастіоні все було значно простіше. Там достатньо було одного наказу, щоб слуги подбали про необхідне, а жоден сторонній не посмів би потурбувати принца без дозволу. Тут же навіть звичайний сніданок перетворювався на цілу низку незрозумілих йому клопотів.

Вейтар узявся за дверну ручку й відчинив, на порозі стояв доволі молодий чоловік, а поруч із ним — уже знайома Вейтарові жінка у відвертому вбранні. Саме вона напередодні вибігла з кімнати, поки її чоловік грюкав у всі двері поспіль, намагаючись розшукати свою не надто вірну кохану. Чи, можливо, вже колишню. У подробиці їхніх стосунків Вейтар не вникав, та й особливого бажання не мав.

— Я слухаю, — холодно промовив він, недбало спершись плечем об одвірок.

Подумки Вейтар уже вкотре звернувся до Вельдріса, благаючи дати йому достатньо терпіння, щоб не рознести це місце разом з усіма, хто встиг йому не сподобатися.

— Містере Вейтаре, — почав молодий чоловік, намагаючись говорити якомога ввічливіше, — до нас надійшла скарга щодо вчорашнього інциденту. Ця пані стверджує, що ви побилися з її чоловіком. За її словами, у Павла зламані ребра, і зараз він перебуває в лікарні.

Вейтар повільно перевів погляд на жінку, яка стояла поруч. Почувши розмову біля дверей, Ніна відклала десерт і поспішила до чоловіка. Вона надто добре знала його характер, щоб залишати Вейтара самого з людьми, які прийшли висувати йому претензії. Особливо після вчорашнього, її чоловік не вирізнявся терплячістю, а земні правила досі здавалися йому чимось незрозумілим і часом відверто безглуздим. І хоча Вейтар був одним із наймогутніших темних магів Елраду, тут, серед звичайних людей, він залишався лише заможним чоловіком, який мусив підкорятися законам цього світу. Принаймні саме на це Ніна дуже сподівалася.

— Вейтаре, давай краще я обговорю претензії цих людей, — запропонувала Ніна, підійшовши до чоловіка.

— Дякую, кохана, за твою турботу, але я вже все вирішив.

Він недбало змахнув рукою, і молодий чоловік миттєво знепритомнів, навіть не встигнувши зрозуміти, що сталося. А жінка, яка стояла поруч, зникла в темряві порталу, що розкрився просто за її спиною.

— Вейтаре, так не можна! — обурилася Ніна, накривши його долоню своєю рукою.

— Ніноріель Вал’Солар, — несподівано озвався її охоронець, який уже стояв позаду, — повірте, це був найкращий варіант із усіх можливих.

— Але…

— Ніноріель, я все вам поясню пізніше.

Зараз потрібно забрати Його Величність звідси й відволікти якомога швидше.

— Вейтаре… — знову покликала Ніна, повертаючись до чоловіка, але він її вже не чув.

Усередині нього вирувала сила, страшна, темна й настільки нестримна, що здавалося, ніби вона розриває його зсередини. Вейтар відчував, як темрява рветься назовні, вимагаючи звільнення, але навіть це раптом перестало мати значення. Бо перед його очима постало дещо значно страшніше. Монстр, той самий, через якого колись загинула його мати.

Усі запевняли, що такого створіння не існує. Що це лише вигадка, страшна легенда, яка не має нічого спільного з реальністю. А Вельдріс щоразу уникав розмови, варто було Вейтарові згадати про нього. Та тепер чудовисько стояло просто перед ним. Його очі були абсолютно білими, немов сама сила Ніноріель, тільки в цьому погляді не було нічого світлого чи живого. Довгі руки закінчувалися жахливими викривленими пазурами, а шия була вкрита грубою лускатою шкірою, схожою на крокодилячу. Тіло нагадувало дивне сплетіння пір'я, яке ворушилося навіть тоді, коли істота залишалася нерухомою, а от ніг у неї не було зовсім. Нижня частина тіла губилася в темному вихорі, що безперервно клубочився й закручувався, наче піщане торнадо посеред пустелі.

Вейтар не міг відвести погляду це чтворіння щось говорило. Його голос долинав звідкись із неймовірної глибини, і Вейтар напружено вслухався, намагаючись розібрати кожне слово.

Якби не схвильований голос дружини, яка продовжувала кликати його, він, можливо, зміг би почути все. Але крізь її слова до нього долинуло лише одне.

— Абахальт–домал-фарь.

6afb0da8ba922.webp

Вейтар подумки повторив почуте, намагаючись запам'ятати кожен звук. Він ще не знав, що означає це дивне слово, не знав навіть, якою мовою воно було вимовлене. Але вже уявляв, як переглядатиме стародавні рукописи й книги у величезній королівській бібліотеці Елраду, доки не знайде відповіді. Бо якщо створіння, яке всі вважали вигадкою, справді існувало, тоді хтось дуже довго приховував від нього правду про смерть матері.

— Вейтаре!

Ніна вже щосили смикала його за плече, намагаючись привести до тями, він нарешті кліпнув очима й перевів на неї погляд, але тієї ж миті його слух уловив ледь чутний шепіт створіння.

— Я забрав твою матір… Заберу і її.

Вейтар різко озирнувся туди, де щойно стояло чудовисько, але там уже нікого не було лише працівник готелю, який лежав на підлозі й поступово починав приходити до тями.

— Ніно, нам негайно потрібно повернутися до Елраду.

— Добре, коханий, але зараз, благаю, зупинись!

Вейтар різко похитав головою, ніби намагаючись позбутися страшного видіння, і лише тепер помітив, що відбувалося навколо нього його вагітна дружина ледве стримувала темну силу, яка вирувала в ньому, підживлена люттю.

Ніноріель Вал’Солар, остання принцеса свого роду, білий бойовий маг, стояла перед ним, напруживши всі сили, щоб утримати захисний купол. Її світла магія огортала Вейтара, не дозволяючи його темряві вирватися назовні, і лише тепер він усвідомив, скількох зусиль їй це коштувало. Вейтар миттєво опанував себе, тмрява, яка ще мить тому вирувала навколо нього, почала відступати, підкоряючись його волі. Він мовчки притягнув Ніну до себе й ніжно поцілував, відчуваючи, як поступово слабшає напруга в її тілі.

— Ти найважливіша у моєму житті, — тихо промовив він, торкнувшись чолом її чола.

— Я знаю, — відповіла Ніна.

Її долоня ніжно торкнулася його щоки, і Вейтар одразу накрив її пальці своєю рукою, на мить заплющивши очі.

— Що тут сталося?

Голос працівника готелю змусив їх обох озирнутися. Молодий чоловік уже підвівся з підлоги й тепер розгублено озирався навколо, намагаючись зрозуміти, чому опинився посеред коридору. Вейтар повільно повернув до нього голову.

— Ви прийшли перевірити наш номер, оскільки ми незабаром вирушаємо додому.

Хлопець на мить завмер, а тоді його обличчя проясніло.

— Ах, так! — відповів він із такою впевненістю, ніби саме це й збирався сказати від самого початку. — Але ваш номер оплачено ще на два дні.

— Добре. Проте ми виїжджаємо зараз.

— Як накажете, пане.

Молодий чоловік чемно схилив голову й попрямував коридором, навіть не підозрюючи, що кілька хвилин тому став свідком подій, які навряд чи зміг би пояснити. Вейтар зачинив двері й повернувся до дружини.

— Кайросе!

Охоронець Ніни з'явився майже одразу, уважно поглянувши на принца.

— Ми вирушаємо до Львова, — коротко повідомив Вейтар. — А звідти якомога швидше повернемося до Бастіону

Кайрос не став ставити зайвих запитань лише перевів погляд на Ніну, переконався, що з нею все гаразд, і мовчки кивнув. Принц простягнув руку, і перед ними розкрився портал. Темрява заклубочилася в повітрі, утворюючи широкий прохід між світами. Він обережно обійняв дружину за талію, притиснув до себе й першим ступив у темний вихор. Кайрос рушив слідом. За мить портал безшумно зімкнувся, а готельний номер спорожнів, залишивши після них лише розкішний безлад із недоїдених десертів та морозива.

Далі буде...

Svitlana Anosova
Осінь між двома світами

Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
×

Вітаємо🎉

🎁 Спеціальний подарунок для Вас! 🥳

Зареєструйтесь та отримайте 10% знижки на першу покупку!